Читати книгу - "Зведений для колишньої, Вікторія Вашингтон"

— Ну і куди ти втекла? — у слухавці лунає незадоволений голос Каті.

— Та так, дурниця, — виходжу на балкон, щойно опиняюся у своїй кімнаті. — Краще розкажи, як ти потусувалася.

— Фуфло, а не вечірка, — фиркає вона. — Я звалила години через пів.

— Як це? — спантеличено перепитую. — Ти ж любителька подовше потанцювати і поспілкуватися.

— Іванов придурок, — буквально шипить подруга.

— Щось сталося? — хмурюся, бо її настрій мені зовсім не подобається.

Каті складно зіпсувати настрій і вивести з рівноваги.

Тільки мабуть сьогодні це комусь таки вдалося.

— Та ні... — відмахується вона. — Не те що б... Просто цей ідіот сказав своїй зграї, що я його дівчина. Ще й по щоці мазнув своїми губами.

— Навіщо це йому? — очі округлюються.

— Чорт його знає, — злиться Катя. — Повеселитися вирішив. Ідіот.

— І як ти відреагувала?

— Вмазала йому ляпаса і пішла.

— Красуня, — на моїх губах розпливається задоволена посмішка. — То чого ти так нервуєш?

— Та там були всі! Абсолютно. Якщо це розповзеться, то буде жах, — Катя присвистує.

— Що може трапиться через його тупу витівку? — зовсім не розумію, до чого вона хилить.

— Його колишня дівчина вчиться в класі твого брата. Ліка. Вона ненормальна.

— І що? — вона ще сильніше мене плутає. — Яке діло його колишній до тебе?

— Вона все марить знову стати справжньою. І любить займатися булінгом. Її однокласниця минулого року сходила з Івановим на побачення. Ліка дізналася про це і загнобила її так, що дівчинка школу змінила.

— Та годі, — хмурю брови. — Ну й пристрасті. Навіть нічого про це не чула.

— Я б краще теж не чула, — сумно констатує Катя.

— Але до тебе яке діло має? Ти ж не ходила з ним на побачення.

— Це ми з тобою знаємо, що не ходила. А як інші тепер протрактують сьогоднішні події - абсолютно невідомо.

— Не накручуй себе, — сміливо заявляю я. — Будемо вирішувати проблеми в міру їх надходження.

— Гаразд. Куди вже діватися, — важко зітхає Катя. — Але Іванов придурок повний.

— Не пам'ятаю, щоб ти на когось так гостро реагувала, — усміхаюся. — Чи він просто симпатичний тобі?

— Пфф, — знову занадто емоційно відгукується Катя. — Та кому він потрібен із такою божевільною колишньою. Проблем мені чи що в житті не вистачає?

— Гаразд, не витрачай нерви, — заспокоюю її.

— Раптом що, то твій брат мене захистить, правда? — її голос одразу ж змінюється.

— Ага, — сухо мямлю я, і кидаю погляд на його вікно.

Темно.

У вітальні ми розійшлися, але до своєї кімнати він, певно, так і не пішов.

— З нього ще той помічник, — доповнюю я. — Гаразд, Кать. На добраніч.

— Так, давай, — одразу відповідає вона.

Скидаю виклик.

Можна було ще поговорити й обговорити всілякі дурниці, але в голові зовсім інше.

Швидко переодягаюся в домашній одяг і прямую до кухні з думкою про те, що хочу щось перекусити.

Зовсім дивне бажання, викликане незрозуміло чим.

Після смерті батька в мене огидний апетит. Зазвичай увечері і крихти з'їсти себе змусити не можу.

Але тим не менш мчу вниз.

На кухні горить світло, і в грудях чомусь піднімається хвиля радості.

Влас стоїть біля кухонної тумби і щось готує.

Переконую сама себе, що зовсім не сподівалася його тут побачити.

— Ти ще не спиш? — граю здивування.

— Як бачиш, — Влас знизує плечима, — Бутерброди із сьомгою будеш?

— Так, можна, — одразу погоджуюся я і сідаю недалеко від нього.

Уважно спостерігаю за тим, як Влас нарізає копчену рибу тонкими слайсами.

— Усе добре?

— А? — спантеличена його запитанням. — Так.

— Ти дивно дивишся на мене, — зауважує він, продовжуючи нарізати овочі.

— Просто після того, як ти в дитинстві спалив манку з молоком у мене вдома, незвично бачити тебе на кухні. Тоді ти сказав, що більше ніколи нічого готувати не будеш. І готувати тобі буде дружина.

Тоді він сказав, що я буду йому готувати. Але згадати це не наважуюся.

— Пам'ятаю, — на його губах з'являється приємна посмішка і милі ямочки на щоках. — Ти тоді захворіла і дуже хотіла їсти. Я не міг не спробувати.

Душу наповнює теплотою.

Стає приємно, що Влас теж зберігає ці спогади.

— Але, як бачиш, до плити я, як і раніше, не наближаюся, — заявляє він і підсуває до мене тарілку з готовими бутербродами.

— Спасибі, — відгукуюся я і беру один.

— А ти? Навчилася готувати?

Невже Влас сам намагається підтримати бесіду?

— Тато навчив, — тепер і на моєму обличчі розростається щира посмішка.

— Він завжди чудово готував, — згадує він. — Ти вже спокійно можеш говорити на такі теми?

— Не знаю, — знизую плечима. — Швидше так, ніж ні. Це складно пояснити. Я просто ще не можу прийняти це до кінця. Але вже можу говорити без клубка, що підходить до горла,  і сліз, що підступають. Виявляється.

— М? — не до кінця розуміє мою останню фразу.

— Твої бояться мене поранити і завжди уникають цієї теми, — відкушую шматок і пережовую. — А більше мені нема з ким про це говорити.

— Ти ж знаєш, що завжди можеш розраховувати на мене і мою підтримку? — раптово запитує він.

Гублюся і потрібні слова зовсім не можу знайти.

— Саш? — перериває тривалу тишу.

— Так, — відгукуюся, хоча не впевнена, що відповідаю правдиво. — Знаю.

Доїдаю і встаю на ноги.

— Дуже смачно, — у цьому не брешу. — Тільки називай мене Алею. На добраніч.

Швидко йду у свою кімнату до того, як Влас встигає щось відповісти.

Два дні вихідних я проводжу вдома, щоб підготуватися до контрольних і відпочити.

З Власом перетинаюся тільки на сніданку, оскільки весь інший день він проводить за межами дому.

І начебто життя знову повертається в спокійне русло.

Але не тут то було.

Ранок понеділка з самого початку дивує своєю насиченістю.