Читати книгу - "Молоді літа короля Генріха IV"

— Оце діло! — вигукнув Анрі.— То я вже маю жінку! А як її звати?

— Марго. Вона ще дитина, як і ти, і ще не може ненавидіти й переслідувати нашу віру. Та однаково навряд чи ти одружишся з Маргаритою Валуа. Її мати, королева, дуже лиха жінка.[9]

Анрі побачив, як змінилось материне обличчя на саму згадку про королеву Франції. Він злякався, і той ляк умить розбудив його уяву; він ніби навіч побачив страхітну нелюдську пику, скарлючені пальці-пазури, товстий костур і спитав:

— Вона відьма, еге? Вона вміє чаклувати?

— Так, вона б рада й чаклувати, — підтвердила Жанна. — Та це ще не найгірше.

— Вона дихає вогнем? Їсть малих дітей?

— І те, й те робить, та не завжди воно їй удається. Бо, на наше щастя, бог покарав її за лиху вдачу, обділивши розумом. Тільки гляди, сину, щоб про все це нікому ні слова.

— Ні, матусю, я нікому нічого не скажу й стерегтимуся, щоб вона мене не з'їла.

В ту хвилину Анрі, зачарованому витворами власної уяви, й на думку не спадало, що він зможе колись забути і свої, і материні слова.

— А передусім — тримайся твердо істинної віри, тієї, що я тебе навчила! — сказала Жанна щиро й водночас із погрозою в голосі. Малий знову злякався — тепер іще дужче.

Це було перше, що почув Анрі від своєї матері Жанни д'Альбре про Катерину Медічі. Незабаром вони справді вирушили в дорогу.

Попереду їхав великий старий ридван, обтягнений шкірою, а в ньому принців вихователь Лa Гошері, двоє пасторів і кілька слуг. За ним — шестеро озброєних вершників, усе дворяни-протестанти; далі оббита червоним оксамитом карета королеви — у ній сиділа сама Жанна з двома дітьми й три придворні дами. Позаду їхали знов же дворяни-протестанти верхи на конях.

На початку подорожі все було таке, як удома: мова, людські обличчя, краєвиди, страви. Анрі та Катрін, його менша сестричка, перегукувались у віконце з дітлахами, що в кожному селі бігли за поїздом. Через липневу спеку вікон у каретах не спускали. Кілька разів спинялись ночувати на своїх землях, зокрема в Нераку — другій столиці Наваррського королівства; там увечері зібралось усе протестантське населення, пастори виголошували проповіді, люд співав псалми. Потім якийсь час дорога вела через, Гієннь, колишню Аквітанію, де столиця — Бордо; намісником короля Франції вважався там Антуан Бурбон, Жаннин чоловік. А далі вже почалася чужина.

Перед очима стелились краї, що ніколи й уві сні не снилися синові Піренеїв. Як чудно вбираються тут люди! А як вони говорять! Усе розумієш, а відповісти по-їхньому не вмієш. І річки повноводі, не пересохлі, як завжди буває влітку. Ніде не видно жодної оливи, навіть віслючка побачиш дуже рідко. На ночівлях подорожні лишалися самі серед чужих, незнаних людей, і протестанти ставили біля дверей варту: хіба можна довірятись тутешнім католикам? Учора пастори спробували проповідувати, але вороже стовпище прогнало їх із пустки-молитовні, що стояла далеко за містом; навіть самій королеві Наваррській із дітьми довелось поквапно втікати. Тим більше радості було, коли траплялося містечко, де переважали їхні одновірці. Тоді Жанну зустрічали як посланницю істинної віри, її дожидали, звістка летіла поперед неї; всі хотіли бачити її дітей, і вона мусила показувати їх народові, піднявши високо на руках. Пастори виголошували проповіді, люд співав псалми, а потім починався бучний бенкет.

На вісімнадцятий день подорожі вони переправились біля Орлеана через Луару. Саме місто вони обминули, і озброєні вершники-гугеноти їхали, тісно оточивши королевину карету, а ще тісніш обступили її, коли з'явились посланці королеви Франції. То були придворні, що ґречно привітали Жанну, але вони привели з собою охорону з католиків, і та охорона зажадала їхати ближче до карети, ніж гугеноти. Ті й не думали поступитись, і врешті дійшло до справжньої сутички. Малий Анрі вихилився з віконця й підбадьорював своїх, гукаючи до них рідною беарнською говіркою, що її парижани не розуміли. Несподівана злива розборонила супротивників: вони вимушено зареготали й утихомирились. Над незвичними деревами, тополями, нависало похмуре небо. Серпень тут віяв прохолодою і якимсь незатишком.

— А що то за чорні вежі, мамо, і чого вони горять?

— То сонце сідає за Сен-Жерменським замком[10], куди ми оце їдемо, синочку. Там живе королева Франції. Ти ж пам'ятаєш усе, що я тобі казала і що ти мені обіцяв?

— Пам'ятаю, матусю.

Отож Анрі зразу повівся як молоденький півник, — гордо й задерикувато. Правда, спочатку він бачив самих слуг, але ті слуги забрали його від матері, і тільки вихователь лишився з ним у кімнаті. А тоді подали на стіл м'ясо, багато-багато м'яса! Коли й другого дня йому знов принесли на сніданок саме м'ясо, він почав притьмом вимагати дині — адже вдома, на півдні, вони саме поспівали. Динь не було, він заплакав, не схотів їсти нічого, і його, аби розважити, повели гуляти в сад. Тим часом уже передощило.

— Я хочу до матусі. Де вона?

Йому сказали: «У пані Катрін», — і Анрі злякався, бо знав, що це королева. Більше він не допитувався.

На ньому було найкраще його вбрання, його супроводило двоє дворян — вихователь Лa Гошері та ще один беарнець, Ларшан. Вийшли на лужок, і Анрі побачив, що назустріч йому простують троє інших хлопців.