Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

– Хлопці, ви про що?! Ми ж одружилися абсолютно офіційно, ми ж чоловік і дружина!..

– Розкажи це комусь іншому, пхе! – презирливо скривився «командир». – Наша сеструха поклала на тебе кращі роки свого молодого життя й дозволила тобі, старому негіднику, першому відпердолити її ще незайману м*ндусю. І що з того, що ви офіційно розписалися?! Теж мені аргумент!..

– Але ж вона мене кохає! – у відчаї скрикнув Назар Амосович.

– Кохає?! Го-го-го-о-о!.. Бу-гу-гу-гу-у-у!.. – зареготали обидва здоровані. – Як же тебе кохати, коли ти вже втратив…

– Ще не зовсім втратив, просто послабшав… – Назар Амосович знітився і додав, пильно вдивляючись у брудну підлогу: – Це вікове, таке з усіма чоловіками трапляється. І зі мною, і з вами таке станеться, і з…

– Но-но-но! – зупинив його «командир». – Ти нам тут не заливай…

– Я все ж таки лікар, – нагадав Дунець.

– І х*й тобі за це в сраку, старому хряку!.. – підтримав брата «конвоїр». – Коротше кажучи, заткнися і слухай сюди. Сиди собі тут, у Житомирі…

– Але ж я тут не знаю нікого, геть-чисто нікого!..

– А то не наше діло. Коротше, сиди тут і не смій до Києва вертатися. А як вернешся і як ми побачимо, що ти знов додому прешся…

– Отож запам’ятай: руки-ноги тобі повириваємо, в сраку запхаємо і скажемо, що так і було, – резюмував «командир».

– А про квартиру вашу можеш забути, – додав «конвоїр».

– Це моя квартира, хлопці! Це мені від лікарні дали…

– Була твоя, а стала нашої сеструхи, а тому ти… – почав «командир». Як раптом у нього над головою пролунало запитальне:

– А нумо, хто ви такі? Ваші документи!

Здоровані підвели очі й побачили перед собою двох міліціонерів. Втім, це не справило на них найменшого враження. Просто «командир» знов витягнув з внутрішньої кишені «аляски» солідну червону «корочку» і знов-таки не розгортаючи її, весело мовив:

– Привіт, хлопці! Це наш пацієнт, ми його мусимо доправити…

– Який такий пацієнт? – здивувалися міліціонери.

– Наш пацієнт, психіатричний. Ось ледве виловили аж у Києві.

– Втік, собацюро! – підтримав його «конвоїр». – Отож і доводиться у п’ятницю ввечері замість того, щоб вдома сидіти й пивасика перед телевізором дудлити, в Зарічани[8] до психушки пертися.

– Ми там працюємо, – кивнув «командир».

– М-м-м, он воно як… – тепер уже співчутливо промукав один з міліціонерів. Але другий кивнув на закриту «корочку»:

– І все ж таки?..

– Хло-о-опці-і-і… Та ви краще на його пачпорт погляньте, обрегочетесь! – ховаючи «корочку» у внутрішню кишеню теплої куртки, мовив «командир» і звернувся до Назара Амосовича: – Анумо ти, псих, покаж людям свій пачпорт!

При цих словах губи Дунця розтягнулися у гордовитій посмішці. Він запустив руку собі за пазуху, витягнув із внутрішньої кишені свого подертого пальтечка й передав міліціонерам нібито звичайного вигляду радянський паспорт – такий самий, як і у всіх. Та розкривши документ, правоохоронці мало не вронили його від несподіванки: адже на внутрішній сторінці обкладинки, насамперед, кидався в очі надрукований на газетному папері тризуб, грубо вирізаний по контуру «геральдичного» щита і за допомогою силікатного клею наліплений на сторінку поверх напису «Паспорт гражданина СССР». Ще парочка тризубів була аналогічним чином наліплена на деяких внутрішніх сторінках (зокрема, на сторінці останньої прописки), в інших місцях абревіатура «СССР» була ретельно заштрихована червоною ручкою, а згори написано розмашисто: «Україна».

