Читати книгу - "Штани з Гондурасу"

class="book">Просуваюся, ніби на ватяних ногах. А то за які гріхи мені така кара? Та чи я кого пограбувала? Чи я кому шкоду зробила? Чи я когось словом образила? Хіба що Йванця часом. Та й то за діло. Чи кумі виказала, що вона загребуща. Так то ж свята правдонька…

Дзига, що йшла попереду мене, зникла у вузенькій щілині. А в мене аж дух перехопило. А я як туди пролізу? Та шпарина ніби блискавкою пробита. Зигзагом. І вузюсінька-вузюсінька.

Я попробувала прямо — стегна не пускають. Попробувала боком — груди і живіт.

— Де ви там? — кричить екскурсовод.

— Тут жінка застрягла! — відповідають йому.

Я ж упхнулася в ту щілину — ні сюди, ні туди.

— Допоможіть! — благаю крізь сльози.

Чоловік, що йшов позаду, спробував мене підіпхнути.

Марні старання. Ніби я туди вросла. Стирчу між скелями. Скоцюрблена.

Повернувся екскурсовод. Гукає чоловікові, що позаду мене:

— Треба по частинах!

Я ледь не втратила свідомості. «Невже вони мене демонтувати збираються?»

— Пропихайте руку між породою і тілом! — командує екскурсовод чоловікові. — І вминайте живіт, груди. А ви у цей час, — каже мені, — намагайтеся пропихати ту ділянку тіла, яку він вминає.

Почалося. Содом і Гоморра. Я спочатку обурювалася. Тоді здалася на Божу волю і чоловічі руки. Такого масажу ще світ не бачив. Здавалося, що вминання триває вічність.

Підійшла група, що за нами. Перепитують:

— Що там? Невже обвал?

Спільними зусиллями двох груп мене випхали. Я відчула, що стала легенька-легенька. Мов пір'їна. Побачила денне світло і розридалася, як мала дитина.

Приїхала додому, Іванцьо з дітьми мене біля воріт зустрічають.

— Ну що, — питає, — побачила трохи світу?..

Трезор і Мурка
Байка в прозі

Сидить Трезор біля хвіртки. Ловить носом запахи страв то з одного, то з іншого подвір’я. І думає «Собаче життя! Женитися, чи що?»

Дивиться, попідтинню виписує кренделі Мурка. Очі на півморди. Хвіст коцюбою.

— Ей, чувишка! — гавкнув Трезор. — Далеко пашеш?

— Не будь жлобом! — нявкнула Мурка. — Я тобі не яка-небудь шавка.

— Не возбухай! — заспокоїв Трезор. — Ти що, породиста?

— Не прикидайся шлангом. Хіба не бачиш, які в мене очі? Який у мене хвіст?.. Пахан — сіамський, маман — сибірська.

— Ні фіга собі! — здивувався Трезор. — Давай поженимося.

— Дурдом «Веселка»! — нявкнула Мурка. — У тебе що — нуль по фазі? — А сама подумала: «Він такий кудлатий. Така у нього широка спина. На ній, мабуть, так м’яко і тепло спати…» І вже лагідніше спитала: — Ти відповідаєш за свій базар? Де і за які шиші жити будемо?

— Га! — хмикнув Трезор. — Диви, яка у дворі буда! А лапи у мене які! З-під землі ними випорпаю. А зуби! Будь-де ними вигризу… — І вже скромніше додав: — Та й голос — слава Богу!.. Може, ще в люди вигавкаюся…

— Обалдіти можна! — посміхнулася Мурка.

Обалділи. Поженилися.

Тепер Мурка лазить з котами по деревах. Шастає по горищах. Співають котячі любовні пісні. Лякають закоханих.

Трезор лежить у буді. Гріє кошенят, яких йому навела Мурка. І думає: «Собаче життя! Маю жінку і ніколи її не бачу. Навіть кури сміються, що живемо, як пес із котом…»

Всього-на-всього

Є люди, які панічно бояться усього. Навіть власного голосу. Щоб, не дай Боже, не сказати щось. Таке, що не таке.

Є люди, які панічно бояться паніки. Щоб, не дай Боже, хтось не розповсюджував щось. Таке, що не таке…

Нібито воно само не розповсюджується. І таке. І не таке.

Для прикладу. Буря. Ураган. Стихійне лихо.

Хто його «розповсюджує»? Агенти міжнародного імперіалізму? Чи, може, мій друг Ваня Молдаван? Воно несеться над землею, як скажене. І не може його зупинити ні Бог, ні чорт. Безсилі перед ним підступні сили міжнародної реакції. І могутні сили країн соціалізму. Що там вже говорити про тих, що не приєднуються. Чи про тих, що тільки розвиваються. Вони і так ледве на ногах стоять.

Так ось. Прошуміло над нашим районом. Накоїло лиха. Одну ферму розметало, як сірники. Фактично пропало п’ятдесят бичків. У звіті туди написали, що сто п’ятдесят. У газеті — що тільки п’ять. І ті «…у грізні хвилини розбурханої стихії оптимістично дивилися смерті у вічі…»

Наш бичок не може песимістично дивитися.

Навіть здохнути він не може песимістично.

То для чого він тоді «наш»? Для чого ми щодня годуємо його «добірними корМами»? І «з небаченим трудовим натхненням» викидаємо з-під нього гній? Для чого Люся щоранку «птахом летить на ферму, щоб усю свою любов віддати неповторним тваринам…»?

То царина того, хто панічно боїться паніки. Що живе за принципом страуса. Відчув небезпеку — увіткнув голову в пісок. І думає, що його не видно.

А царина того, хто панічно боїться усього?

Магнітні бурі.

Загазоване повітря.

Надмірні шуми.

Отруєна вода.

І… вареники. З чорницями. Радіоактивними.

Яка там радіація! Сам міністр охорони здоров’я щодня запевняє його по телевізору, що «нема». А він втупиться в дозиметр і каже: «Стрілка показує, що є…»

По-перше, де ти