Читати книгу - "Острів злочинців, Збігнєв Ненацький"

За півкілометра від міста проходить вузькоколійка, якою восени курсують до цукроварні вагони з буряками. Вздовж колії розлігся великий парк із ставом, вкритий зеленою ряскою. Над ставом ростуть гарні плакучі верби, а в глибині парку є невеличкий поміщицький палац, збудований у стилі ренесансу, його господар, граф Дунін, втік звідси 1945 року, бо, маючи на своїй совісті такий гріх, як служба в окупантів, злякався радянських і польських військ, що швидко наближалися. Графську садибу розбили на дрібні ділянки й роздали колишнім поміщицьким наймитам та бідноті з передмістя, а в палаці розмістилася сільськогосподарська школа.

Цей ренесанський палац — єдина гарна архітектурна споруда в усій місцевості. Саме містечко Антонінів бридке. Вулиці його вузькі, засмічені кінським та коров'ячим гноєм. Будиночки низенькі, переважно дерев'яні, з двосхилими дахами. Майже всі вони вже руйнуються — процвітання містечка скінчилося 1914 року, з початком першої світової війни.

До того часу за п'ять кілометрів од містечка проходив кордон між Росією і Пруссією. Жителі Антонінова займалися контрабандою — перевозили через кордон славетний російський чай. В містечку жило кілька некоронованих «чайних королів», які на контрабандному промислі надзвичайно розбагатіли. Ці «королі» мали маєтки та своїх контрабандистів, які теж жили в достатку. Отже за тих часів багатьом жителям Антонінова велося непогано, містечко розрослося, вздовж чотирьох вулиць з'явилися нові дерев'яні будинки.

Коли ж кордон пересунувся, зникли й великі заробітки. Позбавлене промислу, містечко одразу зубожіло, з роками дерев'яні будинки, яких ніхто не доглядав, стали руйнуватися. Некороновані «чайні королі» були настільки багаті, що могли й далі розкошувати. Гірше було тим, хто колись належав до зграй, що організували ці багатії.

За золотих часів контрабандистського промислу в містечку було чимало людей, звиклих до легкого й великого заробку, хоч заради нього доводилося й ризикувати. Переправляючи крам за кордон, контрабандисти завжди ризикували життям, але кожна така операція приносила величезний прибуток. Заробляли багато, розважалися бучно і швидко розтринькували зароблене.

Коли кордон посунувся далі, дехто з колишніх контрабандистів навчився якогось ремесла і почав чесно працювати. Та більшість після першої світової війни об'єдналася в численні зграї. Жителі містечка прославилися як конокради, бандити, злодії, бешкетники. В шинках і пивничках лунали пісні про давніх славетних контрабандистів та про розбійницьких отаманів. Але час робив своє, і багато контрабандистів скінчило свій вік у в'язниці.

Однак погана традиція живуча. Щось із тієї давньої авантюристичної атмосфери лишилося в містечку й через десятиліття. Після другої світової війни тут почали шастати розбійницькі банди, грабуючи мирних жителів навколишніх сіл. Але і той час минув без вороття. 1947 року міліція ліквідувала банди, і знову настав спокій.

Зрештою, всупереч своїй давній лиховісній славі, Антонінів справив на мене враження тихого і дуже спокійного містечка. Ось посеред головної вулиці хлоп'я з зеленою гілкою в руці жене кілька рябих корів. Ось, як у кожному маленькому тихому містечку, огрядні кумасі правлять теревені на розі вулиці, діди вигріваються в променях полуденного сонця на призьбах будинків, а коло них дрімають собаки. Перед заїздом я не зустрів жодного п'яного бешкетника. В крамницях, як на мій погляд, було багато товарів, а в одній я навіть побачив на вітрині десятилітрову каністру на бензин. Такої каністри я даремно шукав би в великих господарських крамницях. Звісно, я одразу ж її купив і подався до бензоколонки.

Повертаючись назад, я звернув увагу на приватну крамничку, що містилася в дерев'яному будинку. Вітрина її була жалюгідна. На засохлому сирі ліпилися мухи, в брудному слоїку лежали надміру барвисті льодяники. Поруч валялося кілька дерев'яних мундштуків.

Колись я дуже любив курити сигарети з такого мундштука. Тож я ввійшов у крамничку купити два мундштуки. Над дверима дзенькнув дзвоник. За невисоким, заскленим прилавком я побачив огрядну жінку в брудному фартусі.

Вона подала мені картонну коробку, повну дерев'яних мундштуків, і я почав у них порпатись.

— Чи ви з тих науковців, що ото приїхали до нас ритися в землі? — спитала вона хрипким чоловічим голосом.

— Я? Та що ви, прошу пані! — удав я обуреного таким припущенням і пояснив: — Я приїхав рибалити, відпочивати над Віслою. У мене відпустка.

Я вибрав два мундштуки. Мені спало на думку, що розмова з цією жінкою може бути корисною. В крамниці стояв ящик з пивом, я попросив пляшку й склянку.

Склянка здалася мені не першої свіжості. Та я налив у неї пива, трохи одпив і спитав:

— А що вони ритимуть?

— Хто? — здивувалася жінка.

— Ну, ті науковці.

— А хтозна, — знизала вона плечима. — Вони шукатимуть якісь речі. В землі можна знайти всячину.

Тепер я стенув плечима.

— Всячину?..

— Атож, — поважно кивнула вона головою. — Перед війною каш дідич граф Дунін розкопав у лісі великі могили і знайшов багато всіляких речей. Скарб знайшов. Тоді усе це порозкладав у своїх покоях і запросив гостей. Викопав якісь старі глечики, давню зброю, прикрашену коштовним камінням, картини…

— Картини теж викопав? — здивувався я.

— Хто його знає, може й викопав. Та може й не викопав, а мав од своїх предків, графів.

— Добре пиво. Дуже добре, — прицмокнув я.

— А по тому вся та всячина знову в землі опинилася.

— Він знову все закопав?

— Атож, закопав. Наближався фронт, а дідич боявся Червоної Армії як вогню. Німці запевняли, що боронитимуться і руських сюди не пустять. Дідич їм вірив, і тільки як фронт був уже зовсім близько, збагнув, що непереливки, і надумав тікати. Німці дали йому тільки один автомобіль. А що можна було одним забрати? Жінку й дітей. Тож усе, що мав коштовне, дідич закопав у землю.