– Це-е-е… Це що таке?!

Спантеличені міліціонери розгублено дивилися то на підло усміхнених здорованів, то на Дунця.

– Це я українізував свій паспорт! – гордовито випнувши груди, мовив Назар Амосович. – Щойно проголосили Незалежність України, як я взяв та й українізувався, не очікуючи ніяких вказівок.

– Але ж це документ! Хіба ж можна?.. – дивувалися міліціонери.

– Нехай усі бачать, що це паспорт УКРАЇНЦЯ!

Дунець спробував підвестися й виструнчитись, проте «командир» мовив до нього коротко й різко:

– Нумо сидіти, кому сказано!..

А потім знов звернувся до правоохоронців:

– Отже, як бачите, це наш клієнт, який повсякчасно збігає з психушки, що в Зарічанах. Добре, що ми його упіймали. Так що, хлопці…

– Ну, лади, переконали, – мовив один з міліціонерів, різко козирнув і резюмував: – Щасливої дороги! Й дивіться, не загубіть свого клієнта знов.

– Так, роботка у вас!.. Не позаздриш, – кивнув другий міліціонер. Потім озирнувся до вхідних дверей і дав відмашку рукою. Хлопець з місткою сумкою на плечі, якого здоровані зігнали з місця, з розчарованим виглядом вийшов на залізничну платформу…

Бабин Яр, Київ, 13 березня 1992 року

Їхня лабораторна кімната розташовувалася на самому горищі одного з інститутських корпусів, отож коли протягом зими на відповідній ділянці даху накопичувалося забагато снігу, який при потеплінні починав танути, то озброєний фанерною «двірницькою» лопатою Спартак, разом з іншими лаборантами та інженерами, ліз на горище розгрібати замети.

Вперше це сталося 3 роки тому – на початку березня 1989 року, майже одразу ж потому, як він, нарешті відпрацювавши трирічний термін молодим спеціалістом у Дослідному конструкторсько-технологічному бюро ІЕЗ ім. Патона, перейшов працювати у лабораторію високотемпературного паяння № 32 того ж інституту. Перевод стався в лютому, а на самому початку весни зі стелі лабораторної кімнати потекло… Тоді наприкінці вранішньої летучки завлаб – зазвичай коректний і стриманий Людвіг Альфредович Кудрін – несподівано гучним голосом суворо спитав:

– Ну і довго ми збираємось терпіти «потоп» у горищному приміщенні?

Ще не знаючи достеменно місцевих традицій, Спартак забелькотав щось про заявку в господарський відділ: мовляв, скидати сніг з дахів – то їхній прямий обов’язок. Присутні на летучці стримано заіржали, тоді як Кудрін зміряв його оцінюючим поглядом і так само гучно мовив:

– Спартаку Андрійовичу… Ти у міцно спаяному вузькому колективі ще новенький, а тому кажу по-доброму: запам’ятай, мене ніїпаїт, яким чином з вашої ділянки даху зникне сніг, мене їпаїт, щоб господарські теми виконувалися вчасно і в повному обсязі. У вашому приміщенні на горищі повно високовольтного обладнання, з трансформаторами включно. Я навіть припускати не хочу, що якесь устаткування заллє талою водою… А тому зараз же, негайно зробіть так, щоб про танення снігу на даху я більш не чув. Усе, летучку завершено, кроком руш дах чистити!

Усі підтрунювали над Спартаком, доки вдягали теплі куртки й пальта, а керівник групи Дем’ян Лукич видавав чоловікам фанерні лопати. Потім секретарку-машиністку Натуську відправили вниз – чергувати, аби ніхто з випадкових перехожих не потрапив до зони скидання снігу, чоловіки ж вилізли на дах.

Як раптом глузування припинилися: адже щоб не впасти зі слизької бляшаної покрівлі, розгрібальники снігу прив’язувалися до огорожі міцними мотузками. І тут з’ясувалося, що Спартак може без