Читати книгу - "220 днів на зорельоті, Георгій Сергійович Мартинов"

— Погляньте! — сказав Камов. — Ось блищить вдалині невелике небесне тіло. Це наша батьківщина — планета Земля. Вона здається зараз більшою від усіх зірок, крім Сонця, а все-таки яка вона мала! Минуть тижні, і ви ледве знайдете її серед просторів всесвіту. А коли ми досягнемо орбіти Марса, Земля здаватиметься тільки великою зіркою. Але ми самі будемо знаходитися все ще в самій середині планетної системи, що оточує звичайну, нічим не примітну, рядову зірку, яку ми називаємо Сонцем. А навкруги ви бачите безліч таких же сонць, як наше. Щоб добратися до найближчого з них, нашому кораблеві потрібно було б тридцять чотири тисячі років безперервного польоту. Звідти ми побачили б Сонце малесенькою зірочкою, а Землю не змогли б побачити в найкращий з існуючих телескопів. Бєлопольський обернувся до нас.

— Картину, змальовану Сергієм Олександровичем, — сказав він, — можна доповнити. Всі зорі, які ви бачите навкруги, і ще незліченна кількість інших, яких ви не бачите через слабкість людського зору, — це єдина зоряна система, що називається Галактикою. Щоб звідси долетіти до найближчого краю нашої Галактики з тією швидкістю, яку має зараз корабель, потрібно дев'яносто мільйонів років, а якщо вирушити до протилежного її краю, то ми добралися б до нього тільки через сімсот мільйонів років безперервного польоту. Але наша Галактика не єдина у всесвіті. Тепер відомо понад сто мільйонів таких же Галактик, як і наша. Вважають, що всі вони входять в єдину систему, яка називається Метагалактикою. Немає ніяких підстав вважати, що існує тільки одна Метагалактика. Певно, їх також незліченна кількість…

— Згляньтеся, Костянтине Євгенійовичу! — жартома сказав Камов. — Цього більш ніж досить.

Я був приголомшений словами Бєлопольського. Наша грандіозна експедиція після всього почутого здалася мені чимсь на зразок невеличкої прогулянки.

— Чи зможуть люди коли-небудь, — спитав я, — до кінця збагнути розумом весь неосяжний всесвіт, розкрити всі його таємниці?

— Ніхто неосяжне осягти не може. — відповів Пайчадзе. — Я, звичайно, жартую. Зможуть, Борисе Миколайовичу! Зможуть тоді, коли наука і техніка будуть в багато разів могутнішими, ніж тепер. Адже відомо: немає в світі непізнаванних речей, а є тільки речі ще не пізнані, які будуть розкриті і пізнані силами науки і практики. Знову на борту корабля настала тривала мовчанка,

Її несподівано порушив Бєлопольський. Він раптом глянув на годинника і, ні до кого не звертаючись, сказав:

— Скільки часу змарновано! Треба починати спостереження.

Пайчадзе подивився на нього з щирим здивуванням.

— Ви спроможні зараз зайнятися науковою роботою? — спитав він.

Костянтин Євгенійович навіть не відповів. Він злегка знизав плечима і, невправно чіпляючись за ремені, рушив до телескопа. На губах Камова промайнула ледве помітна усмішка.

— Я не можу працювати, — сказав Пайчадзе. — Я дивитимусь на Землю, поки вона близько.

Поведінка Бєлопольського здалася мені дивною. Невже він такий байдужий до всього, що залишив на Землі? Не відчуває ніякої туги від розлуки? Я сам не міг одвести очей від планети, де народився і виріс, від планети, що, як мені тепер здавалося, швидко ставала все меншою І меншою.

Камов і Пайчадзе, так само, як і я, не відходили од вікна.

Так минуло години дві.

А Костянтин Євгенійович за весь час ні разу не відійшов від телескопа, спрямованого у протилежний від Землі бік.

«Може, — подумав я, — він дужче, ніж усі ми, переживає відліт із Землі і багато працює, щоб заглушити тяжкі думки».

Чи правильно я вгадав причину, яка примусила нашого товариша відвернутися од вікна, чи ні, — не знаю. Можливо, Бєлопольський зробив так через властивий йому педантизм, але мені мимоволі хотілося, щоб мій перший здогад був правильний.

За земним календарем — 10 вересня.

Через сто двадцять годин ми досягнемо Венери. Перший етап тривалого шляху наближається до кінця. Якою далекою і недоступною здавалася ця промениста планета, що так красиво сяє на ранковому і вечірньому небі Землі, а зараз ми вже близько від неї!

Близько! Очевидно, постійне перебування в колі астрономів привчило мене до астрономічних понять, якщо віддаль понад п'ятнадцять мільйонів кілометрів здається мені близькою.

Венера зараз між нами і Сонцем і обернена до нас неосвітленою стороною. Зате ми бачимо її на фоні сонячного диска, і обидва наші астрономи весь час провадять спостереження, які так рідко доступні на Землі.

Я закінчив усю програму зйомок, доручену мені на цій ділянці шляху. Роботи було так багато, що за два місяці я не знайшов вільного часу продовжувати свої записи.

Всі зняті плівки і негативи проявлені і перевірені. Адже вони неповторні. Арсен Георгійович допоміг мені заповнити картки обліку, які я додаю до кожного знімка. Незважаючи на величезну завантаженість, ця людина завжди знаходить час допомогти мені. Він невтомний. Багато годин підряд він працює в обсерваторії, забуваючи про відпочинок.

Бєлопольський не відстає од нього. Крім астрономічних робіт, Костянтин Євгенійович має ще обов'язок — разом з Камовим здійснювати всі найскладніші обчислення шляху корабля і його місцезнаходження на кожний день.

Хоч і були ще на Землі наперед зроблені обчислення на весь час польоту, але Камов вважає за необхідне щодня, як він каже, «визначитись». Результати обчислень порівнюються, і ще не було випадку, щоб вони не збіглися. В нескінченному просторі наш корабель летить, як по невидимих рейках. За добу ми пролітаємо понад два мільйони кілометрів, і зрозуміло, найменша помилка завела б нас далеко в бік від тієї малесенької точки, якою є в цьому просторі планета Венера — «сестра Землі», майже рівна їй за об'ємом і масою.

Камов перевіряє політ корабля через кожні двадцять чотири години, завжди в один і той же час. Він використовує для цього Сонце