Читати книгу - "Нові пригоди Солом’яника та Бляшаного Лісоруба"

— І те, і друге, — відповів йому Джек.

— А оця дерев’яна шкапина — вона що, теж жива? — далі допитувався Воротар.

Дров’яна Козла закотила догори своє банькате око, підморгнула Джекові, а потім, підскочивши, з силою опустила своє дерев’яне копито на ногу Воротареві.

— Ай! — скрикнув чоловік. — Даруйте, якщо я запитав щось зайве. Але ваша відповідь надзвичайно переконлива. Добродію, ви маєте у Смарагдовому місті якісь справи?

— Гадаю, що так, — цілком серйозно відповів страхопуд, — а от які саме — не згадаю, хоч убий. Мій татусь міг би вам усе розповісти, але зараз його немає з нами.

— Дивні у вас справи, дуже дивні! — здивувався Воротар. — Але виглядаєте ви незлостиво, бо коли хтось затіває щось лихе, навряд чи він стане так усміхатися.

— А, моя усмішка, — озвався Джек. — Проти неї я безсилий, бо вона вирізана ножичком на гарбузі.

— Ходімо до мене в комірку, — мовив прибрамний Воротар, — подумаємо, що з вами робити.

Дров’яна Козла із вершником на спині пройшла через браму й опинилася в невеличкій комірчині, вибудуваній просто в мурі.

Воротар смикнув шнурок дзвінка, і за мить із дверей навпроти з’явився високий охоронець, убраний у зелене. У руках він тримав довжелезну зелену рушницю, сперту на плече, а ще мав прегарну зелену бороду, що сягала йому до колін.

Побачивши його, Воротар сказав:

— Ось дуже дивний подорожній, який не знає, ні чого він прийшов до Смарагдового міста, ні чого йому тут треба. Підкажи, що з ним робити?

Зеленобородий охоронець зацікавлено оглянув дивного страхопуда, тоді рвучко труснув головою, так що борода пішла йому легенькими брижами, і сказав:

— Мушу провести цих подорожніх до Його Величності Солом’яника.

— А що Його Величність Солом’яник із ними робитиме? — здивувався Воротар.

— А це вже йому вирішувати, — відповів охоронець. — Мені вистачає й своїх справ. Усіма клопотами, що приходять із-за меж Смарагдового міста, завідує Його Величність. Тож натягніть на цього прибулого окуляри, і я відведу його до королівського палацу.

Воротар відчинив велику скриню з окулярами, видобув із неї одну пару і приміряв на величезні круглі очі страхопуда.

— У мене немає таких окулярів, що повністю накрили б твої очі, — зітхнув він скрушно. — Та й голова твоя така здоровенна, що, мабуть, доведеться їх прив’язувати.

— А чому це я мушу одягати окуляри? — здивувався Джек.

— Бо тут усі так роблять, — пояснив зеленобородий охоронець, — крім того, в них твої очі не осліпнуть від розкішного блиску, яким промениться наше місто.

— Ого! — скрикнув Джек. — Тоді як хочеш, а почепи їх на мене. Я не хочу осліпнути.

— І я не хочу! — втрутилася Дров’яна Козла. Їй швиденько знайшли пару окулярів і начепили їх на її булькаті очі.

Зеленобородий охоронець вивів їх через внутрішню браму, і вони відразу ж опинилися на головній вулиці величного Смарагдового міста. На фасадах прекрасних будинків виблискували зелені самоцвіти, всі вежі й башточки теж були оздоблені смарагдами. Навіть хідник із зеленого мармуру променів коштовним камінням, і кожен, хто вперше потрапляв на вулиці Смарагдового міста, був зачарований цією красою.

Та ні страхопуд Джек, ні Дров’яна Козла нічогісінько не тямили в розкоші й красі, тож байдуже позирали крізь зелені окуляри на чудасії міста. Вони спокійно йшли собі за зеленим охоронцем, майже не зважаючи на юрми зеленого люду, що здивовано поглядав на мандрівців. Ось до них із гавкотом вилетів зелений пес, та Дров’яна Козла тут же хвицнула його дерев’яною ногою, і він зі скавулінням сховався в одному з будинків. Далі вже ніхто не наважувався стати їм на дорозі, і товариство спокійно дійшло до королівського палацу.

Джек ладен був би проїхатися на Козлі і по палацових сходах, а там і до самого Солом’яника, але охоронець пояснив, що так не можна. Добряче натрудившись, Джек таки зліз на землю, слуга відвів Дров’яну Козлу на задній двір палацу, а зеленобородий охоронець повів страхопуда до палацу через головний вхід.

Залишивши гостя у вишукано вмебльованій почекальні, охоронець пішов доповісти про нього. Його Величність саме вмирав від нудьги, тож наказав, щоб незнайомець негайно ж постав перед ним.

Джек не відчував ні страху, ні хвилювання перед зустріччю з правителем прекрасного міста, бо геть не знався на звичаях та етикеті. Проте опинившись у Тронній Залі й уперше в житті побачивши Його Величність Солом’яника, котрий сидів на блискучому троні, він так здивувався, що застиг як укопаний.

Гадаю, всякий читач цієї книжки чудово уявляє собі, що таке солом'яне опудало.

А от Джек — Гарбузова Голова на своєму недовгому віку ще жодного разу не стикався з солом’яниками, і саме тому зустріч із неперевершеним Королем Смарагдового міста справила на нього незабутнє враження. Вбрання Його Величності Солом’яника складалося з полинялого блакитного рам’я, а його голова була звичайнісіньким мішком, напханим соломою, з так-сяк намальованими очима, вухами, носом і ротом, які надавали йому схожості з обличчям. Під одягом також угадувалася солома, але напхана вона була так недбало, що і руки, і ноги Його Величності були непропорційно опецькуваті. На руках він мав довгопалі рукавички, підбиті бавовною. З-під монаршого камзола виглядали жмути соломи, солома стирчала й із-за коміра та з халяв чобіт. На монарховій голові лежала важка золота корона, оздоблена сліпучими самоцвітами, і від її ваги на королівському чолі збиралися зморшки, що надавало намальованому обличчю виразу глибокої задуми. Власне кажучи, ота Солом’яникова корона була єдиною ознакою високого королівського титулу. Бо все інше виказувало в ньому звичайнісіньке солом’яне опудало: вайлувате, мішкувате й незграбне.

Поки Джек стояв і дивувався, як виглядає Його Величність Солом’яник, той не менш здивовано розглядав гарбузоголового прибульця з дерев’яними руками та ногами, в широких фіалкових штанах, рожевому жилеті, червоній сорочці та з гарбузовою фізіономією, з