BooksUkraine.com » Фентезі » Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю 📚 - Українською

Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

221
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю" автора Чайна М'євілль. Жанр книги: Фентезі. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 9 10 11 ... 189
Перейти на сторінку:
завжди було, з темною шкірою та довгим заплетеним волоссям, але за ним ховався двометровий скелет з темного чавуну та сплавів олова. Вона стояла на тринозі з міцного розсувного металу. Її тіло змінили для важкої роботи, доповнили поршнями й шківами, які, здавалося, надавали їй невідворотної сили. Її права рука була на рівні голови Лін, а з центру латунної долоні люто висувався гарпун.

Лін відсахнулась, ошелешена й перелякана.

З-за сумовитої жінки прозвучав сильний голос:

— Пані Лін? Мисткиня? Пан Пістрявий чекає на вас. Будь ласка, йдіть за мною.

Пороблена відступила, балансуючи на середній нозі; дві інші вона відкинула, щоби Лін могла обійти її. Гарпун не похитнувся.

«Чи є цьому межа?» — подумала Лін і ступила в темряву.

У кінці повністю чорного коридору стояв какт. Лін відчувала в повітрі смак його живиці, але дуже слабко. Він стояв, двометровий, кремезний і важкий. Його голова переходила у вигин плечей, мов скеля, силует був нерівний через вузли, що виникли в процесі росту. Його зелена шкіра являла собою масу шрамів, восьмисантиметрових шипів і крихітних червоних весняних квітів.

Він підкликав її жестом шишкуватих пальців.

— Пан Пістрявий може дозволити собі терпіння, — сказав він, повернувши на сходи за спиною. — Але, наскільки мені відомо, чекання не надто його тішить.

Він незграбно повернувся назад, щоб поглянути на Лін, з натяком піднімаючи брову.

«Пішов у сраку, служка, — подумала вона з нетерпінням. — Веди мене до головного».

Він потупав далі на безформних ногах, схожих на маленькі пеньки.

За спиною Лін чула вибухові струмені пари та глухі удари — Пороблена піднімалася сходами. Лін попрямувала за кактом по звивистому тунелю без вікон.

«Оце так величезна домівка», — подумала Лін, поки вони все йшли і йшли. Вона зрозуміла, що це, ймовірно, цілий ряд будинків зі знесеними й пересунутими перегородками, спеціально перероблених на широкий звивистий простір. Вони пройшли повз двері, з-за яких раптово долинув страшний звук, схожий на приглушене страждання машин. Антенки Лін нашорошились. Коли звук залишився позаду, почулась черга глухих ударів, ніби два десятки арбалетних болтів вистрілюють у м’яку деревину.

«О, Матінко Роду, — жалібно подумала Лін. — Ґазіде, на що, чорт забирай, я дозволила тобі мене вмовити?»

Увесь процес, який привів Лін до цього жахливого місця, почався зі Щасливчика Ґазіда, імпресаріо-невдахи. Він роздрукував сто геліотипій останньої серії її робіт, розповсюдив їх по місту. Це був стандартний процес — він намагався заробити собі репутацію серед митців і меценатів Нового Кробузона. Ґазід був жалюгідним персонажем, який вічно нагадував усім, хто слухав, про те успішне шоу, що він організував нині покійній ефірній скульпторці тринадцять років тому. Лін та більшість її друзів ставились до нього із жалістю та зневагою. Всі, кого вона знала, дозволяли йому робити геліотипії та підкидали йому кілька монет, благородно називаючи це «передоплатою за його агентські послуги». Тоді він зникав на кілька тижнів, а потім знову з’являвся, з блювотинням на штанах та кров’ю на черевиках, кайфуючи від якогось нового наркотика, — і весь процес починався знову.

Але не цього разу.

Ґазід знайшов Лін покупця.

Коли він підсів до неї в барі «Годинник і півник», її це роздратувало. Зараз не її черга, написала вона у блокноті, вона дала йому цілу Гінею «передоплати» якийсь тиждень тому; але Ґазід перебив її і наполіг, щоб вони відійшли поговорити приватно. Поки її друзі, мистецька еліта Салакуських Полів, сміялися й вигукували двозначні коментарі, Ґазід дав їй цупку білу листівку з простим гербом у вигляді шахівниці три на три клітинки. На листівці була надрукована коротка записка.

«Пані Лін, — йшлося в ній, — мого керівника надзвичайно вразили приклади Ваших робіт, які йому показав Ваш агент. Він запитує, чи не було б Вам цікаво зустрітися з ним, щоб обговорити потенційне замовлення. З нетерпінням очікуємо на Вашу відповідь». Підпис було неможливо розібрати.

Ґазід був придурком і мав залежність чи не від усього, від чого вона буває, і не міг не бути готовим на все, аби тільки роздобути гроші на наркотики; але це не було схоже на жодне шахрайство, яке могла собі уявити Лін. Для нього не було в цьому жодного прихованого інтересу, хіба що в Новому Кробузоні справді був хтось багатий, хто готовий був заплатити за її роботу, взявши Ґазіда на паях.

Вона витягла його з бару під звуки свисту й улюлюкання та жаху і наказала розповісти, у чому річ. Ґазід спершу ухилявся від відповіді та, здавалося, ламав голову над тим, яку ж брехню вигадати. Однак швидко зрозумів, що доведеться розповісти їй правду.

— Є хлопець, в якого я час від часу купую всяке... — почав він. — Коротше, у мене лежали роздруковані копії твоїх статуй... е-е... на полиці, коли він зайшов у гості, й вони йому сподобалися, і він захотів взяти собі кілька штук, і... е-е... я погодився. А трохи згодом він сказав мені, що показав їх чуваку, який постачає йому ті штуки, що я іноді купую, і тому чуваку вони сподобались, і він їх взяв і показав своєму босу, і тоді вони дісталися до типу головного начальника, який дуже захоплюється мистецтвом — минулого року купив кілька робіт Александріни — і вони йому сподобались, і він хоче, щоб ти зробила для нього скульптуру.

Лін переклала розповідь з його ухильної мови на нормальну.

«Бос твого наркодилера хоче, щоб я на нього працювала???» — написала вона.

— Ну чорт, Лін, це не те... ну, так, але... — Ґазід зробив паузу. — Ну, так, — знічено погодився він. Ще одна пауза. — Тільки... тільки... він хоче з тобою познайомитись. Якщо тобі цікаво, йому потрібно познайомитися з тобою особисто.

Лін замислилась.

Безумовно, це була захоплива можливість. Судячи з листівки, це був не якийсь дрібний ділок, а великий гравець. Лін була недурною. Вона знала, що це буде небезпечно. Вона не могла нічого вдіяти зі своїм захопленням. Це стало б величезною подією в її мистецькій кар’єрі. Вона могла б пускати чутки про це. У неї міг би бути покровитель з кримінального світу. Вона була досить розумною, щоб усвідомлювати, що її захоплення — дитяче, але не настільки мудрою, щоб це її хвилювало.

А поки вона вирішувала, що їй однаково, Ґазід назвав суми, про які говорив таємничий покупець. Ніжки Лін нашорошились від захвату.

«Мені треба поговорити з Александріною», — написала вона і зайшла до бару.

Алекс нічого не

1 ... 9 10 11 ... 189
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю», після закриття браузера.

Подібні книжки до «Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю» жанру - Фентезі:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"