Читати книгу - "Зелені мартенси, Іоанна Ягелло"

один. Вона призначена для вчителів, шкільних медсестер, а також — чом би й ні — для персоналу лікарні на Волоській. Кажу, що я до бабусі, але ніхто не зустрічає мене з розкритими обіймами, медсестра непривітна й узагалі не всміхається, здається, наче в неї проблеми із штучною щелепою. Тим більше доводиться тягнути кутики вуст догори. Врешті мене пускають: переконує їх, здається, лише торба, повна бабусиних речей.

Літні люди, зокрема хворі, завжди виглядають меншими. Зсихаються. І зараз мені здається, що й бабуся відучора зсохлася. Вона не спить і, схоже, рада мене бачити.

Я не знаю, куди себе приткнути. Немає де сісти. Окрім того, на мене дивиться ще кілька пар очей. Палата восьмимісна, нагадує спальні в дитячих таборах. Я роззираюся. В однієї з пацієнток, біля самої батареї, колір обличчя, як простирадло, рот широко відкритий. Мені цікаво, чи вона взагалі жива. Переводжу очі на бабусю. Мабуть, я виглядаю перелякано, бо вона починає мене втішати, хоч мало б бути навпаки.

— От бачиш, Фіфі, усе вже гаразд, — каже вона. І цього разу я їй не скажу, щоб вона не називала мене Фіфі. Присягаюся, я більше ніколи не скажу їй нічого неприємного, аби вона лише чимскоріше вийшла з цієї помиральні.

— Як ти почуваєшся, Бабі? — питаюся. І спадає на думку, що насправді я не знаю, чи їй подобається, коли її так називають. Загалом, це теж досить інфантильне. Коли вона звідси вийде, обов’язково спитаю.

— Уже добре, синку. Порізали мене й лікують, дивися, скільки всього, — вона вказує на крапельниці. З бабусиної руки стирчить голка, і туди стікає якась рідина із прозорої трубки.

— Я тобі піжаму привіз… точніше, сорочку. І якусь косметику.

— Дякую. Поклади там, на тумбочці. Зараз я навряд чи перевдягатимусь. Але дякую.

— Мама скоро повернеться й прийде дізнатися, чи тобі ще щось потрібно.

— Сьогодні?

— Ну… вона повернеться якомога скоріше.

Я нічого не кажу їй про розмову з мамою, не хочу її хвилювати.

— Як ви тепер дасте собі раду?

Бабуся, мабуть, відчула, що мене самого це трохи лякає.

— Не хвилюйся, усе під контролем. Я все вмію сам, а мама точно от-от приїде, тільки мусить знайти там якусь заміну. Я радий, що з тобою вже все гаразд. Що сказав лікар?

— Що ховати мене ще ранувато, — всміхається бабуся. — І мені пощастило, що мене швидко прооперували. Сказав, що якби ми чекали до ранку, то всяке могло б статися. Ну, і якийсь час муситиму побути в лікарні. Тиждень чи два. Але вже зробили всі аналізи й кажуть, що загалом у мене все чудово.

На мою думку, здоров’ям вона не променіє, однак ці слова діють заспокійливо.

Сиджу ще трохи, а тоді вона сама мене виганяє, коли кажу, що я з лікарні одразу до школи. Окрім того, вона втомлена. Цілую її в щоку. Бабуся гаряча, наче в неї температура. Чорт, у неї, здається, лихоманка. Виходжу й вирішую знайти якогось лікаря.

— Дивно, що тебе впустили, — каже цибатий лікар. Він теж носить крокси. — Немає нікого дорослого?

Я пояснюю йому ситуацію, на щастя, він розуміє.

— Не хвилюйтеся, — говорить він мені, певно, за звичкою, бо завжди розмовляє з дорослими. — Немає причин тривожитися. На щастя, бабуся потрапила до нас вчасно й усе закінчилося добре.

— У неї температура, — повідомляю.

— Це нормально. Їй дають антибіотики. Але я подивлюся її, зараз обхід. Не турбуйся, хлопче.

Мабуть, він урешті пригадує, що говорить із дитиною, бо перестає звертатися до мене на «ви».

— Ви точно зайдете до неї? — я намагаюся бути сміливим і конкретним, це найкраща стратегія, якщо хочеш щось вирішити.

— Точно.

Минаючи палату, я ще раз зазираю у вікно. Бабуся спить. Я виходжу з відділення й наддаю ходу. Однаково встигну аж на третій урок, а не на другий, усе це тривало довше, ніж я думав.

Віка

Я психую, бо не можу знайти ключі. Поняття не маю, куди їх запхала. Обшукую весь будинок, але вже за десять восьма, тому я просто виходжу. У разі чого скажу Феліксові, що від хвилювання не зачинила, хоч я, мабуть, повернуся раніше за нього. Дивлюся лише, чи ніхто із сусідів не бачить, що я не замкнула.

Дорогою зустрічаю Орлиць і психую ще більше. У Зузи нові «конверси», ще й саме такі, як я хотіла, з американським прапором. Тепер навіть якщо в мене будуть гроші, я ж не куплю точно такі, бо вона відразу скаже, що я мавпую. Окрім того, виявляється, вони вчора були в кіно без мене й навіть нічого не сказали. Мабуть, я б і так не пішла через гроші, але інша справа, коли тебе навіть не кличуть. Бісить мене це!

Та найгірше, що я не можу сказати їм про бабусю. Тобто, я кажу, що бабуся в лікарні, але не кажу, що ми з Феліксом самі, і що мама невідомо-коли повернеться, нічого такого я їм сказати не можу, бо вони ж уважають, що в мене нормальна родина, не казна-що.

Уроки сьогодні страшенно нудні, усі без винятку. Я терпіти не можу школу, і зовсім не тому, що потрібно вчитися, а тому що це найнудніше на світі. Коли я в школі, то думаю, що краще б я вже посуд мила замість цього. Я сподівалася, що в четвертому класі все буде цікавіше, бо предмети різні, але, на жаль, нічого не змінилося.

Вчителі у 4–6 класах гірші за нашу пані Паулінку. Окрім того, вона розуміла, що через кілька уроків нам набридає, і завжди вигадувала щось класне. Нові цього не бачать, бо кожен проводить з нами лише 45 хвилин. І коли пані Чапля приходить до нас на шостий урок, англійську, вона не враховує, що перед цим у нас уже була польська, математика, природознавство, фізра, музика,