Читати книгу - "Розбите дзеркало"

– Вашому банку.

– Вашому клієнту, – мовила Лора йому в тон. – Так вийшло через плутанину з власниками. Котрі, виглядає, навмисне все заплутали. Наочна шахрайська схема. Я тут, бо банк, у службі безпеки якого я працюю, готовий домовлятися, аби вирішити проблему малою кров’ю. Варіанти привезла. Супротивна сторона доручила вашій юридичній фірмі вести справи, що стосуються цього питання. Я з боку зацікавленої сторони маю всі повноваження запропонувати вам варіанти й почати переговори. Ми хочемо домовитися.

– А мої клієнти не проти домовитися. Лиш про те, аби банк «Омега» відступив. Теж маю кілька ідей, як вашим зберегти лице.

– Банк готовий у разі чого запускати маховик судових позовів на повну. Повірте, вас розчавлять.

– У моїй молодості знаєте, як казали в нас на районі? «Не треба наших лякати центровими». Іншими словами, Київ нічого не виграє лише через столичний статус. Чернігів значно менший за розмірами, нижчий за статусом. Проте битися тут теж уміють. А наш претендент на гарне місце має не менші й не гірші ресурси для ведення війни, ніж ваш.

Мовби ставлячи жирну крапку, Яровий поклав на свою тарілку шматок, відрізав ножиком гострий кутик, почав жувати. Він явно чекав відповіді. Та Лора мовчки підвелася, пішла до туалету. Там спершу просто пустила воду, дивлячись на струмінь. Потім ретельно помила руки. Витерла насухо паперовими рушниками, вимила ще раз, знову витерла. Уважно роздивилася відображення в дзеркалі, поправила зачіску. Коли повернулася за стіл, Ігор упорався з першим шматком і готувався взятися до наступного.

– Взяли тайм-аут, так розумію.

– Не зовсім. – Лорі зовсім не хотілося їсти. – Є обставина, яку не врахував ніхто. Тож вона, напевне, не вписується в жодну з ваших підготованих схем та навіть може їх зруйнувати. Наша сторона, навпаки, від того не надто постраждає. Лише внесемо кілька коректив.

– Ви про що зараз? – запитав Яровий підозріло.

– Будинок хочуть і можуть повернути в державну власність. Як історичну спадщину. За таких розкладів, Ігорю, споруда стане недоторканною. Більше скажу: навіть мала щастя сьогодні познайомитися з головною ініціаторкою процесу.

– Сумнівне щастя, – пирхнув Ігор. – Якщо ви про Таню Помічну, то від неї більше гармидеру. За нею ніхто не стоїть, вона звичайнісінька самотня міська божевільна. Бо тільки в безумних головах народжуються безглузді казки. Ви ж, напевне, начулися з перших вуст про страшне прокляття, що давно висить над будинком. Мовляв, не можна чіпати, інакше смерть.

– Розбите дзеркало. Той, хто зазіхне на будинок, побачить у ньому свою темну сутність. Злякається й помре.

– Ага. Наша Таня носить це усюди, куди вдається прорватися. Серйозно її і ту страшилку сприймають хіба такі самі прибацані інтернет-блогери. У мерії від Помічної тікають. Знаю, що поліція хотіла затримати її за порушення громадського порядку. Бо забігла в міський пресцентр МВС, ну ж бо вимагати охорони будинку, аби нічого лихого не трапилося. Тобто щоб нікого туди не підпускати. Людей наша Таня рятує, бачте, від страшного столітнього прокляття.

Поки Яровий говорив, Лора знайшла в планшеті ще один документ.

– Лірика, – сказала вона, звірившись із записом у файлі. – Історії пані Помічної можуть мати під собою якусь основу, можуть не мати. На них нічиє рішення не спирається й не зважає. Покинутий будинок на вулиці Гончій справді має історичну та архітектурну цінність. Хоча б тому, що є зразком зникаючої різьбленої архітектури, характерної для Сіверського регіону. Зусилля нашої спільної знайомої вочевидь спрямовані більше на емоції. Думаю, Тетяна знайшла такий ось, дещо екзотичний, спосіб прискорити хід подій.

– Я б на вашому місці не сприймав цю особу так легковажно. Точніше, її зусилля.

Його раптова зміна тону не сподобалася Лорі.

– Ви про що зараз?

– Про те саме, – Яровий постукав себе зігнутим пальцем по лобі. – Наша Таня божевільна. Не знаю, чи має медичний діагноз. Та ви ж її бачили. Для згаданого вами прискорення процесу Помічна може почати доводити, що її страшна казка – не така вже й казка.

– Зовсім перестаю вас розуміти.

– А мали б. З вашим досвідом роботи в карному розшуку й хваленою прозорливістю, – Ігор наголосив на слові хваленою. – Не мені розповідати вам про профілактику злочинності. Зокрема, особливо тяжких злочинів.

– У вас дивна манера – уникаєте конкретики. Говорите манівцями. А інші повинні здогадуватися, що саме ви маєте на увазі.

Говорячи так, Лора насправді вже здогадалася. Наступні слова Ярового лиш підтвердили здогад.

– Вона фанатичка. У неї певний зсув психіки через давню зацикленість на одній темі. Маєте краще за мене знати: рано чи пізно Тетяна Помічна зважиться на крок, який доведе: прокляття – не легенда, а реальність. Із будинком пов’яжуть чиюсь смерть… Ларисо Василівно.

Задля повноти картини Сокіл купив півлітрову пляшку коли.

Кочубей домоглася роздільного рахунку. Але ділити навпіл загорнуту з собою, ледь почату піцу Яровий категорично відмовився. Тут Лора не опиралася, бо знала напевне: якщо її вірний водій-охоронець щось і їв, чекаючи, то хіба пару пиріжків або шаурму з найближчого кіоску.

Богдан мовчки наминав фірмову страву, запиваючи шкідливим, проте прийнятним саме під піцу напоєм. Лора сиділа поруч і говорила з Гайдуком. Узагалі-то Соколу подібні розмови слухати не обов’язково. Не тому, що від одного з кращих працівників берегли якісь особливі секрети. Просто його намагалися не перевантажувати надлишком інформації. Це могло заплутати, збити з пантелику, дезорієнтувати в найменш підходящий момент. Богдан завжди знав лише те, що мало для нього практичну користь, і такий підхід його влаштовував. Саме тому Лора сама вирішувала, коли поставити телефон на гучномовець. Зараз не той випадок. Але під сьому вечора почав сіятися дощик. У машині Лорі розмовлялося затишніше.

– Тобі погрожували, – почула в слухавці потому, як завершила звіт.

– Ти запитуєш?

– Запитань нема, все ясно, – відрубав Гайдук у своїй категоричній манері. – Вони тобі погрожували.

– Яровий був сам.

– Лоро, ти чудово все розумієш. Цей крендель переказав тобі вітання від тих, хто за ним стоїть.

– Тут Чернігів. Регіон історично називається Сіверщина, не Сицилія. А ти говориш про пана Ярового, мовби про якогось адвоката мафії. Не перебільшуй, Гайдуче.

Вона називала шефа на прізвище й «ти». Він її – на ім’я, коли все йшло рівно, і на прізвище – коли гнівався чи дратувався. Так склалося само собою, пішло відразу. Від колективу манеру не приховували. Вони взагалі ні від кого не ховалися, однаково трималися при всіх.

Майже як з начальством у відділі, на іншій службі.

В іншому житті.

– Не впізнаю тебе.