Читати книгу - "Мобільні хвилі буття, Володимир Володимирович Рафєєнко"

Олена Володимирівна: Колюсю, скажеш бабі Карпі, зайду до вас за годину.

Сергій (наливає дві чарки): Ніхто не хоче? (випиває одну за одною) Слава Україні. За тебе, Галю.

Степан Григорович: Сьогодні зрання нарахував сто двадцять автівок.

Марія Цвіт: А з нашого кооперативу багато поїхало?

Степан Григорович: Тридцять машин із нашого, з Містечка сорок п’ять, були й інші. Хтось вирвався з Немішаєва, хтось із Бородянки якимось дивом, хтось із селищ поблизу. Їдуть повз, а в мене просто сльози на очі навертаються. Мікроавтобуси з малечею. Всюди написи «Діти». І великі такі білі прапори майорять над машинами. І старі їдуть, і малі. Усі, хто можуть, виїжджають.

Олена Володимирівна: Лотерея. Комусь щастить, а комусь не дуже. Позавчора розстріляли на блокпосту родину з Містечка. Вони, правда, самі, без колони поїхали. Поспішали, мабуть.

Вася Цвіт: Що, з дітьми розстріляли?

Степан Григорович: Троє дорослих і троє дітей. Учора ховали на цвинтарі біля Містечка.

Марія Цвіт: Який же, Боже мій, жах! Навіщо вони це зробили?

Степан Григорович: А хіба хто знає? Щось не сподобалося.

Данило Андрійович: Водій, батько родини цієї, назвав росіян окупантами. Не втримався.

Вася Цвіт: За одне слово розстріляли?

Данило Андрійович: Котре в Бога було, і Бог був Слово.

Олена Володимирівна: За одне чи за два, хтозна. Їм, Васю, взагалі не треба причини.

Степан Григорович: Кращі їдуть. Розумні, притомні, з машинами, з грошима. У Містечку з тероборони майже нікого не залишилося. Більшість нормальних чоловіків поїхала, а ті, що є, ні на що не здатні.

Олена Володимирівна: Сьогодні знайомі розказували, що в Містечку почалися проблеми. Місцева сволота грабує будинки тих, хто виїхав. Алкоголіки, наркомани підняли голови. А хто їм дасть тепер відсіч? На окупованих територіях закону немає.

Марія Цвіт: А поліція?

Олена Володимирівна: І поліції немає. Чи то розбіглася, чи то в Київ подалася. Поки тероборона була, ще був якийсь порядок. А зараз, відчуваю, приходять важкі часи.

Сергій: На найближчий місяць їм вистачить Містечка, а потім і до дач потягнуться.

Степан Григорович: Усе може бути. Але то своя сволота, вона рідна. Хоч убивати не стане. А от росіяни точно скоро зайдуть сюди. Усі села навкруги вже зайняті. І оце справжній жах.

Марія Цвіт: Та що ж таке! Що ж таке з нами не так, Васю?! З Донецька виїхали, думали, тут прилаштуємося й будемо якось жити. Росіяни й сюди дісталися. Знову все наше життя зруйнували. Як же так, Васю, як же так? Чому так?!

Вася Цвіт: Припини, Маріє, будь ласка, прошу тебе.

Марія Цвіт: Так я ж нічого, Васю, просто в голову ніяк не вкладається все, що зараз відбувається.

Вася Цвіт: Дієслівні рими – це поганий знак (обіймає Марію, цілує в голову). Припини, сонце, не треба. Тільки серце своє натрудиш.

Данило Андрійович: Вам з нею, Васю, треба звідсіля їхати.

Вася Цвіт (знервовано): Як їхати? Як і куди?

Олена Володимирівна: Це проблема, справді. Ми нашу онучку з дітьми три доби відправляли.

Марія Цвіт: Так вони поїхали?

Сергій (п’є): Слава Україні. За тебе, Галю.

