Читати книгу - "1793"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Блюм раптом замовк. Здавалося, його настрій згас разом з люлькою. Тишу заповнив гул голосів у корчмі. У кутку якийсь жебрак у заляпаному камзолі поставив перед собою череп’яну миску для милостині й заграв на дерев’яній дудці тужливу мелодію.
Блюм витрусив попіл з люльки.
— І ще дещо, Карделю. Мабуть, треба було зразу сказати, але вино трохи відбило мені пам’ять. Сесіл Вінґе помирає від туберкульозу легенів. Він ніколи не був здорованем, а хвороба взагалі ослабила його надзвичайно. Він дуже блідий, хоча намагається це приховувати, рідко кашляє на людях, а якщо й буває, то тихенько в хустинку, завжди має при собі кілька темних хустинок, щоб крові не було видно. Подейкують, що жінку він покинув, аби не мусила дивитися, як він потроху помирає. Найкращі лікарі з Серафену ще місяць тому сказали, що він своє віджив. Те, що він досі живий, — вважай, подарунок долі. І хоча на Слоттсбакені Вінґе поважають, але вже зараз в управлінні його називають Привидом.
Блюм уже давно непевними ногами побрів десь у стокгольмську ніч. Хміль уже відпустив Карделя. Лойові свічки одна за одною зі шкварчанням гаснули, останні відвідувачі покидали «Погибель». Корчмар підійшов до Мікеля і поклав руку йому на плече.
— Я тебе найняв підтримувати порядок, а не влаштовувати побоїща. Ти лякаєш клієнтів. Вибач, Мікелю, я не можу більше тобі платити.
Невдовзі після півночі у своїй кімнаті Мікель Кардель прокинувся від задухи. Серце шалено гупало. Дико боліла ліва рука, його єство ніяк не хотіло сприймати, що її вже немає. Удруге за два дні. Уже ні вино, ні бійка не заглушали цього болю…
6.
Ніхто не називає цю хворобу туберкульозом, аж поки не стане абсолютно очевидно, що ніякої надії на одужання вже немає. Лише коли смерть неминуча, хворобу нарешті називають справжнім іменем.
Усе почалося торік навесні з легкого кашлю, що довго не припинявся. Він і в дитинстві часто кашляв, тому не дуже звертав увагу. Далі ночами його почала охоплювати пропасниця, і він прокидався, обмотаний мокрим простирадлом на мокрому матраці. До літа Сесіл Вінґе вже мусив хустинкою затуляти рота, щоб його кашель не привертав уваги перехожих. А одного дня в червні вишуканий візерунок бавовняної хустинки зашарівся від крові. Він часто задихався, немовби довго-довго біг, а в грудях лежало щось важке й неповоротке, що не давало глибоко вдихнути.
Лікар промацав набряклі лімфовузли й сказав, що це золотуха. Призначив пити гидкий відвар з кори в’яза, кореня марени, гвоздики, папороті й бодяну. Пів пляшки на день. Не допомогло. Лікар задумливо протер окуляри й запропонував зробити дренаж, щоб з тіла витекли хвороботворні рідини. Поташем він пропалив дірочку в лівій частині грудної клітки, десь як на мізинець. Щоб не заростала, вклав у рану горошину. Через кілька днів з рани рясно потік гній, лікар зрадів і заявив, що тепер одужання вже близько. Але ні. Рана немилосердно пекла й не давала спати ночами. Сесіл то мерз, то його кидало в жар і заливало потом. Дружина постійно була біля нього: витирала йому чоло, обтирала рушником ослабле тіло, тихенько співала колискових, щоб він знову заснув і хоч трохи відпочив.
Минув рік, за зимою прийшла весна, а Вінґе все пробував одне лікування за іншим. Сидів, схилившись над посудиною з оцтом і крейдою, пив непроціджене коров’яче молоко й глибоко вдихав повітря у хліву. Але так само прокидався вранці мокрий, і при цьому ніщо не могло його зігріти. Судини його посиніли й набрякли, під почервонілими очима постійно лежали тінями темні кола. У грудях боліло. Коли починав кашляти, зупинитися вже було дуже важко, а разом з кров’ю вилітали й смердючі шматочки омертвілої плоті. Якось йому зробили кровопускання і виявили, що кров швидко гусне й синіє — певна ознака, що хвороба захопила вже все тіло. Він більше не міг бути чоловіком для своєї дружини, не міг ділити з нею ложе, цілу ніч кашляючи й постійно прокидаючись, коли Мара сідала на груди й тиснула, що наче аж ребра тріщали, і не давала дихати.
Місяць тому Вінґе облишив усі методи лікування. Будь-яка спроба лікарів тільки погіршувала його стан. Усе, що він зараз міг, — бути якомога дисциплінованішим, не звертати уваги на постійне печіння в бронхах і працювати, працювати, працювати. Коли на чомусь зосередитися, голова звільняється від інших думок і тілу стає легше.
Ночами при світлі свічки сидів у своїй кімнаті в будинку Роселіуса й розбирав свій годинник. Розкладав деталі механізму на аркуші перед собою. Потім знову збирав. Одне за одним встановлює коліщатка, припасовує одне до одного, закручує крихітні гвинтики. З купки абсолютно розрізнених деталей збирається годинник — і знову працює!
Розум — компас, який усе життя показував Сесілу Вінґе правильний напрямок. Розважливо він ставився і до смерті. Пояснював собі, що всі люди помруть. Усі люди вже помирають. Це ніби допомагало. Але коли вночі його знову охоплювала лихоманка, тіло обливалося потом, а думки починали жити своїм життям, переймала Вінґе його власна конкретна смерть, а не концепція вмирання загалом. Мучила його перспектива смерті від туберкульозу. Чи пошириться хвороба на суглоби й кості, як це часом буває? Помре він уві сні чи це станеться вдень, з болем і спазмами? Чи сильно болітиме? Коли вже ніщо не допомагало, він казав собі, що більша його частина все одно померла ще тоді, коли він востаннє бачив дружину. Але це була слабка втіха — та частина Вінґе, яка ще жила, якраз і терпіла найбільшу муку.
Спадає вечір, і Вінґе вдягає вихідний костюм. Дзеркало в кімнаті таке вузьке, що доводиться відійти на кілька кроків, аби побачити хоч половину своєї фігури.
Одяг, що Сесіл надягнув, — єдине вбрання, яке він має. Сорочку й панчохи служниця регулярно пере за домовленим розпорядком, а все інше сам чистить щіткою. Тканина потерта, камзол і жилет вже давно не відповідають останній моді, але носити ще можна. У цьому одязі він ходив на засідання міського суду. Не намагався одягом нікого вразити, навпаки — костюм мав підкреслювати коректність і неупередженість, байдужість до всього, що не стосується справи.
Пов’язує краватку, надягає камзол, з кутка бере ціпок. Раніше ціпок був просто гарним аксесуаром. Зараз дедалі частіше доводиться спиратися на нього, коли починає задихатися.
Обережно, тихо-тихо йде сходами донизу, намагаючись не натрапити на когось із обслуги.
Спустився
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «1793», після закриття браузера.