Читати книгу - "Повернення "Галактики", Василь Павлович Бережний"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Сміливість, мужність — щоб дезертирувати? Дивне ж у тебе уявлення про сміливість, Геннадію. Це боягузтво, лінощі, розумовий тупик.
— Ти мене не зрозуміла!
— Ні, чого ж, усе ясно. Шкодую, що це сталося занадто пізно.
Одвернулася, пішла до дверей.
— Світлано!
— Гаразд, обійдемося без тебе! — гукнула вже на порозі і швидко вийшла з лабораторії.
Геннадій не дуже збентежився. “Нічого, покипить та й осядеться, — думав він, ходячи вздовж стола, заставленого скляними колбочками, пробірками, пляшечками. — А з цими дитячими забавками треба кінчати. І як я повірив спочатку?”
Правду кажучи, Геннадій і спочатку не дуже вірив в успіх. Але про ідею, висунуту Світланою, заговорив увесь колектив. Нове! Сміливе! “А що як і справді?” — подумав тоді юнак. І коли дівчина запропонувала на засіданні відділу свою неймовірну тему, він поспішив підтримати її.
— Сама доля готувала тебе для роботи над проблемою світла, — казав їй Геннадій, ідучи з того засідання, — ти ж — Світлана!
І їй було радісно, сонячно на душі.
Вона експериментувала з такою вірою у свою справу, з таким переконанням, що інколи й Геннадій починав думати: “А що коли вийде? Це було б геніально!”
Проте невдачі йшли за невдачами, як сірі хвилі на морі — одна за одною. Минула зима, весна, вже почалося літо, а реальних наслідків як не було, так і нема. І ось він вирішив припинити марну працю. Почував себе так, ніби його ошукано. Такі були сподівання, і на тобі… Вперте, примхливе дівчисько!
Він глянув на колби і пробірки. Скільки разів підбирали вони екранізуюче покриття внутрішніх стінок. Якими газами тільки не наповнювали посудини! І все даремно. Світло не затримувалось у них і на секунду.
І він змів усі склянки в урну. Кінець. Нехай вона сама шкутильгає непевною дорогою відкриттів, а він візьметься за щось практичніше!
IIДивовижне почуття викликають у людини гори. Стрімкі верховини, урвища, безладно розкидане бескеття нікого не залишають байдужим. Дика, неймовірна могутність природи!
Світлана і її подруга Роксана йдуть крутою кам’янистою стежиною. Звиваючись поміж деревами, вона веде їх усе вище й вище. Верховіття дерев похитуються над головами і стиха, приглушено шумлять. Роксана спритно, як дика кізка, перескакує з каменя на камінь, раз по раз озирається на Світлану. Очі її блищать радістю.
— І як ти надумала приїхати? Правда, в нас тут чудово?
— Так. Я й не сподівалася, що Карпати такі красиві, — каже, переводячи подих, Світлана.
Коли вони зійшли на одну із скель — сліпуче сонце бризнуло їм у вічі. Під ними висіла нерухома хмара. Одним своїм крилом вона сягала лісу.
Як заворожена, дивилася Світлана на цей чудовий краєвид. Хотілося розігнатися і… побігти просто по хмарі — он аж до того золотого крила! Як цікаво було б глянути звідти вниз, на далеку землю!
Дівчата сідають на великий плоский камінь.
— Ти питаєш, як я надумала приїхати до тебе в гості? — каже Світлана. — А сталося це випадково.
…Через невдачі по роботі Світлана ходила зажурена. То була така весела, жвава, балакуча, а то стала мовчазною, замкненою. Обличчя посіріло, погляд очей ніби згас. Часто виходила вона з лабораторії, блукала доріжками інститутського парку. Під ногами шарудів гравій…
Якось у вестибюлі її зустрів директор — суворий і, як говорив про нього Геннадій, черствий чоловік.
— А заждіть-но, — зупинив він Світлану. Поглянув на змарніле обличчя. — Ви що — нездужаєте? — спитав.
— Ні, дякую.
— Одне слово, вам слід відпочити. Ще не були у відпустці? Ну от, значить, їдьте. Вам треба… набратися бадьорості.
Наступного дня, одержавши відпускні, Світлана стояла в порту, дивилась на кораблі, що біліли в синьому морі і думала: “Куди ж податися?” Додому чогось не хотілося (ще й матір засмутити?), велелюдні пляжі теж не приваблювали. Світ навколо нескінченний, а податися нікуди!..
— Отоді я й подумала про тебе, Росю! Дісталася до Одеси…
— Давно пора! Ми ж після університету жодного разу не бачилися з тобою… А які ж то в тебе неприємності, що ти так переживала? — Роксана кладе руку подрузі на плече, усміхається.
— Така вже в мене вдача… — задумливо промовила Світлана. — Розумієш, я вже як візьмуся за щось, то поки не доведу до кінця, не можу заспокоїтись. Ну, як його зупинитися напівдорозі? Є ще такі, що кидаються гучними словами: “Дерзати! Прокладати нові шляхи в науці!” А самі бояться нового, як чорт ладану. Коли я почала роботу над акумулюванням сонячного світла, знайшлись отакі базіки. А як тільки мене спіткали перші невдачі — я лишилася сама…
Довгенько гомоніли подруги, сидячи на темному камені і любуючись гірським краєвидом. Навколо височіли задумливі й урочисті гори. Ліси вдалині то спалахували під сонцем, то вкривалися сивим серпанком.
— А знаєш що, — обняла подругу за стан Роксана, — тут неподалік озеро…
Дівчата схоплюються з каменя і, взявшись за руки, як маленькі, рушають далі. Тут уже йти легше — почалася сідловина. Ліс рідший, увесь пройнятий сонцем.
— А знаєш, як воно називається? — питає Роксана і відповідає: — Гірське око! Правда красиво?
— Надзвичайно!
Нарешті — озеро. Воно й справді нагадує величезне око. Його темно-синя поверхня спокійна. В цю глибоку кам’яну чашу, мабуть, рідко залітають вітри.
Дівчата з урвища мовчки любуються Гірським оком. Потім, відшукавши спуск, сходять до самісінької води. Світлана починас роздягатися.
— Не треба, Світланко! Застудишся: тут дуже холодна вода, — зупиняє її Роксана.
— Ну і що? Середина ж літа! Роксана вагається.
— Тут альпіністи інколи купаються. їхня база поблизу…
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повернення "Галактики", Василь Павлович Бережний», після закриття браузера.