Читати книгу - "Поцілунок по-дорослому, Анна Харламова"

Спускаючись сходами, я побачила, що мої побоювання справджуються, бо дідусь саме підходив до дверей. У спробі зупинити дідуся, я намагалась прискорити темп. Мені хотілось натиснути якусь кнопку паузи, або ще краще – відмотати час назад, і опинитись біля дверей першою. Але єдине що я могла, це бігти.
   — Дідусь, я тебе благаю – іди до кухні. — Пошепки сказала я, дивлячись, як він узявся за дверну ручку.
   — Ти чого? — здивовано подивився він на мене.
   Але пояснювати не було часу. Марк і так напевне зачекався на ганку.
   На поміч мені прийшла матуся. Вона випередила мене і зупинила свого дбайливого тата. Підштовхуючи його до кухні, вона мені весело підморгнула.
   Аж раптом у коридор вбігла бабуся.
   — Може печива візьмеш з собою?
   — Бабуню я ж не в похід іду. Будь ласка, йди до дідуся. — Благала я. — Марк за дверима чекає. Можна я йому відчиню в решті решт. І бажано без свідків.
   Побачивши напевне, мій схвильований вираз обличчя, бабуня поцілувала мене у чоло і попрямувала до свого «співучасника»,  який щойно був тут. Нарешті я одна. Набравши повні легені повітря, я потяглась до дверей. Швидким рухом двері були відчинені. І кого  я побачила на порозі?! Звичайно ж Лізу. У мене раптом зникла здатність розмовляти, але все ж схвильовано і здивовано водночас я запитала:
   — Ти що тут робиш?!
   — Ну спасибі. Я також рада тебе бачити. — Фиркнула вона, заходячи до будинку. — Ти когось чекаєш? — з хитрою посмішкою запитала Ліза.
   — Так. Я чекаю на Ма…— не встигла я договорити, як вона втрутилась.
   — Я знаю, ти чекаєш на Марка. Коли я йшла до тебе, то бачила як він сидить на тротуарі за будинок звідси. Чесно кажучи, я не зрозуміла чому він там сидить, але по тому як ти мене радо зустріла, я одразу про все здогадалась. — Потім пильно подивилась на мене і додала: — Ось яка ти подруга! Навіть не подзвонила мені, щоб розповісти про побачення з Марком.
   — Вибач мені. — Жалісно подивилась я на неї.
   — Добре, вибачатись будеш потім, коли розповідатимеш про своє побачення. А зараз іди. — Виштовхуючи мене на ганок, сказала подружка.
   Думаю Лізі не буде дуже сумно. Бабуся любить пригостити смачненьким, а Ліза в свою чергу любить гарненько попоїсти. Думаю вони без мене годинку – другу знайдуть чим себе зайняти.
   Але раптом я подумала, а якщо він не збирається до мене приходити. Як же я тоді можу піти до нього на зустріч. Ні. Я не піду. Краще зачекаю в будинку. Може він ще прийде. А якщо ні. Забагато «ні», краще я не буду зосереджуватись на думках про неминучу поразку з Марком. Я відчула, як сльози наповнюють мої очі, а велетенський клубок застряг у горлі. Важко ковтнувши, і витерши вологі очі, я почимчикувала назад до дверей. Я уявляла, як зараз мене будуть усі жаліти та підбадьорювати,  із-за мого невдалого побачення. Ой! Я зовсім забула, воно не невдале, його взагалі ще не було. Від одної думки, про це, мені стало ще сумніше.
   — Софіє. — Почувши за спиною своє ім’я, я обернулась і побачила схвильованого Марка. — Привіт. — Видихнувши, привітався він.
   Таке враження, що він біг декілька кварталів. Весь розчервонілий, захеканий, волосся скуйовджене, але це зовсім не заважає йому виглядати привабливо. Ці зелені очі пронизують наскрізь своїм бездонним поглядом. Темні коси підкреслюють цей дивовижний погляд – магніт. А які губи! Я від них млію.
   — Привіт.
   — Вибач, що спізнився. — Потупивши голову сказав він. — Ти довго тут стоїш?
   — Ні. Зовсім ні. — Зашарівшись, я відвела погляд.
   — Я бачив, що ти збиралася йти, і вирішив тебе зупинити. Навряд чи я зміг би подзвонити у двері, після того, як я добряче запізнився. Мені справді соромно. Якщо ти не захочеш піти зі мною, я зрозумію. — Він зробив крок назад.
   Я не могла у це повірити. Крок не на зустріч мені, а навпаки. Що ж мені було робити, не могла ж я його притягнути до себе силоміць. Мені терміново треба було щось казати, або зробити, щоб тільки Марк не пішов. Але як я не старалась, ні одна цікава думка не радувала мене своєю присутністю. Аж раптом ідея, немов лампочка у мультику засяяла у мене над головою. Побачивши позаду Марка хлопчика, що сидів просто на траві і їв морозиво, я спитала:
   — А ти любиш морозиво?
   — Так, а що?