Читати книгу - "Скривджені й нескривджені, Нечуй-Левицький"

- Яка кра­са! Які лис­нючі чорні очі! Які бро­ви! Кра­са, як у царівни! Але ж убір! Який прос­тий та вбо­гий! Це, ма­буть, не царівна… це, ма­буть, якась прос­та се­лян­ка.

«Це та­ки прос­та му­жич­ка!» - по­ду­мав Га­рун-па­ша.

Саіб сів і по­са­див ко­ло се­бе Паміру. Не­вольни­ки роз­нес­ли куб­ки з до­ро­гим ви­ном.

Гарун-паша взяв зо­ло­тий ку­бок і по­дав на зо­лотій тарілці Памірі. Паміра про­мо­ви­ла:

- У нас, прос­тих лю­дей, та­кий зви­чай: гос­по­дар час­тує гос­тя і до гос­тя пер­ший п'є. Ви­пий, па­шо, до ме­не, а тоді я вип'ю до те­бе!

Гарун од­ра­зу зблід і спус­тив очі. Він не ви­пив до Паміри ні кра­пельки, а мовч­ки од­дав ку­бок ближ­чо­му не­вольни­кові. Не­вольник не втерпів і, од­хо­дя­чи до две­рей, сьорбнув трош­ки ви­на з куб­ка і на две­рях по­ко­тив­ся мерт­вий. Га­рун-па­ша по­таєнці вси­пав в той ку­бок от­ру­ти…

Невольники при­нес­ли до­рогі стра­ви і пос­та­ви­ли на столі пе­ред гістьми. Га­рун-па­ша взяв од­ну тарілку і пос­та­вив пе­ред рад­жи­хою, а дру­гу пос­та­вив пе­ред Памірою. Паміра про­мо­ви­ла:

- Я з прос­тої сім'ї, а в нас, прос­тих, та­ка по­ве­денція, що всі їдять з однієї мис­ки!

Вона й не до­торк­ну­лась до стра­ви.

Раджиху бра­ла не­на­висть та злість. Во­на по­ча­ла доріка­ти Памірі:

- Мабуть, ти доч­ка яко­гось ве­ли­ко­го раджі, що та­ка гор­да та пиш­на; нічо­го не їси, нічо­го не п'єш у нас, в на­ших по­ко­ях; де ж твої слу­ги, не­вольни­ки та не­вольниці? Пев­но, ти на­вез­ла їх ду­же ба­га­то! - про­мо­ви­ла рад­жи­ха.

- Я з прос­то­го ро­ду і не маю не­вольників і люб­лю, щоб і я бу­ла і всі кру­гом ме­не бу­ли вольні, - сміли­во ска­за­ла Паміра.

- Які по­гані сло­ва! - за­ше­потіли ти­хо паші та па­ши­хи.

- Де ж твої, царівно, до­рогі уб­ран­ня та діямен­ти?. Чи, мо­же, ти гор­дуєш на­ми, що не вбра­ла­ся до нас в до­рож­че уб­ран­ня? - знов ущип­ну­ла Паміру рад­жи­ха.

- Коли в ко­го ду­ша вбра­на в доб­ро, честь та лю­бов, то­му не­ма на що чіп­ля­ти на се­бе півпу­да каміння та зо­ло­та! - ска­за­ла Паміра. - В ме­не прос­тий убір, та й той я но­шу по­ти, по­ки не зно­ситься, аби був чис­тий. Я не роб­лю так, як інші, що раз надіне шов­ко­вий убір та й ки­дає, бо дру­гий раз йо­го надіва­ти йо­му вже не ли­чить.

Раджиха й па­ши­хи од со­ро­му аж по­чер­воніли і при­ку­си­ли язи­ки.

- Чи дов­го ти, князівно, про­бу­ва­ти­меш у нас в гос­тях? - спи­тав Га­рун-па­ша.

- Я лад­на й сьогодні по­ки­ну­ти вас, - ска­за­ла Паміра, - та моє сер­це ме­не не пус­кає. Тільки моє сер­це оце моя не­во­ля! бо при­бор­ка­ло мені кри­ла. І я не вольна летіти, ку­ди схо­чу.

- Чи зу­гар­на ж ти ро­би­ти яку ро­бо­ту: зо­ло­том ши­ти, шов­ком тка­ти, пер­ла­ми ви­ши­ва­ти? - насмішку­ва­то спи­та­ла рад­жи­ха.

- Я люб­лю пра­цю, - ска­за­ла в од­повідь Паміра, - вмію і на со­роч­ку собі нап­ряс­ти. Та як­би й ваші двірські самі пря­ли собі на со­роч­ки, самі ши­ли собі уб­ран­ня, то не впа­ли б у гріх. Мен­ше ма­ли б ча­су на усякі збит­ки. А то во­ни жи­вуть чу­жою пра­цею, а самі тільки бай­ди­ки б'ють та по­си­деньки й по­хо­деньки справ­ля­ють…

- Яка на­хабність! Які без­чесні мислі! - за­ше­потіли двірські стур­бо­ва­но. - Ви­га­да­ла якусь пра­цю! Що во­на пле­те? За­ший­те її за­раз у мішок та ви­киньте в мо­ре! В мішок її!

