Читати книгу - "Нові пригоди Солом’яника та Бляшаного Лісоруба"

— Мені дуже-дуже треба дістатися Смарагдового міста, — вмовляв він поромника, — а хто, крім вас, переправить нас через річку?

Поромник засміявся, але його сміх не обіцяв нічого доброго.

— Он ваша дерев’яна шкапа у воді не тоне, — кивнув він на Козлу, — сідай на неї та й пливи собі. А за тим гарбузоголовим одороблом мені б узагалі голова не боліла: як хоче — хай перепливає, а не хоче — хай іде раків годувати.

— О, за мене можете бути спокійні, — мовив Джек, приязно усміхаючись сварливому поромникові. — Я навіть не сумніваюся в тому, що чудово триматимуся на воді.

Чіп вирішив, що, може, й справді варто ризикнути, а Дров’яна Козла, яка й близько не знала, що таке небезпека, цілком із ним погодилася. Він завів її у воду, всівся на неї верхи, а страхопуд Джек, і собі забрівши по коліна в річку, схопився за її хвоста, щоб легше було втримати свою гарбузову голову над водою.

— А тепер, — став напучувати хлопець Дров’яну Козлу, — перебирай ногами та пливи, і тоді ми всі дістанемося того берега.

Слухняна Козла відразу ж запрацювала ногами, наче веслами, і товариство помалу рушило впоперек течії до протилежного берега.

Незабаром, вдало перепливши річку, подорожні вже видиралися на порослий травою берег.

Чіп набрав повні черевики води і промочив до колін холоші, зате вище колін на нього не впало жодної краплі — так гарно пливла Дров’яна Козла. Зате страхопуд Джек був мокрісінький як хлющ, а на його дженджикуватому вбранні не було жодної сухої нитки.

— Нічого, на сонечку враз обсохнемо, — заспокоював Чіп, — і хоч би що там казали, а ми самі, без порома, переправилися через річку, всі залишилися цілі та неушкоджені, тож тепер можна мандрувати далі.

— Мені сподобалося пливти по воді, — мовила Дров’яна Козла.

— І мені сподобалося, — підтакнув страхопуд.

Дуже швидко вони знайшли доріжку, мощену жовтою цеглою, що виявилася продовженням дороги, яка обривалася на тому березі, й Чіп знову допоміг страхопудові осідлати Дров’яну Козлу.

— Якщо гайнути навскоки, — сказав він, — то на вітрі твій одяг швидше висохне. А я, щоб не відставати від вас, схоплюся за хвіст і бігтиму позаду. Так ми дуже скоро всі висохнемо.

— То нехай тоді Козла швидше переставляє ноги, — сказав Джек.

— Я поскачу так, що ви забудете про все на світі, — бадьоро запевнила Дров’яна Козла.

Тоді Чіп ухопився за кінчик гілки, що правила їй за хвіст, і голосно гукнув:

— Вйо!

Козла пішла поступом, а Чіп за нею слідом. Коли вони трохи пробігли, йому захотілося додати швидкості, і хлопець закричав:

— Пішла!

Козла вже знала, що тепер треба бігти якнайшвидше, і помчала на шаленій швидкості, а Чіп метлявся за нею, як собачий хвіст. Щоб не відстати від Козли, він летів, не чуючи під собою ніг, і ще ніколи в житті йому не доводилося так бігти.

Та дуже швидко хлопець почав вибиватися з сил. Він спробував крикнути Дров’яній Козлі, щоб та спинилася, та всі слова застрягали у нього в горлянці. А тоді несподівано хруснув кінчик хвоста, бо то була просто суха галузка, і Чіп сторчма покотився по курній дорозі. А стрибуча дерев’яна бестія та її гарбузоголовий вершник помчали далі дорогою і за мить зникли вдалині.

Поки Чіп підводився з дороги, поки відпльовувався, прочищаючи горлянку, кричати «тпру!» вже не було кому: за Дров’яною Козлою і страхопудом уже й слід прохолов.

Тепер не треба було нікуди поспішати, тож Чіп присів край дороги, щоб звести дух, а трохи перепочивши, рушив далі дорогою.

«Рано чи пізно я їх напевно наздожену, — міркував хлопець. — Далі Смарагдового міста дорога однак не веде, тож вони доскачуть до брами, та й по всьому».

А Джек сидів собі на Козлі, міцно тримаючись за ручку, а коняка басувала, мов справжнісінький рисак. І ніхто з них і гадки не мав, що Чіп плентається далеко позаду, бо страхопуд не оглядався позад себе, а Дров’яна Козла просто не змогла б оглянутися, навіть якби дуже захотіла.

Отак вони скакали, і Джек став помічати, що й трава, й дерева довкола давно вже стали яскраво-смарагдового кольору. І він зрозумів, що до Смарагдового міста вже рукою подати, дарма що його шпилів і бань іще не було видно.

Невдовзі перед ними показався мур із зеленого каменю, щедро оздоблений смарагдами. Джек перелякався, аби Козла, не знаючи, що перед брамою треба спинятися, не розбилася об мур сама і не розбила його, і щодуху закричав:

— Тпр-р-ру!

Дров’яна Козла зупинилася так різко, що якби Джек не тримався за свою ручку, він неодмінно беркицьнувся б через неї і розтрощив би свою усміхнену голову.

— Ото була їзда, татусю! — гукнув він, та що йому ніхто не відповів, Джек обернувся назад і тільки тепер помітив, що Чіпа ззаду немає.

Гарбузова Голова не на жарт збентежився Чіповим зникненням. Поки він сушив собі голову, де подівся Чіп і що ж тепер робити, брама у зеленій стіні розчинилась і до них вийшов чоловічок.

Це був маленький повновидий коротун, що справляв враження надзвичайно добродушної людини. Весь його одяг був зеленої барви, на голові стирчав зелений гостроверхий капелюх, а на очах були зелені окуляри. Чоловічок уклонився Гарбузовій Голові й промовив:

— Я прибрамний Воротар, стережу вхід до Смарагдового міста. Дозвольте поцікавитися, хто ви такі й що вас сюди привело?

— Мене звати Джек — Гарбузова Голова, — широко всміхаючись, відповів страхопуд, — а що ж до того, що нас сюди привело, то я й гадки не маю.

Воротаря неначе збентежила така відповідь, і він скрушно похитав головою, мовби був розчарований.

— Ти хто, гарбуз чи чоловік? — запитав