Читати книгу - "Вчись казати "ні", Юліанна Бойлук"

Дача Санька виявилася на околиці міста. Окутана ореолом таємничості, вона потопала у квітах і деревах, які тепер приховували сутінки. Як виявилося, доглядала за рослинами дружина вищезгаданого юнака.

— Він одружений? — чомусь здивувалася я.

— Так. Сюди він зазвичай привозить своїх коханок, коли набридає сімейна рутина.

— Коханок? А дружина? — вразилася я, для якої подружня вірність — річ свята.

— Вона нічого не знає. Думає, що він у відрядженні, — повідомив юнак, а, побачивши мою реакцію, поспішив запевнити: — Він — бовдур, але друг хороший. Я його не підтримую, але й за його гріхи не відповідаю.

— А ти часто сюди привозиш дівчат? — занепокоїлася я.

— Тільки особливих, — всміхнувся він, а коли побачив моє обурення, виправився: — Сонце, яких дівчат? В мене нема на них часу. На фірмі стільки справ!

Однак, згадалося, що допізна ввечері ми ніколи не розмовляли. Ще до десятої, максимум до одинадцятої Павлик завжди прощався. Чому?

Тим часом ми наблизилися до коричневих броньованих вхідних дверей. Паша відімкнув їх і запросив мене всередину.

— Заплющ очі, — прошепотів він, полоскотавши своїм диханням моє вухо, і провів мене до вбиральні. Несподівано.

— Можеш помити ручки, припудрити носик, а мені потрібно кілька хвилин, щоб все було ідеально. Я тебе покличу і тоді увійдеш, згода? — промовив він.

Довелося погодитися. Хвилин за п'ять мені дозволили вийти. Що ж, атмосфера тут дійсно була неймовірною.

На круглому столику в центрі великої кімнати стояв торт "Червоний оксамит" у формі серця. Поруч келихи і пляшка дорогого шампанського. Навколо лежали подушки, а на землі горіли свічки. Мов у казці.

Я пройшла до коханого, не в змозі щось вимовити.

— Ну що, не шкодуєш, що приїхала? — всміхнувся він і провів мене до подушки, на яку я опустилася.

— Все прекрасно! — захоплено прошепотіла, спостерігаючи за тим, як Паша відкорковував шампанське і наливав його в наші келихи.

— За нас! — вигукнув він і запропонував випити на брудершафт. Це було кумедно.

— Ти неймовірна! Я не вірю, що така дивовижна дівчина зі мною! Я тебе не заслуговую. В тобі все ідеально! Твоя усмішка чарівна, такі солодкі вуста, такі прекрасні очі, — щебетав він, а я вже не знала, куди дітися від щастя. — Ти та, з ким я завжди буду. Моя доля.

"Перевір його... Пройде випробування — будеш з ним" — прошепотів у підсвідомості голос Маринки.

— Все добре? — спитав Павлик.

— Здивована, що такий чоловік, як ти, досі сам. Невже не зустрічав таку, яка б вкрала твоє серце?

— Була. Жорстока жінка. Ми жили з нею разом, але одна сварка все зруйнувала. Не думай про це, — усміхнувся він. — Нащо згадувати минуле, коли перед нами майбутнє.

— Розкажи мені щось... Про себе. Про своїх рідних. Ти познайомиш мене з батьками? Так бентежно... — прощебетала я.

— Навіщо тобі з ними знайомитися? — здивувався юнак.

— Як же? Це ж твої батьки. Може я їм не сподобаюся.

— Чхав я на них і на їх думку, — хмикнув він і знову дістав сигарету.

— Не кури, будь ласка, в будинку, — попрохала я, через свічки й так було чимало диму.

— Ти мене нервуєш! Як не курити? — обурено вигукнув він, необережно поклавши руку з цією гидотою на моє коліно. Тоненька тканина сукні миттю піддалася гарячій температурі. Шкіру запекло. Я зойкнула і підстрибнула, але було пізно.

— Дірка... — прошепотіла, засмучено розглядаючи поділ улюбленого плаття. Тепер його вже ніщо не врятує. Сюди навіть аплікація не підійде, щоб заклеїти.

Так якось шкода стало. Не стільки речі, скільки себе. То він не збирався мене знайомити з рідними? А які тоді наші стосунки?

— Ой, вибач, сонце. Куплю тобі нове, — пообіцяв він і загасив сигарету.

— Як ти уявляєш наші стосунки? — враз різко спитала я. — Чому не хочеш знайомити з рідними? Хто я для тебе?

— Поки ніхто, — зізнався він. — Але скоро можеш стати моєю парою. Ми ж тут не випадково. Скажи, я все круто організував? І в цьому будиночку тебе ніхто не вкраде! Ти будеш нарешті моєю! Я ж знаю, ти хочеш цього.

— Стривай! — вигукнула я і миттю піднялася на ноги. — А мене спитати ти не хочеш?

— Що знову не так? Ви, баби, мене до інфаркту доведете! — обурився він. — Що там питати? І так же все ясно! Ти собі ціну набиваєш. Я все зрозумів. Але досить! Пограли у твої правила, тепер пограємо в мої.

— Гра? — вразилася я.

— Авжеж! Стосунки — в якомусь роді це теж гра. Ми ж кохаємо одне одного, Анжелко. Але все не може бути по-твоєму. Я ж хотів зробити тобі приємно. Чого ти капризуєш? Що ти хочеш?

— Я хочу знати, що ти поважаєш мене і цінуєш, не зважаючи ні на що! Що ти чуєш мене! Я ж казала, зараз у мене важлива робота! Але ти все робиш по-своєму! — вигукнула я.

— Знову за своє! — хмикнув він. — Я зробив це для тебе! Щоб тобі було легше наважитися! Я розумію, ти ще маленька, в тебе не було ще сексу. Смішно, звісно. Але ж ти зрозумій, якщо ти не будеш зі мною, я шукатиму іншу!

— Якщо кохаєш, даси мені час і дочекаєшся, — випалила я, відчувши себе шалено присоромленою. Просто невдахою якоюсь. — І станеш поважати мою роботу!

— Ти перечитала своїх книг. Тепер такого нема! Світ можливостей! Ніхто нікого не чекає. Якщо кохаєш, не будеш вертіти хвостом. До слова, я можу влаштувати тебе на нормальну роботу. Хотів сказати зранку.

— Тобто нормальну? — я закам'яніла.

— На таку, як у всіх нормальних людей. В мене в офісі секретарка звільняється. В тебе є освіта. Працюватимемо разом. Стабільна зарплата. І не треба буде шукати підробітки. Соромно, що моя дівчина стіни малює. А тут все чітко. Щоправда, часом можу змушувати працювати ночами, але тобі сподобається, — він лукаво всміхнувся.

— Соромно? — це єдине, що я почула з усього, що він сказав. Серце обірвалося.

Люди, пам'ятайте, коли ви кажете щось людині, яка вас кохає, знайте, що ви тримаєте в руках її серце. Якщо зробите боляче, вам можуть пробачити, але ніколи не забудуть. І згодом серце в страхах, що біль повториться, віддалиться настільки, що вже ніколи не буде вашим.