- Чом же ти, Чон­гарівно, не надіваєш сво­го до­ро­го­го вінка та дер­жиш йо­го в руці? Ма­буть, хо­ваєш на більше свя­то, - засміялась рад­жи­ха.

Паміра вста­ла й наділа на го­ло­ву вінок з барвінку, ру­ти та па­ви­но­го пір'я. Зе­ле­не лис­тя, па­ви­не пір'я затріпотіло; з вінка по­лив­ся див­ний брильянто­вий світ. Пиш­на кра­са Паміри заб­ли­ща­ла, як до­ро­гий ал­маз. Чорні ве­ликі очі засвіти­лись ро­зу­мом; біле чо­ло з тон­ки­ми бро­ва­ми за­ся­ло. На що­ках заг­ра­ли ро­жеві рум’янці. Ус­та зацвіли, мов тро­ян­да. Не­на­че вітром при­не­се­ний, впав на її пле­че білий, дов­гий, про­зо­рий сер­па­нок, об­си­па­ний ро­жа­ми, й опо­вив її ніби вес­ня­ни­ми хмар­ка­ми і пос­лав­ся кру­гом неї хви­ля­ми. Пе­ред усіма од­ра­зу за­ся­ла кра­са не­бес­на, ви­со­ка. Зда­ва­лось, ніби зорі впа­ли з не­ба на за­лу й впле­ли­ся в Памірин вінок. Світ од вінка лив­ся, дри­жав, розійшов­ся по всій світлиці. Ду­хо­та в залі щез­ла. Повіяло про­хо­ло­дою май­сько­го ран­ку. Звер­ху по­си­па­лась дрібна ро­са, мов бісер. Краплі па­да­ли на гос­тей, на сто­ли, і вкупі з крап­ля­ми по­си­па­лись дрібне­сенькі рожі та фіалки. Гор­ни­ця спов­ни­лась яки­мись не­ту­тешніми див­ни­ми па­хо­ща­ми, од кот­рих мліла ду­ша, а сер­це на­ли­ва­лось ко­хан­ням, доб­ром та щас­тям. Десь ви­со­ко в небі за­ще­бе­та­ли со­ло­вей­ки.

Всі гості схо­пи­лись з місця і мовч­ки з ди­ва ди­ви­лись на Паміру.

Паміра заспіва­ла тор­жест­ве­ну пісню про во­лю людську, про крив­ду та прав­ду на світі, потім прос­тяг­ла ру­ку до Саіба, взя­ла йо­го за ру­ку і попліч з ним вий­шла з світлиці.

Всі ос­товпіли… Усі двірські панії й пан­ни помліли. Ста­ра ца­ри­ця сто­яла ко­ло тро­ну і тільки ди­ви­лась пе­ре­ля­ка­ни­ми очи­ма на слід Паміри. А че­рез двері та покрівлю дзвеніла з сад­ка Паміри­на пісня:

Я всім лю­дям даю щас­тя…

Всій волі ба­жаю!

IV

Того-таки літа Саіб, вже до­рос­лий, став рад­жею. Ца­ри­ця та паші по­ча­ли дер­жа­ти між со­бою ра­ду.

- А що, мої любі паші! Те­пер час нам нап­ра­ви­ти мо­ло­до­го рад­жу на пря­му й доб­ру путь, бо че­рез ту свою се­лян­ку він зовсім збив­ся з пан­те­ли­ку, - ска­за­ла ца­ри­ця. - Як ти ду­маєш, мій лю­бий Га­ру­не-па­шо?

- Ти прав­ду ка­жеш! Тре­ба розд­му­ха­ти в йо­му бо­жу іскру, за­охо­ти­ти йо­го до вой­ни, до сла­ви, до слав­них побід, до пиш­но­ти та блис­ку. За­ду­май­мо й почнімо вой­ну. Саіба скрив­див арабський емір Ка­ра­пет. От ми й підкру­ти­мо під йо­го хит­ру та муд­ру штуч­ку.

- Добре ра­диш, Га­ру­не! - ска­за­ла ца­ри­ця і пок­ли­ка­ла на ра­ду Саіба.

Вчені браміни поп­ри­но­си­ли старі пер­га­ментні до­ку­мен­ти. Пе­ред Саібом роз­гор­ну­ли цілу ос­ля­чу шку­ру, схо­жу на ста­ру ганчірку, по­то­че­ну міллю та черв'яка­ми.

- Дивись, мо­ло­дий рад­жо, які тут давні наші й твої крив­ди спи­сані! - ска­зав Га­руя до Саіба. - За п'ятсот год пе­редніше один пра-пра-пра­щур-щур Ка­ра­петів на­пав на на­ше царст­во і од­во­ював од нас оті землі, по­ля та сіно­жаті, що сте­ляться над мо­рем до самісінько­го по­ро­га йо­го па­ла­цу. То все бу­ло ко­лись твоє!

Саіб по­чу­тив крив­ду в серці, не­на­че йо­го якась колька шпиг­ну­ла в сер­це, і на­су­пив­ся. Він зга­дав, як йо­го гор­до привітав у се­бе Ка­ра­пет.

Другий брамін приніс кільки