Читати книгу - "Камінна оргія, Євгенія Анатоліївна Кононенко"

отримала диплома з релігієзнавства й давніх мов. Диплом отримала Ніна, яка не знала, чим гетери відрізняються від весталок, і не вміла прочитати жодного речення бодай якоюсь давньою мовою, навіть латиною. Хіба що всі вони знають «Отче Наш». Ніна не працювала по закінченні університету жодного дня, одразу почала народжувати і не обмежилася однією дитиною, привела у світ чотирьох. Диплом отримала Лина, яка кілька років терлася в різних навчальних закладах, а тепер веде на телебаченні релігієзнавчі передачі, блимаючи майстерно підмальованими очима з-під стильної зачіски, розповідає телеглядачам, спраглим до імітованого знання, про різницю між буддизмом Махаяни і буддизмом Тгеравади.

Марина також могла б повернутися до роботи над магістерською і успішно захистити її наступного року чи ще через рік, зрештою, в неї були дві перспективні теми, — обирай будь-яку! Але її тепер не цікавили ні етика карпократів, ні витоки заборон і дозволу на самогубство у релігіях світу. Вона почала писати романи про нещасну долю жінки, яку не любить чоловік. Свій перший роман «Як ти так можеш, коханий?» вона написала відразу після переїзду Жанни до мами і надіслала його у видавництво «Король Артур», бо їй сподобалась назва видавництва — ще на другому курсі вона писала студентську роботу про символіку Лицарів Круглого столу. І тут Марина не помилилась: «Король Артур» саме відкривав серію жіночих романів «ШЦ», («Шалені Цілунки», тобто «Шмарклі в Цукрі»). Жодна з відомих літераторок не змогла запропонувати адекватний літературний продукт, який запропонувала дебютантка Марина Перистері. І легко отримала любов певної читацької категорії та заохочення писати далі, що й робила із завзятістю й самовідданістю земних поклонів православного монастиря Святої Панагії, який звели неподалік від вілли Павлина.

Роман не помічав книжок дружини. Щоправда, згодом, коли ім’я «Марія Перистері» стало брендом стильних жіночих шмарклів, а інтерв’ю з дружиною з’явилися в жіночих журналах, він зі збоченою гордістю відповідав: «Так, це вона». Марія, як жінка прямолінійна й безкомпромісна, не раз повторювала, що соромиться літературної діяльності своєї дочки. А от подруги Ніна й Лина завжди просять у Марини авторські примірники і дарують їх своїм друзям і знайомим зі словами: «я особисто знайома з цією письменницею!»

Оскільки літературна діяльність Марини Перистері не сприяла розширенню її соціальних контактів — спілкування з видавцем Артуром Королем, видавничим піар-менеджером та редакторами є суто діловим — її найближчими подругами лишалися ті самі Лина й Ніна. Вони приїздять на віллу Павлина досить часто. Говорять про все на світі, як колись вечорами говорили в Елеменії.

Але в Марини з’явилася ще одна співрозмовниця. Божевільна Омбра, яка, як згодом виявилося, живе по кутках вілли Павлина. Її крики нестерпні, й закладати вуха ватою не допомагає.

— Ти не вмієш загадувати мрії! Ти загадуєш зовнішнє. Воно і збувається! — кричить Омбра, аж іде моторошна луна по напівпорожніх кімнатах вілли Павлина.

І це правда. Тієї зими вона, сама того не усвідомлюючи, загадала вийти заміж. І ритуал спрацював. Вийшла. І, буває, ходить з Романом під руку в місцях, де їх бачать багато знайомих. Бо хоча в них з Романом все так тоскно, вони іноді бувають на людях. Як не в театрі, то на корпоративних вечірках тих організацій, з якими співпрацює Роман. Тепер в Марини є все те, про що так солодко мріялося до одруження: і брендова сукня винного кольору, і краватка Романа в тон. І вона ходить з ним під руку на людях, і бере його так, щоб його лікоть торкався її грудей, і він на людях не висмикує лікоть. І відчуває навіть заздрісні погляди в спину. Нема лише радості, яка, здавалося, неодмінно буде.

Вірші із чорного зошита

Мрії збуваються

гірко й глузливо

все відбулося

немає лиш дива.

Іноді до Марини доходить те, що говорять про неї. Якщо це щось на кшталт «Вчепилася недолуга в класного мужика», таке пережити можна. Але якщо раптом до неї доходить меседж типу «І що вона в ньому знайшла? Було б заради кого?», то це те, чого не знести. Це означає, що Бога — нема. Не було й не буде.

Тільки-но було укладено їхній шлюб, Марина радилася з Линою: на що ставити: на тіло чи на домашнє господарство? На жінку-статевий об’єкт чи на жінку-домашню господиню? Відомий в їхньому місті лікар напучує жінок по телебаченню: хочете велике кохання — щодня качайте прес. Чоловіки люблять плаский живіт. Як любите чоловіка, позбавте його від складок жиру на своєму пузі. Після народження Жанни Марина погладшала й вирішила худнути. Роман дав їй зрозуміти: якщо вона дуже хоче качати прес, це для неї самої, а йому по цимбалах.

І з домашнім господарством теж не склалося. Марина мала потенціал непоганої господині. В Елеменії траплялося, що вона добре готувала і для дівчат, і для їхніх кавалерів. Скільки разів Ніна годувала свого Марининими сирниками, і він їй вдячно цілував руки. І для бахурів Лини, під настрій, могла спекти непогані пиріжки.

А Роман не дає піклуватися про себе. І скільки разів Марина накривала для нього добрий стіл, коли він ввечері вертався з роботи. А він не їв її биточків під соусом мадера, а варив собі куплені в супермаркеті сардельки, які заїдав салатом з пластикової коробочки й запивав пивом, хоча на столі стояло добре вино чи домашній фруктовий сік. Найбільше свято для Марини було, коли він все-таки з’їдав її вечерю, не хвалив, не дякував, але з’їдав і відсував тарілку, і підводився, і йшов до бібліотеки, і не замикався там. Це означало, що їй можна буде також посидіти з ним. Не поряд з ним на софі, а в куточку за маленьким столиком, поки він сидить і дивиться на корінці книжок за каламутними дверцятами.

— Ти б дозволив протерти скло на шафах, — несміливо казала Марина.

— Так, неодмінно, у вихідні зробимо це, — казав Роман. — Ми з батьком регулярно тут усе протирали. І я пам’ятаю цю книгу, дивись, це трактат про очищення пташиного посліду, з нього можна добути еліксир від депресії. Але робити це треба з особливо чистим серцем. Ні на кого не гніватися, всіх вибачити. А мої програмки цілком можна розробляти й впроваджувати із гнівом на весь світ. Я зараз роблю комп’ютерні ігри, уяви собі! Одна з них, особливо причеплива, називається Мелана.

— Яка дивна назва для комп’ютерної гри.

— А комп’ютерні ігри завжди такі ж причепливі, як жінки...

— Ти про кого?

— Не говори мені про те жіноцтво. Жінки — як ті собаки, — раз