Читати книгу - "Повернення "Галактики", Василь Павлович Бережний"

Він уявив, як сестра пробирається між торосами, і похолов. А що, як вона посковзнулася і впала в яку-небудь тріщину… або в море? Тоді кінець.

“Треба негайно повідомити головного диспетчера! — вирішив Павлик. Він підніс руку до зеленої кнопки, мить подумав: — Лічитиму до десяти. Якщо за цей час нічого не зміниться, здійму тривогу”.

Айсберг невмолимо наближався до Греблі, а Павлик, ледь помітно ворушачи губами, рахував:

— Один… два… п’ять… сім…

Здавалось, час зупинився. Усе завмерло в тривожному чеканні. Тільки крижана скеля грізно посувалася вперед.

— Дев’ять… десять.

Хлопець натиснув кнопку.

Коли з телефонного апарата почувся голос головного диспетчера, Павлик, збиваючись, розповів про небезпеку, яка загрожувала і його сестрі, і Греблі. Після цього він знову припав до екрана.

Раптом у багатьох місцях — по всьому айсбергу блиснули снопи сліпучого проміння — і крижаний острів розвалився на шматки. Наступної миті до неба здійнялася хмара жовтаво-брудного диму.

— Вікторіє?! — несамовито крикнув Павлик і кулею вилетів із залу.

…Як тільки в аудиторії вимкнули світло — ожив кіноекран. Школярі побачили знайомі їм споруди Фабрики клімату: осяяний сонцем Турбінний зал, ажурну Греблю, що з’єднує два материки — Азію та Америку, обриси Реакторного острова. Із Турбінного залу вийшла дівчина і попрямувала на Греблю. Обличчя її спокійне, навіть байдуже. Такі ж і її слова:

— Все тут виконують розумні механізми, автомати… Героїчні часи минули…

Так починався Павликів фільм “Що побачило скляне око” — про перше чергування на Фабриці клімату його старшої сестри Вікторії. Павлик демонстрував його своїм товаришам на занятті гуртка кіноаматорів. Стиха перемовляючись, хлопці й дівчата стежили за подіями, що відбувалися на екрані. А там не було нічого особливого.

Постоявши на Греблі, Вікторія пішла знову до Турбінного залу, сіла за пульт, замислилась. І раптом на екрані телевізора з’явився айсберг.

Учні принишкли, затамували подих.

— Ну й страховисько, — прошепотіла якась дівчинка.

— Боягузка, — зневажливо кинув її сусіда, стрижений хлопчина в ковбойці. — Зараз від цього нахаби залишаться ніжки та ріжки.

Тим часом у небо піднявсь вертоліт. Він наблизився до крижаної скелі, покружляв над нею кілька хвилин і сів.

Глядачів охопила тривога. Що сталося з вертольотом і Вікторією? Айсберг суне і суне до Греблі, а її…

Нараз величезна брила льоду здригнулася, осіла й розсипалась на скалки.

А де ж Вікторія? Невже загинула? Із туманної далечіні виринув гідроплан. Він летів низько, понад самісінькими хвилями. “Ага, шукають!” — майнула у всіх радісна думка.

Ось літак сів на воду. Він довго гойдався на хвилях. Через деякий час гідроплан відірвався від води і втомлено полетів до берега. Йому навздогін побігли сиві баранці.

— Чи знайшли дівчину?

— Чого ти мовчиш?

— Кажи швидше! — навперебій запитували в Павлика його друзі.

Почувши, що Вікторія жива, вони знову загомоніли:

— Як вона почуває себе?

— Що завадило їй скористатися вертольотом?

— Де вона була під час вибуху?..

Павлик, звичайно, не міг відповісти зразу на всі запитання. Він підняв руку і, коли гамір стих, промовив:

— Виходить, що вас більше цікавить те, чого не побачило скляне око… Ходімо, друзі, до нас. Віта почуває себе добре. Вона сама розповість вам про все. Скажу тільки, що вертоліт під час посадки зазнав пошкодження, тому Вікторія кинулася вплав…

— Ми хочемо почути про все з вуст героїні! — загукали школярі і ватагою попрямували до дверей.

— А знаєш що, Світлано? Хоча і з великим запізненням, але в мене з’явилась геніальна думка.

— Яка, Геню?

— Дуже проста: давай поставимо крапку. Нічого з наших старань не вийде. Химери все це.

Дівчина в легкому комбінезоні підвела голову від колбочок та пробірок і вражено подивилась на юнака, що, закинувши ногу на ногу, сидів на плетеному стільці біля розчиненого вікна.

— Що ти сказав? — Рвучко встала, підбігла до нього і торкнулася до плеча, немов будячи сонного: — Що сталося, Геню? Я не впізнаю тебе!

Дивлячись у вікно, він процідив крізь зуби:

— Треба мати мужність визнати себе переможеними: незаперечні факти говорять про те, що наші пошуки — це фантастика…

— Фантастика? Ти зневірився?

— До чого тут “зневірився”? — Юнак підвівся, заходив по кімнаті. — Просто я переконався, що нічого спільного з наукою наші експерименти не мають. Набридло, зрозумій, що набридло товкти воду в ступі!

— Ну, знаєш… Тебе ніхто не примушує! Коли я виступила на засіданні відділу, ти ж сам…

— Але зрозумій же, Світлано… — Геннадій показав рукою у вікно. — Глянь, заходить сонце — і безмежне море залите світлом! Але як тільки вогненний диск пірне за обрій, все затоплює пітьма. Збирати сонячне проміння — це те саме, що… ну, скажімо, складати в копиці вітер!

Дівчина була так приголомшена, що не могла й слова сказати. Широко розплющеними очима дивилася на юнака, ніби вперше бачила його.

Геннадій лагідно взяв її за плечі, повернув до вікна. Звідси відкривався чудовий краєвид. Сонце поринало в море, і над водяним простором здіймалася кармінна стіна. Щодалі на південь вона ставала темнішою і, нарешті, непомітно переходила в синь.

На прозорому небі сяяв, неначе прокреслений на шовку, серпик молодика. Неподалік, зліва од нього, мерехтіла весела зіронька.

— Поглянь, Світлано, — притишеним голосом заговорив Геннадій, — яка краса! А ми її не помічаємо, все в лабораторії товчемося… І нема такої сили, щоб повернула нам втрачені вечори! Та ти не хмурся. Ми чесно попрацювали, і не наша вина, що нічого не вийшло…

— Вийде!

— Це дитяча впертість.