Читати книгу - "Кінець роману"

— Невже такі важливі ці свинячі відбивні?

— Якщо хтось часто споживає цю страву, то за такою ознакою його можна опізнати, сер.

— То ви ще не опізнали цього чоловіка?

— Читайте, сер, далі й побачите.

«Те, що вони замовили відбивні, я спостеріг, п’ючи коктейль у барі. Ні від офіціантів, ні від барменки я не зміг щось дізнатися про цього чоловіка. Хоч я ставив запитання знічев’я й недбало, усе одно вони викликали підозру, і я вирішив вийти звідти. Однак, познайомившись із швейцаром театру “Водевіль”, я міг і далі вести спостереження за рестораном».

— Як ви познайомилися? — спитав я.

— У барі «Бедфорд гед», сер, коли ці двоє були зайняті, замовляючи відбивні. А тоді я пішов разом із ним до театру, до службового входу…

— Знаю цей будинок.

— Сер, я старався обмежити свій рапорт до найважливіших речей.

— Слушно.

Далі у звіті стояло: «Пообідавши, ці дві особи пішли разом вулицею Мейден-лейн і розійшлися біля бакалійної крамниці. Я мав враження, що вони дуже зворушені, і мені спало на думку, що, можливо, це прощання назавжди. Тоді це був би, дозволю собі так висловитися, щасливий кінець цього слідства».

Він знову перебив мені читання:

— Пробачте, чи можу я сказати щось від себе?

— Будь ласка.

— Навіть виконуючи службові обов’язки, сер, ми іноді піддаємося впливу емоцій. Мені сподобалася ця жінка… тобто дана особа.

«Я завагався, вибираючи, за ким піти — за чоловіком чи за даною особою, і вирішив, що інструкції не дозволяють вибрати перший варіант. Тому я рушив за даною особою. Вона трохи пройшла в напрямку до Чаринґ-кросс-роуд і видавалася дуже схвильованою. Тоді дана особа зайшла до Національної портретної галереї й перебувала там кілька хвилин…»

— Чи є ще щось важливе?

— Ні, сер. Я думаю, що вона просто шукала, де б їй посидіти, бо потім зайшла до церкви.

— До церкви?

— До католицької, сер, на Мейден-лейн. Усе це ви знайдете у звіті. Вона не молилася. Просто сиділа.

— Ви й це знаєте?

— Певна річ, я теж там побув, сер. Спинився, не дійшовши кілька лавок до даної особи, і став навколішки, щоб видаватися ревним католиком. Можу вас запевнити, сер, дана особа не молилася. Вона католичка?

— Ні.

— Їй треба було посидіти в темноті, сер, щоб заспокоїтися.

— Може, вона мала з кимсь зустрітися?

— Ні, сер. Дана особа побула там три хвилини й ні з ким не розмовляла. Мені здалося, що вона хотіла виплакатися.

— Можливо. А щодо рук ви помилилися, містере Паркіс.

— Щодо рук?

Я нахилився до лампи, щоб краще освітити своє обличчя.

— Ми з нею навіть долонями не доторкнулися.

Ось так я пожартував, а тоді мені стало жаль Паркіса. Було прикро, що нагнав страху на такого боязкого чоловіка. Він дивився на мене, розтуливши рота, наче несподівано дістав удар ножем і тепер, паралізований від болю, жде наступного удару.

— Гадаю, такі непорозуміння часто трапляються, — зауважив я. — Містер Савідж мав би нас познайомити.

— Ні, сер, — жалібно відповів Паркіс, — це я винен.

Він сидів, схиливши голову й втупившись у свого капелюха, що лежав на колінах. Я спробував його підбадьорити.

— Це дрібниці, — сказав я. — Кумедний випадок, якщо подивитися збоку.

— Але я не збоку, а всередині, сер, — відповів Паркіс. Крутячи в руках капелюха, він повів далі таким сумним і тоскним голосом, як Коммон за вікном: — Мені йдеться не про містера Савіджа. Такого чуйного й здатного зрозуміти, як містер Савідж, навряд чи знайдеш серед людей нашого фаху… Мені йдеться про сина. Він вважав мене великим героєм. — Із глибин своєї недолі Паркіс видобув вибачливу й полохливу усмішку. — Ви ж знаєте, які книжки читають його однолітки, сер. Про детектива Ніка Картера та інших…

— А навіщо вашому синові це знати?

— З дітьми треба вести чесну гру, сер, а він завжди розпитує. Він захоче дізнатися, як мені пішло зі стеженням… Це ж бо річ, якої він навчається, — стеження.

— Скажіть синові, що я міг би опізнати чоловіка, за яким стежать, — і тільки, але в тому я не зацікавлений.

— Дякую за пораду, сер, але треба на це подивитися з усіх боків. Не скажу, що я не скористаюся вашою порадою навіть перед сином. Але що він подумає, коли натрапить на вас… під час стеження?

— Навряд чи натрапить.

— Але таке може статися, сер.

— Чому б не залишити його вдома, поки триває ця справа?

— Це було б ще гірше, сер. У нього немає матері, а тепер канікули. У таку пору я завжди навчаю його нашого діла, і містер Савідж це схвалює. Та ні. Якщо вже я пошився в дурні, то мушу за це відповідати. Якби ж то він не був такий серйозний! Він бере до серця кожний мій промах. Одного разу містер Прентіс, помічник містера Савіджа, доволі шорсткий чоловік, сказав: «Знову ви впороли дурницю, Паркісе» — при моєму синові. Ось цей випадок і відкрив хлопчикові очі на мене.

Паркіс звівся з виразом непохитної рішучості на обличчі (хто ми такі, щоб міряти чужу мужність?) і сказав:

— Сер, я забрав ваш час балачкою про свої клопоти.

— Мені було дуже приємно, містере Паркіс, — відповів я без іронії. — Не турбуйтеся. Синок, мабуть, у вас вдався.

— У нього мамин розум, сер, — сумовито мовив Паркіс. — Треба мені поспішитися. Холодно йому надворі, хоч я й знайшов сухе затишне місце. Ось тільки дуже вже він непосидливий. Сумніваюся в тому, що не виліз звідти й не промок. Якщо ви не проти, сер, то підпишіть, будь ласка, ось цей папір із записаними видатками.

Я дивився у вікно, як він іде, звівши комір тонкого макінтоша й опустивши криси капелюха. Падав густий сніг, і вже під третім із ліку ліхтарем Паркіс скидався на маленького сніговика з плямами бруду. Я здивувався, помітивши, що вже десять хвилин не думаю ні про Сару, ні про ревнощі. Я став настільки людяним, що думав не про своє — про чуже лихо.

Розділ 7

Ревнощі, принаймні я так завжди вважав, можуть бути тільки там, де є жадання. Автори Старого Заповіту любили вживати вираз «ревнивий Бог» і, мабуть, у такий грубий і непрямий спосіб виражали свою віру в те, що Бог любить людину. Як гадаю, жадання буває різне. Моє теперішнє було ближче до ненависті, ніж до любові, а Генрі вже віддавна не жадав Сари як жінки (покладаюся на її слова). Проте в ті часи він, очевидно, ревнував не менш,