Читати книгу - "Три метри над рівнем неба"

Стефано переодягнувся.

— Ану помацай ось це. Залізо! Та ні, що я кажу — криця!

Осадкуватий тип із приязним обличчям показував свої великі, але не надто рельєфні біцепси. Його волосся було поріділим, але блакитні очі випромінювали неймовірне світло.

— Та що ти верзеш? Якщо я встромлю сюди голку, ти зникнеш.

Його друг гучно ляснув себе по плечу.

— Ось це — справжня річ: піт, праця, біфштекси. А те, що в тебе, — то вода.

— Та ти ж хлоп’я, ти крихітка.

Полло усміхнувся йому.

— Хлоп’я чи ні, а відтискаю 120 з ослону.

— Знов про це?

— Дивися, га?

Полло зачекав, щоб хлопець закінчив свою низку вправ з 40 кілограмами, потім узяв два млинці по 25 кілограмів, насадив по одному з кожного боку.

— Не віриш, га? Тоді дивися.

Поставив останній п’ятнадцятикілограмовий «млинець» і заліз під штангу, поклав руки на залізо. Воно було холодним та ребристим, трохи іржавим. Випростав долоні й знайшов правильну позицію. Глибоко вдихнув раз, другий, потім вигнув спину й відірвав. З великою напругою у грудях узяв штангу. Випробував її, похитав, а потім опустив. До того, як вона торкнулася грудей, швидко відтиснув її, з усією силою, скрикнувши. Штанга впала на стійку з гучним брязкотом, танцюючи та підстрибуючи там, вигнута під вагою «млинців».

— Ну? А ти коли, курво, таке зробиш?

— Та просто зараз. Ти що, жартуєш? Я двічі так відтисну залюбки, дивися сюди, га?

Луконе заліз під штангу, усміхаючись другові. Скорчив мармизу, ніби говорячи: «Та це ж дурничка». Розставив руки, ухопив довгий гриф і рішуче підняв штангу. Повільно опустив і, дивлячись на штангу, що зависла за кілька сантиметрів над підборіддям, сильно відтиснув її, напружуючи грудні м’язи.

— Один! — усміхнувся. Потім, так само контролюючи штангу, опустив її, поклав собі на груди й знову відтиснув.

— Два! А якщо захочу, то й з більшою вагою можу.

Полло не змусив його повторювати.

— Справді? Тоді спробуй-но ось із цією.

Ще до того, як Луконе зміг покласти штангу на стійку, додав туди маленький боковий «млинець» на два з половиною кілограми. Штанга, що раптом утратила рівновагу, почала хилитися вправо, де була більша вага.

— Що ти, курво, зробив? Ти ідіот?..

Луконе спробував затримати штангу, але марно. Він збентежено дивився на друга. Штанга опустилася. М’язи здали. Штанга важко лягла на груди.

— Бля, забери її звідси, я задихаюся.

Полло сміявся, як навіжений.

— «Та що там, я можу так і з двома “млинцями” на додачу». А я ж тільки один доклав, і тобі вже так зле? Що, вже геть знесилений? Відтискай, нумо, відтискай… — прокричав йому майже в обличчя. — Та відтискай же!

І ну реготати — а Малюк, що сидів у кутку, підтримав його. Стефано, що бачив усю сцену, вирішив не втручатися.

— Та ти забереш її з мене, ну ж бо?

Луконе геть почервонів — почасти від люті, почасти тому, що справді задихався.

Двоє хлопців, що тренувалися на тренажері поблизу, перезирнулися, не знаючи, що вчинити. Потім, бачачи, що Луконе починає кашляти і, навіть роблячи нелюдські зусилля, не може прибрати зі своїх грудей штангу, вирішили таки допомогти.

Полло лежав на підлозі долілиць. Реготав, як скажений, ляскаючи по настилу руками. Двоє хлопців узяли штангу і не без зусилля поклали її на стійку. Луконе оклигав і, тримаючись за горло та кашляючи, підвівся.

Малюк припинив сміятися. Полло все ще качався по підлозі, нічого не помічаючи. У якусь мить він повернувся знову до Луконе, зі сльозами сміху на очах, але побачив його на ногах перед собою, вільного.

— Ох! Як ти в біса це зробив?

Полло тут-таки схопився на ноги й накивав п’ятами, усе ще регочучи та перечіпаючись об штанги та гантелі, що лежали на підлозі; штовхаючи інших, тих, хто розважався, звиклий до цієї старої історії, та нових, хто ще не звик і дивувався. Луконе гнався за ним, кашляючи.

— Стій, я тебе розірву, я тебе вб’ю. Я тобі отого «млинця» у голову пожбурю, і станеш ще меншим гномом, аніж ти є!

Вони ганялися по всьому спортзалу, як навіжені. Кружляли навколо тренажерів, зупинялися за колонами, раптово вискакували звідти. Полло у спробі затримати суперника перекинув на нього кілька гантелей. Гумові «млинці» важко застрибали по підлозі; Луконе перескочив через них, його нічого не могло зупинити. Полло влетів на сходи, що вели до жіночої роздягальні. Пробігаючи, штовхнув дівчину, що відлетіла до дверей, розчахнувши їх. Усі інші дівчата, що саме перевдягалися до заняття з аеробіки, завищали, як ненормальні. Луконе припинив свою гонитву. Він укляк на останніх сходинках, зачарований панорамою м’яких гірок, живих та рожевих. Полло тут-таки повернув назад.

— Бляха, очам не вірю, це ж рай…

— Проваліться до пекла!

Одна з дівчат, одягнена дещо більше за інших, підбігла до дверей та грюкнула ними перед їхніми пиками. Двоє друзів на хвилинку замовкли.

— Ти бачив, у тої, вдалині праворуч, які цицьки?

— Чому… а та, що була перша ліворуч? Таку дупу ти б хіба викинув?

Полло взяв Луконе під лікоть, хитаючи головою.

— Щось неймовірне, га? Ні, таку б я не викинув. Я ж не педик, як ти!

Потім, після цієї короткої еротичної паузи, знову почали ганятися.

Стефано розкрив теку, яку йому дала Франческа, тренерка спортзалу.

«Починай з чотирьох розмахів на ослінчику. Візьми дві гантелі по 5 кілограмів, ти маєш розтягнутися і відкритися, хлопче. Що грубший фундамент закладеш, то більше зможеш побудувати зверху».

Він ліг на вигнутий ослінчик і почав. Плечі боліли, гантелі здавалися величезними, зробив бокові вправи, сповз до землі, потім знову нагору. Потім голову назад. І знову. Чотири блоки по десять, день за днем, тиждень за тижнем. Після перших місяців було краще, плечі вже не боліли, передпліччя стали дещо більшими. Почала розширюватися грудна клітина, ноги стали сильнішими, він змінив харчування. Зранку — коктейль із порошковими протеїнами, яйце, молоко, печінка тріски. На обід — трохи пасти, біфштекс з кров’ю й пивні дріжджі, багато пророщеної пшениці. Увечері — до спортзалу. Завжди. Міняючи вправи, працюючи один день над верхньою частиною, а інший — над нижньою. М’язи, здавалося,