Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Джекі, йди спати. Обіцяю, більше ніхто не кричатиме,— промовив Данило.
— Сумніваюся,— вона глузливо посміхнулася до його друга.— Я на роботу. До речі, можу прилаштувати на нічну зміну оцього, щоб не верещав на всю хату Звертайся!
Джекі випурхнула з їдальні, перш ніж хтось устиг відповісти. Федя провів її важким поглядом і зі стукотом поставив склянку на місце.
— Піду попишу, коли вже сон скасовується,— заявив він.— А, ще. Ти ж пам’ятаєш про Трегубова?
Данило наморщив лоба. Це хто?
— Ну, зелена ввечері казала, що приїде якийсь чувак. Слід буде розпитати в нього про всіх цих двійників, фотку з Леобурга і привидів.
А й справді! Якщо ця людина працювала з дядьком і знає, що конкретно той вивчав, бесіда вийде дуже цікавою! Федя пішов, а Данило ще довго сидів у їдальні в роздумах.
Данило зазвичай уявляв фізиків розпатланими і з божевільним блиском в очах — напевно, через портрет Ейнштейна у класі на стіні. Але темночубий чоловік навпроти був більше схожий на керівника міжнародної корпорації — дорогий костюм, дібрана в тон краватка, золоті шпоньки. Шпоньки! Хто нині їх носить?! Гість ідеально вписувався в аристократичний інтер’єр «палацу», ніби він спеціально вдягнувся до цього візиту. «Ігор Андрійович Трегубов» свідчила його візитівка.
— Ви працювали з моїм дядьком?
— Іван Дмитрович мав контракт з нашою лабораторією,— гість кивнув.— Ми закуповували в нього обладнання. Його зацікавив мій проект у галузі альтернативної енергетики.
— Ви що-небудь знаєте про його дослідження? — обережно запитав Данило.
— Транслокальність? Так, він багато про це розповідав. Але, щиро кажучи, все це більше схоже на байки.
Прозоро-блакитні очі Трегубова трохи лякали — вони не видавали жодної емоції. Данило кинув швидкий погляд на Федю. Той, підперши голову кулаком, роздивлявся гостя з погано прихованою недовірою. Хай там як, а брехунів і пройдисвітів Федя розрізняв уже на другій хвилині розмови, тож його раптова підозрілість насторожувала.
— Вас, напевно, дивує, навіщо я приїхав? — гість уловив погляд Феді й стрепенувся.— Буквально вчора дізнався, що Іван Дмитрович загинув...
— Зник безвісти,— машинально поправив Данило.
— Так, вибачте. Хотів висловити співчуття.
— Дякую.
— Шкода, він був цікавою людиною. Я навіть заздрив його ентузіазму. Взяти хоч цей будинок,— він обвів поглядом вітальню.— Не думав, що цей смітник може когось зацікавити, а ваш дядько відремонтував його! Але ж ви знаєте, що цей маєток вважається лихим місцем?
— Та ну? — звів брови Данило.— А я планую відкрити тут готель.
— Справа, звісно, ваша. Але ви хіба не помічали, як на всякого, хто виходить звідси, реагують місцеві?
Федя обернувся до Данила. За три дні вони прогулювалися селом тільки раз, але ставлення до них було, м’яко кажучи, не дуже доброзичливим.
— Певно, це через історію з хлопцем, що «заблукав у часі»,— Трегубов позначив пальцями лапки.— А ще до того зникла якась іноземка. Я не заглиблювався в деталі, але, здається, саме тому тут оселився ваш дядько.
Історія, яку далі розповів їхній гість, ще кілька днів тому здалася б Данилові справжньою нісенітницею і породженням хворої уяви. Проте сьогодні він слухав її з цікавістю й напругою, намагаючись намацати хоч якесь логічне пояснення тому, що бачив сам. Багато років, розповідав Трегубов, «палац» у Романівці стояв занедбаний — вікна забиті, сад захаращений, і якщо сюди хтось і вдирався, то хіба що безхатьки. Якось селом пролетіла чутка, що в будинку зникла іноземна туристка. Згодом про історію почали забувати, аж от місцевий хлопець у пошуках металобрухту вліз до будинку і теж зник. Приятелі кілька днів намагалися його розшукати, вважаючи, що той провалився до підвалу. Старі подейкували, що «палац» глитнув його, але хлопець раптово повернувся і розповідав суцільну маячню про дирижаблі, пані в гарних сукнях і незвичайне місто. І про те, що якась дівчина, янгол, як він вважав, перевела його назад у наш світ. Природно, ніхто йому не повірив, а приятелі кепкували з нього. Проте відтоді він буквально оселився в будинку, сподіваючись знову потрапити до загадкового міста. Дівчина-янгол так і не з’явилася, все скінчилося тим, що бідолаху забрали до психлікарні. Його історію в розділі курйозів надрукувала районна газета — так про цю подію дізнався Іван Левченко.
Коли Трегубов закінчив, у кімнаті запанувала незвична тиша, ніби досі його голос супроводжувало химерне відлуння, яке врешті стихло.
— І де зараз цей хлопець? — упоравшись із сухістю в роті, запитав Данило.
— З’їхав з глузду й помер, така прикрість,— байдуже зауважив візитер, оглядаючи вітальню.
— Ага,— кивнув Федя.— З ким не буває.
— Деталей не знаю, здається, після курсу лікування його відпустили додому, а там він переплутав вікно з виходом у паралельний світ.
— Отже, вже двоє...— пробурмотів Данило.— А чого дядька взагалі зацікавила ця історія? Хіба мало альтернативно-обдарованих розповідає всіляку фігню?
— Я думав приблизно так само,— розвів руками Трегубов.— Але пан Левченко казав, що вже стикався з таким явищем. Він багато подорожував, напевно, ви знаєте про це? Так от, улюбленим його місцем була південно-західна Африка. Він їздив туди невипадково. Саме там ваш дядько, за його словами, уперше зіткнувся з просторово-часовими викривленнями й порталами в іншу реальність. Він стверджував, що бачив, як люди розчинялися в повітрі. І поверталися знов за якийсь час. Цих людей він називав шаманами. Історія того хлопця тільки підказала, що таке явище спостерігається в нього під боком.
— І ви в це вірите? — здивувався Федя.— Ви ж начебто фізик. Матерія сама по собі розчиняється у повітрі?.. Якась єресь.
— Мене його розповіді не переконали, але, знаєте, Джордано Бруно теж якось ніс таку, на думку інквізиторів, «єресь». Я не хотів би бути схожим на них,— Трегубов поправив дорогий годинник на зап’ястку.
Невже все, що бачив Данило, може бути правдою, невивченим фізичним феноменом? Але чому тоді плями в повітрі не бачать інші? І куди подівся портал? Данило знемагав від цікавості й хотів дізнатися про транслокальність якнайбільше, але одразу розкривати карти перед незнайомим типом не хотілося.
— А ви самі брали участь у дослідах мого дядька?
В прозоро-блакитних очах гостя спалахнули іскри, немов він очікував цього питання.
— Звісно, ні. Це не моя сфера інтересів. Та я й не міг, на думку пана Левченка,— посміхнувся він.— Ваш дядько називав себе
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Леобург, Ірина Грабовська», після закриття браузера.