Читати книгу - "«Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори"

Іван ФРАНКО

«ПІД УКРАЙНИ ЄДНАЙМОСЬ ПРАПОР!»

Вибрані твори

На висоті, де видно світло…

Є вчені, що знаються не на одній якійсь науці, а мають великі напрацювання у багатьох галузях знань. Є люди, наділені унікальним літературним талантом. Є особистості, що стали знаменитими публіцистами, організаторами преси чи громадськими діячами. Всі ж, без винятку, зазначені характеристики можна докласти до непересічної постаті Івана Яковича Франка. Його обдаровання різностороннє, а знання енциклопедичні. Ще за життя сучасники міркували над феноменом Франкової «універсальності».

У листі до І. Франка Леся Українка згадувала, як під час перебування у Львові дискутувала із знайомими галицькими інтелігентами: «Вони говорили про Вашу „універсальність“ і раділи, що у нас є такий талан — белетристичний, науковий, поетичний, публіцистичний, практичний і т. д., все в одній особі. Я ж нарікала, що наше життя вимагає від одної особи стількох цнот заразом…» Тоді, у 1903 р. українська справа, як підкреслила Леся Українка, воістину вимагала титанічних зусиль, а значить і титанічних особистостей. Таких, як І. Франко.

Годі й казати, найбільше видання Франкових творів налічує 50 (!) томів. Але навіть не це вражає, а те, що воно далеко не повне! Адже в радянські часи (саме тоді вийшов п’ятдесятитомник) були заборонені поезії «Розвивайся ти, високий дубе…», «Не пора», «Гей, Січ іде!» та інші твори, в яких на повну силу лунає заклик боронити Україну, повстати за її незалежність, вільний, ніким не скутий розвиток.

Це — головна ідея його життя. Служіння Україні було для І. Франка особистим обов’язком, довічним боргом Батьківщині: «Як син селянина-русина, вигодований чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов’язок панщиною всього свого життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатися на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. Мій руський патріотизм — то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, покладене долею на мої плечі». Це «ярмо», звісно, не раз боляче муляло його плечі, але він ніс його уперто, з гідністю …

І. Франко народився 27 серпня 1856 р. у с. Нагуєвичі Дрогобицького повіту (нині с. Івана Франка на Львівщині) в родині коваля. Змалечку Івась любив спостерігати за батьковою роботою — як вилітає рій огнистих іскор з-під молота, з острахом слухав, як стогне у ковальському міху дика баба, якою жартома його лякали. Бесіди людей, котрі приходили замовити батькові сокиру чи колесо, відкривали хлопчику світ — так він ступав на «перехресні стежки» людських доль.

З любов’ю і шаною згадував Іван Якович і матір, її працьовиті руки та пісні. Ті співи стали безцінним «віном» (весільним посагом), що виніс із батьківської хати.

Тямлю як нині: малим ще хлопчиною

В маминій пісні заслухувавсь я;

Пісні ті стали красою єдиною

Бідного мого, тяжкого життя,  —

(«Пісня і праця»)

писав у юнацькі роки.

Цих найрідніших людей І. Франко втратив рано. Батько, Яків Іванович, пішов із життя, коли йому було неповних одинадцять років. Мати вийшла заміж вдруге — за ріпника (робітник у шахті на нафтопромислах) Гриня Гаврилика, котрий став хлопцю добрим вітчимом. Матері не стало у 1872 р. — круглого сироту довчав вітчим.

Батьки мріяли, щоб син вивчився, тож віддали його спочатку до сільської школи в Нагуєвичах, потім у Ясениці Сільній, у Губищах. Із 1864 по 1867 рік І. Франко навчався у нормальній школі при василіянському монастирі у Дрогобичі, а по її завершенні, до 1875 р., у Дрогобицькій гімназії.

Тодішня навчальна «метода» (описана в оповіданнях «Грицева шкільна наука», «Shonshcreіben», «Олівець» та ін.) була вельми специфічною: різки, глум — учителі нерідко поводилися з учнями з жорстокістю панських економів. А шкільна премудрість для певних учнів обмежувалася зазубреними складами на кшталт «а-ба-ба-га-ла-ма-га».

Однак уже в Дрогобицькій гімназії почав формуватися широкий кругозір І. Франка: зачитувався Шевченковим «Кобзарем», польською, німецькою, французькою літературами, зацікавився давньоримською класикою. Влітку 1874 р. він здійснив фольклористичну експедицію по Підкарпаттю (Лолин, Тур’я, Волосенки та ін.) — зробив записи народної творчості з уст тамтешніх мешканців. У гімназії брався вже й до літературної творчості — його перший вірш «Великдень 1871 року» звернений до покійного батька.

У 1875 р., одержавши атестат зрілості у Дрогобицькій гімназії, І. Франко їде до Львова — вступає на філософський факультет університету. Енергійний новоспечений студент знайомиться з М. Павликом та І. Белеєм (згодом відомі культурні та громадські діячі), стає членом «Академічного гуртка». Так називалося товариство однодумців, що обговорювали на своїх засіданнях питання літератури, філософії, політичної економії, соціології тощо. «Академічний гурток» мав друкований орган — часопис «Друг». І. Франко швидко став авторитетним членом редакції. У «Друзі» побачили світ Франкові поезії, переклади, повість «Петрії і Довбущуки» — перший великий прозовий твір. У цей час він взагалі багато пише (збірка «Баляди і розкази» (1876), «бориславський» цикл оповідань та ін.).

Однак активність студентів, пов’язаних з «Академічним гуртком» і його часописом, їхні взаємини з М. Драгомановим не залишилися не поміченими властями — розпочалися арешти. Студентів звинувачували у належності до таємної соціалістичної організації.

Червень 1877 року — перший із трьох Франкових арештів, про який у нього залишилися такі спогади: «Протягом дев’яти місяців, проведених у тюрмі, сидів я переважно у великій камері, де перебувало 18–28 злочинців, де зимою ніколи вікно не зачинялося і де я, слабий на груди, з бідою добився привілею спати під вікном… але зате прокидався майже завжди з повним снігу волоссям на голові».

Вийшовши з-під арешту, згадував І. Франко в автобіографії, він продовжив університетські студії, а водночас заробляв на прожиток літературними і публіцистичними працями українською і польською мовами. Ці копійки були йому вкрай необхідні — одержаний «за соціалізм» вирок позбавив його державної стипендії, яку він отримував перед тим протягом двох років.

Але не тільки про хліб насущний думав звільнений І. Франко — він береться до громадсько-політичної роботи в Галичині. Знадобився і здобутий у «Друзі» редакційний досвід — разом із М. Павликом починає видавати журнал «Громадський друг».

Однак поліція зупинила вихід журналу вже після другого числа. Видавці оперативно знайшли вихід — змінили назву журналу на «Дзвін». Саме на сторінках цього видання був опублікований вірш «Каменярі»:

Я бачив дивний сон. Немов передо мною

Безмірна, та пуста, і дика площина,

І