Читати книгу - "Бог завжди подорожує інкогніто"

чи понаставити незручних запитань, щоб перший почав виправдовуватися. Або ж він може поставити себе на його місце, спробувати зрозуміти витоки дорікань, виправити помилку, зберегти добрі стосунки – чи зрештою проігнорувати й узагалі піти геть своїм шляхом… Так от, якщо він здатний на це все, його мозок має багато можливостей відповісти і є висока вірогідність того, що він обере найкращий з варіантів, що служить його інтересам, надає йому переваги. А тепер уяви, що йдеться про когось, хто взагалі не знає, як цим користуватися, – найвірогідніше, у такого буде лиш один вибір: почати ображати другого чи схилитися й підкоритися. У будь-якому із цих двох випадків це буде його найкращий вибір.

– Ви зараз кажете, що я дещо обмежений, чи як?

– Скажімо так: у специфічному контексті, у якому речі відбуваються не так, як ти волів би, – дійсно, у тебе мало вибору; ти, найімовірніше, так чи інакше прийматимеш позицію жертви.

– Уявімо, що це правда: які ж мої переваги в такому разі?

– Як я вчора переконався, тобі подобається щось робити для інших зі сподіваннями на вдячність за твої «жертви». А по тому ти трохи любиш побідкатися, щоб тебе пожаліли – таким чином ти намагаєшся здобути симпатію. Між нами кажучи, то пусте: доведено, що людям подобаються лише ті, хто свідомо робить вибір і живе так, як справді хоче. Зрештою, твій плач Єремії подобається лише тобі самому…

– Попри це, об’єктивно – справді об’єктивно – я мав менше шансів на старті в житті, ніж інші. Почати хоча б із соціального прошарку, із якого я вийшов. Шкода, але набагато легше бути щасливим, якщо народитися в зручному середовищі, в якому є все, чого хочеться.

– Припини! Це все дурість.

– Зовсім ні! Усі соціологи кажуть, що діти, які виросли в добробуті, за статистикою, мають більше можливостей здобути кращу вищу освіту, ніж діти із сімей середнього достатку, а отже, мають кращі професії.

– Але ж щастя тут ні до чого! Можна бути нещасливим інженером. Можна бути щасливим робітником. Хоча ти й сам кадровик. Несправедливість – здебільшого в любові й освіті, які дитина отримує від батьків; саме від цього й залежить майбутнє щастя. Згоден, бувають ті, до кого доля неласкава. Та це аж ніяк не стосується соціального середовища – це стосується дітей і авторитету, щоб їх виховувати. Подивись навколо себе!

– Якщо й так – навіть у цьому аспекті в жодному разі не можна сказати, що мені пощастило! У мене навіть батька не було!

– Це так. Але ж тепер ти дорослий – можеш навчитися чогось іще, крім як плакатись і жалітися.

«Мерседес» звернув на бульвар Мальшерб, а звідти взяв напрямок на Батіньоль. Те, що говорив Дюбрей, дошкуляло мені.

– Алане…

– Що?

– Алане, жертви не бувають щасливими. Чуєш? Не бувають.

Він помовчав хвилину, ніби даючи час словам пристати до моїх думок. Те, що він сказав, наче щосили штрикнуло мене в серце, а його мовчання ятрило ще більше.

– Ну, гаразд, то що ж робити, щоб не занепадати до ролі жертви? Бо, якщо це ще й несвідомо, я не бачу, як мені цього позбутись…

– Як на мене, найкраще – то навчитися вчиняти якось інакше. Знову ж таки, якщо ставати жертвою – твій найкращий вибір, то це тому, що твій мозок не знає інших варіантів. Їх треба розвинути. Розумієш, у природі не має бути порожнечі. Якщо ти намагатимешся просто позбутися ролі жертви, не заміщуючи її жодними навичками, – ні, так не спрацює. Краще, щоб ти побачив, що можеш поводитись якось інакше. А згодом – я певен – твій мозок швидко сам обере новий варіант дій, якщо той буде більш корисним.

– І що ж буде цим новим варіантом?

– Що ж, навчу тебе домагатися бажаного в повсякденному житті. Якщо опануєш це – не матимеш потреби ставати жертвою. Слухай, я знаю, що це геть не смішно, але ти мене вразив учора, коли розповів про те, що невдачі переслідують тебе навіть у дрібничках. Ти сказав, що, як купляв багет у хлібівні, отримав перепечений, хоча любиш, щоб він був зовсім білий.

– Справді.

– Але ж це нікуди не годиться! Ніби ти не міг сказати: «Ні, цей перепечений, дайте той, що поряд».

– Авжеж, я міг сказати! Просто не хотів турбувати продавчиню, у якої довжелезна черга очікує, – та й по всьому.

– Вона витратить на це дві секунди. Ти краще їстимеш перепечений хліб, який не подобається, аніж забереш у неї дві секунди! Ні! Правда в тому, що ти не насмілюєшся їй сказати. Ти боїшся суперечити, щоб отримати потрібне. Ти боїшся, що вона сприйме тебе як вибагливого, неприємного, що ти їй не сподобаєшся. Ти боїшся роздратування інших покупців у черзі.

– Може, й так.

– Як помреш, на надгробку напишуть: «Нічого не досяг, ніколи не мав бажаного, зате всі вважали мене люб’язним». Чудово.

Мені ставало зле. Я відвернувся від цієї людини, яка бентежила мене своєю промовою, і дивився на вулицю, на крамниці, на людей, що йшли повз.

– У мене є чудова новина, – сказав він.

– Що, справді? – скептично перепитав я, навіть не повертаючись.

– Чудова новина в тому, що це все в минулому. Відтепер ти не їстимеш перепечений хліб. Ніколи більше, – сказав він, пильно роздивляючись навкруги. – Владі, зупини.

Водій зупинив «мерседес» і ввімкнув аварійку. Машини об’їжджали нас, сигналячи.

– Чого бажаєш? – спитав Дюбрей, показуючи на хлібівню?

– Зараз – нічого. Зовсім нічого.

– Чудово. Заходиш, просиш хліб, тістечко чи ще щось. Коли тобі його дають, знаходиш привід, щоб відмовитись і взяти щось інше. Вигадаєш інший привід знову відмовитись від другого варіанта, а ще третього й четвертого. Потім скажеш, що ти нічого не хочеш, і вийдеш, нічого не купивши.

Мені занудило під ложечкою, обличчя запалало. Секунд п’ятнадцять, не менше, я не міг вичавити ні звуку.

– Я не зможу цього зробити.

– Зможеш. Переконаєшся в цьому за кілька хвилин.

– Це понад мої сили!

– Владі!

Водій вийшов, відчинив мені дверцята та стояв, чекаючи… Я палив Дюбрея поглядом, потім знехотя вийшов. Поглянув на хлібівню. Натовп покупців перед зачиненням. Моє серце калатало щосили.

Я став у чергу, ніби вона була на ешафот. Уперше за час мого перебування у Франції запах хліба мене відштовхував. Усередині все гуло, як на заводі. Продавчиня повторювала замовлення покупця касирці, а касирка голосно повторювала замовлення та приймала оплату, поки її колега обслуговувала наступного покупця. Справжній відпрацьований конвеєр. Коли настала моя черга, за мною вже було вісім-десять інших покупців. Я ковтнув слину.

– Прошу пана? – продавчиня пронизливо дивилася на мене.

– Багет, будь ласка.

Мій голос був глухий, наче застряг