Олена Володимирівна: Так, слава Богові. Але три доби ходили на дамбу. Там після сьомої ранку збираються в колону машини, що їдуть на російські блокпости й далі, як пощастить, на Рівне.

Степан Григорович: У дні, коли росіяни пропускають через свої блокпости, колона формується до дев’ятої ранку. Інша – по обіді, десь із першої до другої. Після четвертої зазвичай вони вже не пропускають нікого. То ми з нашими виходили до цих колон і просили людей.

Олена Володимирівна: Ніхто не брав. Ніхто. Дивляться, повільно повз тебе проїжджають і не беруть. Навіть у напівпорожні автівки.

Марія Цвіт: Чому?

Степан Григорович: У людей мало пального залишилося. Ніхто не знає, де можна буде заправитися. Кожна зайва людина в салоні – то зайва витрата бензину. А на цих дорогах опинитися вночі з дітьми без пального й без зв’язку – це справді страшно. Тож я нікого не засуджую. Все розумію. Хтось їде, а хтось мусить лишитися.

Данило Андрійович: Хтось гине, а хтось повинен жити далі. Ми нічого не вибираємо в момент вибору. Коли приходить цей момент, виявляється раптом, що цей вибір був зроблений колись давно і, може, навіть не тобою. Тобі залишається тільки прийняти його.

Олена Володимирівна: Урешті-решт, нам пощастило. Знайомі їхали й забрали онуків. Але так, постояти прийшлося.

Степан Григорович: Уже два тижні по дамбі обабіч дороги з самого ранку стоять люди. Є такі, що в інвалідних кріслах. Є зовсім старенькі. Хтось просить дітей з собою забрати. Однаково куди, тільки б вивезти їх кудись із цього пекла. Самі виїхати навіть не сподіваються. Без речей стоять. Зранку й до вечора. Просяться, а їх не беруть.

Олена Володимирівна: Повільно по дамбі машини з білими прапорами їдуть і їдуть. Вітер, сонце, морозно зрання. Жовтий очерет і синє небо над озером. Тримаєш папірець біля грудей, на якому написано, куди хочеш виїхати. А люди в автівках відвертаються, опускають голови, щоб не дивитися тобі в очі.

Степан Григорович: Та таке…

Олена Володимирівна: Учора бачила, як двох дітей років п’яти-семи, хлопчика й дівчинку, мати проводжала.

Марія Цвіт: Хтось підібрав?

Олена Володимирівна: Зупинився якийсь дядько старий із Пилиповичів. Каже: «На Київ їду, можу взяти тільки дітей. Чи є хтось у Києві, щоб їх забрали?». Знайшлися якісь чи то родичі, чи то знайомі. Обмінялися телефонами. Вона дітей поцілувала. Навіть сумку речей зі собою дала. Хлопчик страшенно нервував, а сестра, менша за нього, учепилася й не відпускала, навіть коли сідати в машину треба було. Мати трималася, утішала, заспокоювала, обіцяла, що скоро побачаться. Трималася, допоки їхня автівка не повернула на Нову Греблю на перші російські блокпости. А потім впала на коліна просто на дорогу і стала кричати. Так кричала за дітьми, що знепритомніла.

Данило Андрійович (Васі): Ти Казимирові зателефонуй. Може, він зможе допомогти.

Вася Цвіт: Якому Казимирові?

Данило Андрійович: Ворону й студенту.

Вася Цвіт: Якому ворону?

Данило Андрійович: Припини. Ти його добре знаєш із 2014 року.

Вася Цвіт: Не знаю, про що ти! Не знаю й знати не хочу!

Марія Цвіт: Ти з ким розмовляєш, Васю?

Вася Цвіт підіймається і робить вигляд, що ловить хвилю. Марія Цвіт уважно спостерігає за ним. Данило Андрійович іде поряд з Васею.

Данило Андрійович: Це ж він урятував тебе і твою родину. Він, цей ворон. Пам’ятаєш?

Вася