Читати книгу - "Острів злочинців, Збігнєв Ненацький"

— Бо це найновітніший, з верандою, призначений для відпочинку, — пояснив я. — Тільки цього року з'явилися в продажу такі намети.

Це був не той трикутний намет, який звичайно ставлять під час прогулянок. Мій намет мав п'ятикутну форму й тримався на шести стояках, з яких середній був трохи вищий за інші. Намет нагадував будівлю цирку в мініатюрі. В ньому можна було майже рівно стояти. На великому вікні висіла прозора тюлева завіска і жовта штора. Двері теж прозорі, з замком-«блискавкою», 3 них був вихід на велику, простору веранду, де міг стояти столик з кріслом або автомобіль. Намет скидався на жовто-рожевий будиночок.

— Дуже гарний і великий, — підтвердили гарцери.

Неподалік од нас на півострові молодики вже споруджували табір антропологів. Насамперед вони напнули три маленькі намети, кожний на два чоловіки, та два великі — на дванадцять чоловік. Півострів — це було видно з пагорба — виявився замалий для всього табору, та що молодики доконче хотіли оселитися саме на цьому шматку землі, то мусили робити зовсім вузенькі проходи між наметами. Аби дістатися з одного намету до іншого, треба було пробиратися понад самісіньким берегом. Досить було спіткнутися, наприклад, об наметний трос, щоб шубовснути в воду.

— Оце так улаштувались! — засміялися хлопці Вільгельма Телля.

Та найгірше ще чекало молодих антропологів попереду. Пісок на півострові був дуже сипкий. Головні стояки наметів одразу почали хилитись, а кілки, хоч їх позабивали дуже глибоко, одразу вилазили з піску, тільки-но брезент напинався. Юнаки добряче гнули спини, укріплюючи стояки, та кожний намет доводилося напинати, власне, щоразу наново. Вже поїхала вантажна машина, вже минув полудень, а вони й далі виконували ту сізіфову роботу.

Мій жовтий будиночок стояв на пагорбі й гарно вирізнявся на тлі зеленої стіни лісу. Я заходився готувати сніданок, а водночас і обід. Розклав на землі начиння, запалив спиртівку і на маленькій сковорідці почав смажити смачні хрусткі грінки. До грінок я мав у слоїку джем.

— Чи довго ви збираєтесь тут жити? — спитав Чорниця.

— Це залежить од багатьох причин, — відповів я ухильно.

— Ловитимете рибу? — допитувалися хлопці.

— Можливо, — кивнув я головою.

— Але ж у вас немає вудок.

— Еге, справді немає.

— То ви не ловитимете риби?

— Ні.

— Мабуть, ви у відпустці й будете відпочивати.

— Спробую.

— А чому ви саме тут відпочиватимете? Адже є кращі місця над Віслою.

— Тут теж непогано.

— Звісно, але ж десь в іншому місці може бути ще краще.

— Авжеж. Однак мені подобається тут. Хлопці перезирнулися.

— Якщо ви займатиметесь чимсь цікавим і таємничим, — мовив поважно Вільгельм Телль, — то ми охоче вам допоможемо.

— Чимсь таємничим? — здивувався я.

— Ви схожі на таємничу людину. Усе ваше поводження таємниче, — впевнено сказав Вільгельм Телль.

— А ти, любий Вільгельме Теллю, здається, хлопець з великою уявою.

Гарцери знову перезирнулися.

— Нас не обдурите, — відказав Соколине Око. — Ви якась таємнича особа. Приїхали невідомо звідки й навіщо. Ми не ображаємось, що ви не хочете нам одразу розкрити своєї таємниці, та ми заходитимемо до вас і, може, завоюємо вашу довіру.

— Ми могли б стати вам у пригоді, — запропонував свої послуги Вільгельм Телль. — Я дуже добре стріляю з лука. Не вірите? Прошу подивитись. Чи бачите на тій сосні ясну смужку кори? Он там, високо. Я в неї поцілю.

На узліссі росла величезна сосна. Десь метрів за десять од землі на її стовбурі ясніла смужка кори. Вільгельм Телль вийняв з сагайдака, що ніс на спині, стрілу, зняв з плеча лук, натягнув тятиву і вклав стрілу.

— Подивіться, — промовив він.

Тятива забриніла, стріла злетіла вгору і застрягла гострим кінцем в ясній смужці кори.

— Тепер ти її звідти не витягнеш, надто високо, — зауважив я. — Туди тобі не вилізти, бо знизу на стовбурі немає ні сучків, ні гілок.

— Якби я схотів, то виліз би й на це дерево, — сказав Вивірка.

— Не треба, — спинив його Вільгельм Телль. — Хай та стріла стирчить у корі. Пан як подивиться на неї, то й згадає нас. Просимо пам'ятати, що ми завжди охоче допоможемо вам.

У глибині лісу залунала гарцерська сурма.

— Обід! — радо скрикнули лучники й побігли в ліс. Я поснідав, певніш пообідав, бо був уже полудень. Тоді пішов до річки помити сковорідку.

Молоді антропологи й досі поралися з наметами, укріпляли стояки й кілки. Я вже кінчав чистити піском сковорідку, коли на річці з'явився пасажирський пароплав і спинився далеченько від берега. З пароплава спустили човна, в який спершу сів матрос, а потім дві жінки та літній добродій в окулярах. Я здогадався, що це прибули решта антропологів.

Повернувшись до свого намету, я застебнув на дверях «блискавку», замкнув її невеликим замком і подався піщаною дорогою до містечка.

Контрабандисти. — Велич та занепад містечка. — Дідич Дунін і його колекції. — Перша згадка про розбійника Барабаша. — Смерть лісничого. — Подорож до Острова злочинців. — Дивні вигуки. — Чоловік із сокирою. — Постріли в лісі.

Містечко Антонінів має близько трьох тисяч мешканців. Його чотири вулиці перехрещуються одна з одною. В центрі містечка — ринок, його прямокутний майдан забруковано великим камінням. Біля ринку стоїть найбільша споруда — двоповерховий будинок, в ньому міститься Президія міської Ради Народової. З другого боку височить костьол, збудований із червоної цегли. Його історія сягає XIV століття, та відтоді костьол стільки разів перебудовували, що він став тепер негарною сумішшю найрізноманітніших стилів. У