Читати книгу - "Голубий Птах, названий син ірокезів, Ганна Юрген"

Малія пожвавішала, її обличчя потемніло. Вона, здається, добре все знала про всіх мешканців хати.

— Старша сестра тітки в цьому році керує доглядом за полями. А знаєш, дочка другої тітки — велике ледащо. Недавно вона замість того, щоб принести дров, порубала засувку. А коли в обід була гроза, всі марно шукали її, і дощ лив прямо в люк.

Із комірчини доносилося хропіння. Легенький вітрець гуляв по коридору. Вогняні бліки освітили дівчину, а потім, якусь хвильку потанцювавши на темному порозі, застрибали на одвірках, блискотливі й загадкові, мов ті таємниці ірокезької хати, що вперше насувалися на здивованого Георга. Мостина біля входу раптом заскрипіли.

— Душі мертвих зачиняють двері, — промимрила Малія, встала і потяглася до клуночка, що звисав із стелі, наче невиразна світла плямка на фоні темного даху. — Надто високо, допоможи мені!

Як тільки Георг підняв легеньку постать, меткі руки Малії підв'язали клуночок.

У її смуглих пальцях хлопець побачив пучок маленьких світлозелених рослин. Малія встромила носа глибоко в жовтенькі зірочки суцвіття, потім кілька разів провела букетиком по обличчю Георга і поклала квіти на порозі комірчини.

— Цього не люблять привиди і залишаться надворі, — прошепотіла вона і пірнула під мату.

Хлопцеві не йшли з думки її слова. З своєї постель він бачив жовті квіточки, що то з'являлися, то зникали у вогняних бліках. Георг відчував терпкий запах стебел і листя. «Від яких же привидів рятують ці квітки? Може, Малія має на увазі відьом? Чи є тут відьми? Та й шуліковидий майже схожий на чародія. Отже, це дядько Димний День. А що має означати догляд за полями?»

Отак ламаючи собі голову, він навіть не догадувався, що доля занесла його до роду ірокезів, який серед інших індійців — ленапів і вейєндотів — уперто дотримувався старих звичаїв: він був форпостом Довгої Хати в далекій рівнині Огайо.

Двері в нове життя відчинялися хлопцеві повільно і майже неохоче. Ледве зникав вир нових вражень, як туга за батьківщиною та гнітючий сум за рідними охоплювали його. Маленька кімнатка разом з її коричньовим порогом була для Георга останнім надійним притулком. Тут йому все знайоме: стіни з шкур, низенька лава з матами, скрип мостин і пучечки трав попід даховими балками. Але по той бік порога починалося вже невідоме, бо темна хата була сповнена загадковостей. В другому кінці коридора, мов чорна мертва печера, зяяла ще одна кімната. Там ніхто не жив, тітка використовувала її як комору. Звідти доносився гострий запах сухих дров, сушених фруктів і шкур.

Одного разу опівдні Георг ішов з оберемком дров по коридору і хотів скласти їх у коморі. Та йому здалося, що там у передвечірніх сутінках хтось заворушився. Він придививсь і побачив сусідку, що якраз наповнювала торбинку маїсовим зерном. Хлопець стрімголов кинувся надвір і атакував Малію своєю новиною:

— Маліє, Рожевий Ранок краде маїс із великого кошика в коморі навпроти нас.

— От дурень, та то ж її маїс.

— І тітка бере з того ж кошика?..

— Звичайно, він належить так само і тітці!

Нічого не розуміючи, Георг витріщився на дівчину, аж поки Малія йому пояснила:

— Ну, зрозумій же: у коморі лежать запаси, які належать усім, хто живе в цій хаті. Кожен має право брати звідти залежно від потреби.

— Що, кожен може брати? А коли хто-небудь усе забере?

— Дурниці, нащо йому все? Кожен бере стільки, скільки йому потрібно.

Поступово до Георга дійшло, що тут немає крадіжок і що він образив тітчину сестру — Рожевий Ранок. Малія, певне, дещо розповіла домашнім, бо ввечері перед сном тітка так сміялася, що аж живіт у неї трясся; навіть у сухорлявого Димного Дня вузький рот розтягнувся в посмішці.

Але цей сміх не образив хлопця, бо в ньому відчувалася щиросерда поблажливість. Набагато гірше звучав сміх, яким при першій-ліпшій нагоді обдаровували новачка ровесники.

Хлопці сходилися щоранку стріляти з лука. Димний День малював червоною фарбою кружечок на стіні хати, і кожен стрілець перед сніданком повинен був тричі влучити в цю мішень.

Першого тижня Георг стріляв здебільшого мимо, тупі стріли для вправ або не долітали, або влучали вище, і тоді всі сміялися досхочу. На щастя, він не розумів слів, якими дядько супроводжував кожен промах.

— Олені дуже зраділи б зустрічі з таким мисливцем, — мав звичку говорити Димний День, і Георг догадувався, що незрозумілі дядькові слова аж ніяк не були лестощами, йому дуже хотілося затулити вуха, щоб не чути цих незрозумілих співучих речень. Незнайома мова робила оточення ще більш чужим. Очевидно, його домочадцям теж не подобалося, коли він вживав англійські слова.

Отож Георг причепився до Малії, щоб вона навчила його найуживаніших ірокезьких виразів. Дівчина погодилась і часто примушувала його повторювати окремі фрази, а сама при цьому з нетерпінням вигукувала:

— От дурень!

І скільки разів доводилось йому чути це кепкування!

Після сніданку діти бавились у воді. Георг з великим захопленням залишився б дома, але тітка щоразу відсилала його до річки, наче не знала, що купання отруює Георгу життя. Хоч Георг плавав, як качка, проте інші таке витівали у воді, чого він раніше ніколи не бачив.

Найнеприємнішим був так званий «внук». Треба було з кулькою глини на великому пальці правої ноги переплисти на спині річку. Суть витівки полягала в тому, щоб весь час тримати ногу над водою і щоб «внука», як називали глиняну грудку, не змило водою. Це ніколи не вдавалося Георгові; йому ставало моторошно щоразу, як тільки хто-небудь пропонував плавання з «внуком». Або ж хвилі змивали глину з пальця, або вона сама по собі зсувалась, або якийсь шибеник занурював його ногу у воду.