Читати книгу - "Поцілунок по-дорослому, Анна Харламова"

   — Дуже вам вдячна, але я вже вибрала у що вдягтись.  — Відповіла я, вказуючи на спинку стільця, де мала б висіти синя сукня. Але чомусь її вже там не було. Я невдоволено глянула у бік моїх «дизайнерів».
   — Ми вирішили, що вона дещо простенька для побачення. — Втрутилась бабуся, одна з винуватиць крадіжки сукні.
   — Але вона мені подобається! — завередувала я.
   В момент мого несхвалення, бабусю заціпило. За кілька секунд вона швидко вилетіла з кімнати. Ми з мамою зовсім не зрозуміли, що конкретно з нею сталось.
   — Що це з нею? — запитала мама, але це швидше було риторичне запитання.
   Я тільки у відповідь змогла знизити плечима.
   Бабуся вбігла в кімнату так само швидко, як і вибігала з неї. В руках у неї була чудова сукня плісе, кавового кольору. До неї так і тягло доторкнутись. Вона просто чудова! Ні, дивовижна!
   — Ось, здається знайшла тобі відповідне вбрання, — протягуючи мені сукню, посміхнулась бабуся. — Зараз здається у моді саме такий фасон. Це сукня, якій багато років, але стан у неї, як у нової. У цьому платті я ходила до твого дідуся на побачення. Але я зрозумію, якщо ти не захочеш її вдягати.
   — Ти що бабуню, я такої краси ще не бачила! Я її із задоволенням вдягну. Величезне тобі спасибі. — Взявши сукню, я щосили обійняла і поцілувала її у щічку. 
   — Ну тоді добре, ти вдягайся, а ми з бабусею підемо у низ щось приготуємо.
   Вийшовши з кімнати, вони зачинили двері.
   Я залишилась сама зі своїми думками і хвилюваннями. З кожною хвилиною моє хвилювання зростало. Мені хотілось прискорити час, щоб не тягнувся так повільно. Це як перед іспитами, хочеться швидше все здати й більше не турбуватись. І зовсім не важливо здано на відмінно чи навпаки – головне що здано. Саме так я і почувалась.
   Вдягнувши свою нову – стару сукню, я трішки підфарбувалась. Розчесавши коси, я зчепила їх приколкою. Подивившись у дзеркало і видихнувши, я спробувала узяти себе під контроль. Не дуже вийшло.
   Дивлячись на годинник через кожних десять хвилин, я почала нервувати. Невже він забув?  Можливо він подумав, що зробив помилку, запросивши мене. Але раптом пролунав дзвінок у двері і серце закалатало немов навіжене. Треба швидше відчинити двері, бо з моїм щастям їх відчинить дідусь. Тоді бідолашному Марку не захочеться жодного побачення.