Читати книгу - "Три метри над рівнем неба"

Луконе залишився на дашку, посилаючи прокльони. Полло почав дражнити його знизу:

— Та що ти можеш зробити… Отже, Малюче, я тобі розповім кінець. Я взяв Карлону за вуха… — Полло підняв руки, мов тримав уявну Карлону за вуха. — І бац! — Зімітував стегнами жахливий випад уперед. — Я її трахнув!

При цих словах Луконе геть засліпив гнів, він зіскочив з дашка, волаючи, немов божевільний:

— Йя-я-а-а-а-а-а-а-а!

Приземлився неподалік від автівок дівчат. Підвівся й погнався за Полло.

— Дідька лисого ти мене спіймаєш! Це ж я «дрочив забагато», га?

— Я тебе вб’ю…

Вони зникли ось так, бігаючи зиґзаґами між машин, у глибині вулиці Ячіні. Інші засміялися, потім повернулися, стривожені, спітнілі та зосереджені, до відтискань.

— Сорок три!

Степ опустився повільно. Прикрив очі, зібрався з силами і — угору, рішуче і з легкістю витискаючи обома руками. Подивився перед собою. Вдалині, у кінці вулиці, Полло й Луконе кружляли довкола червоного «Гольфа». Луконе робив оманні рухи. Побіг праворуч, а тоді швидко кинувся ліворуч, намагаючись ухопити свого кривдника.

Полло, верткий, як завжди, одразу ж забіг за інший бік автівки. Потім, обпершись обома руками на капот і нахилившись уперед, почав дражнитися. Степ не міг чути, що він йому говорив, але уявляв. Усе було так, як і завжди, так само, як тоді, коли він уперше їх побачив у спортзалі.

Коли вони увійшли, то побачили ліворуч декількох дівчат, здебільшого гладких, що танцювали у скаженому ритмі диско. Їхні сідниці важко колихалися, обтягнуті еластичними синіми, рожевими, бордовими або просто чорними боді. На ногах вони мали теплі шкарпетки, іноді діряві й зовсім не елегантні, та барвисті або просто білі кеди.

— Один, два, три, чотири! Тепер уперед, руки ось так!

Гарна молода дівчина з білявим волоссям, заплетеним еластичною рожевою стрічкою такого ж кольору, як і її гетри, змінила вправу. Інші вторили їй. Деякі з них не відразу віднайшли правильний ритм. В однієї це взагалі не вийшло. Спробувала підлаштуватися, дивлячись на найближчу сусідку. Вираховувала потрібний ритм, а потім починала вправу з правильної лівої ноги, але з неправильної правої руки.

«Присягаюся, відзавтра я припиню їсти». Це було єдине, що вона спромоглася сказати собі, дивлячись майже у відчаї на власне зображення в боковому дзеркалі, поділеному навпіл дерев’яним станком для балерин.

Стефано постав перед жінкою з важким рудим волоссям, дещо задовгим носом та банькатими очима. Її безперечно не можна було назвати красунею.

— Привіт, ти хочеш записатися?

— Так.

— Авжеж, тобі це може стати в нагоді.

Вона блимнула на його все ще набрякле око і взяла з-під столу бланк. Приязною вона також не була.

— Ім’я?

— Стефано Манчіні.

— Вік?

— Сімнадцять, у липні, 21-го.

— Вулиця?

— Франческо Бендзяччі, 39. — Потім, випереджаючи наступне запитання, додав: — 3-2-9-27-14.

Жінка підвела очі.

— Телефон, ні? Для запису…

— Ну ясно, не для того, щоб іти грати у марсіян15.

Банькаті очі зупинились на ньому на якусь хвильку, потім повернулися до заповнення бланка.

— З тебе сто вісімдесят тисяч — сто за запис і вісімдесят за місяць.

Стефано виклав гроші на столик.

Жінка взяла їх і поклала у конверт із «блискавкою», який замкнула в першій шухлядці, а потім, приклавши штамп до просякнутої чорнилом губки, бацнула по картці. «Будокан».

— Сплачувати на початку кожного місяця. Роздягальні — на нижньому поверсі. Зачиняємося ввечері о дев’ятій.

Стефано поклав гаманець до кишені — тепер там була нова членська картка у боковому відділенні та на сто вісімдесят тисяч лір менше. Йому довелося попросити їх у матері; адже власних кишенькових грошей не вистачило б, аби оплатити спортзал.

Його мати. Він згадав той вечір, коли повернувся додому після того, як Поппі з дружками побили його. Спробував дійти до своєї кімнати нечутно, але паркет у вітальні його зрадив. Дерево заскрипіло.

— Це ти, Стефано?

Обрис матері з’явився на порозі кабінету.

— Так, мамо, я йду спати.

— Ти впевнений, що добре почуваєшся?

Матір подалася до нього.

— Мамо, все чудово.

Стефано хотів дійти до коридору, але материна рука виявилася спритнішою. Вимикач клацнув, освітивши його. Стефано вкляк, ніби увіковічнений на фотографії.

— Боже мій! Джорджо, хутчіш сюди!

Прибіг батько, у той час як материна рука боязко наближалася до ока Стефано.

— Що з тобою сталося?

— Та нічого, я просто впав із «Веспи».

Стефано відсахнувся.

— Ай, мамо, ти мені робиш боляче.

Батько оглянув інші рани на руках, розірваний одяг, брудний капелюх.

— Кажи правду, тебе побили?

Батько завжди помічав деталі. Стефано сяк-так розповів про те, що сталося. І, звісно, мати, не розуміючи, що в сімнадцять років уже можуть бути свої правила, сказала:

— Чому ж ти не віддав йому капелюха? Я б сплела тобі іншого…

У той час як батько, не вдаючись у деталі, перейшов до серйознішого:

— Стефано, скажи правду, політика тут ні до чого?

Подзвонили сімейному лікареві, Стефано випив банальний аспірин і пішов спати. Перш ніж заснути, вирішив: ніхто більше його не поб’є. Принаймні залишившись неушкодженим. І ось тепер він тут, у спортзалі. Закинув сумку на плече і пішов до сходів. Двоє дівчат у смугастих купальниках поспіхом вийшли з роздягальні. Спізнювались на заняття з аеробіки. Вони віддали перевагу солодощам і не приховували цього; можливо, зараз навіть пошкодували про це, але ці втрачені десять хвилин все одно небагато могли б змінити. Стефано рушив сходами. Знизу чулися звуки залізяк, кинутих на дерев’яні рейки, вищання блоків, «млинців» для штанги, що грюкали один об одного, тренажерів для кожного м’яза. Якісь типи в тісних майках мірялися біцепсами, розглядаючи себе в дзеркалі, й задоволено всміхалися. Інші працювали, щоб досягти таких само успіхів. Ще інші, нижчі зростом, худі або миршаві, проходили заздрісно повз, не дивлячись на себе у занадто чесні дзеркала.

Відкладали убік заважкі для них штанги або ж залишалися в кутку й споглядали того велетенського типа, поголеного «під нуль», що завиграшки присідав із більш ніж сотнею кіло.

Стефано зайшов до роздягальні. Одні хлопці перевдягалися, інші, щойно після душу, розчісували мокре волосся. Хтось поклав фен у сумку, закрив «блискавку» й вийшов. Один «голубий» стояв перед дзеркалом і вдавав, ніби вивчав якийсь ґандж на своїй старій мармизі. Насправді він дивився на віддзеркалене тіло молодого хлопця, що стояв під душем. Табличка попереджала, що хтось за нагоди може запустити лапи до кишень залишених курток