Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– Боїтесь, що десь неподалік блукає ще один подібний монстр?

Я нервово відсьорбнула холодної води й буркнула:

– Судячи з вашого вигляду, вже не блукає.

– Ох, Дмитричу-Дмитричу, – подало буркотливий голос створіння, – все воюєш – не навоюєшся.

– Власій! – перевів свою увагу на нього Колвін. – Ти навіщо гостю лякаєш?

– Це ж хто кого, якщо у корінь дивитись! – пирхнуло воно у відповідь й виразно подивилось на мене. – Сама ж Бабою Ягою і нареклась.

– А хто тут Кощієм назвався? – обурилась я.

На моєму обличчі чітко позначився чіпкий чоловічий погляд. Я повернулась: професор дивився на мене невідривно, немовби кожну рисочку окремо досліджував. Він навіть не приховував цього: розглядав мене поступово і в його погляді не було й тіні ніяковості. Чого не скажеш про мене. Я відчувала, як мої щоки досить швидким темпом набували кольору «бордо», а по шкірі бадьоро маршували тоненькі розпечені голочки, рясно ллючи під неї жар, що із щедрістю стікав з кожного вістря. Не знаю, скільки б ми ще грали у гру «Хто мигне першим», та не витримала я, мабуть, через відсутність досвіду:

– З вами все в порядку, Ігоре Дмитровичу?

Чоловік невдоволено зморщився:

– Ви повторюєтесь, Соколовська.

Та, що ж таке?! Знов цей ненависний крижаний тон! Тут і янгольське терпіння не витримало б – що вже про моє казати! Прикріше за все було чути щось подібне після всіх сьогоднішніх злощасть, що впали на мою невдачливу голову:

– Ви так остерігаєтесь чужого співчуття?! – ледь не прошипіла я. – Боїтеся, що воно зіб’є з вас намертво примерзлу корону короля чудовиськ?!

Подив, що виник на обличчі чоловіка, був воістину неоціненним. Він знов розглядав мене, але цікавість, що прослизала у погляді, була дещо іншою. Злам чорної лінії брови, легке примруження блискотливих очей, блукаюча усмішка – свідчили про… Та він сам озвучив:

– Ви так чарівно біситесь, що мимоволі виникає бажання драконити вас і далі.

Поки я роздувала ніздрі від обурення, наймиліший на цьому фоні Власій журливо похитав головою та прокрехтів:

– Ехехех! Навідаюсь я до Килини за млинцями з медком та кваском, – і зник.

В мене також виникло стійке бажання зникнути слідком та, оскільки дематеріалізуватись таким чином мені точно не світило, я просто зіскочила з дивана, вкотре забувши про бездіяльну ногу, й ледве не рухнула підстреленою ланню. Однак, була досить оперативно спіймана у районі талії дужими чоловічими руками, та повернута знов на диван із буркотінням:

– Куди вас весь час несе?

– Куди-небудь – подалі від вас! – вивернулась я із гарячих долонь та відсунулась якомога далі.

Нервово смикнувшись, Колвін підійнявся й рушив до шафки, що скромно примостилась біля величезного вікна. Недовго попорпавшись у її нетрях, професор повернувся, тримаючи в руці бузковий флакон і знов розглядаючи мене з мовчазною задумливістю.

– Що ще?! – не стрималась я.

– Потрібно обробити вашу ногу.

Вираз, з яким це було озвучено, мені не сподобався зовсім:

– Судячи з вашого тону, дане дійство точно пов’язане з чимось, що мені задоволення аж ніяк не принесе.

– Не знаю, не знаю, – те, з яким обличчям вирік він наступне, сподобалось мені ще менше. – Знаю лиш те, що обробити вашу ногу під щільно обтислих джинсах мені буде дещо важкувато.

Я ледь не захлинулась повітрям:

– Тобто?

Колвін присів на диван поруч зі мною, вертячи у руках завітний флакон:

– Чудовий вміст цієї місткості мені необхідно втерти в вашу ногу, починаючи від кінчиків пальців, і завершуючи стегном.

Професор старанно пропікав мене поглядом, я ж старанно відводила свій у бік. Усі слова, що я знала, застрягли десь на рівні горла, та там і залишились. Розуміючи, що я вирішила мовчати, немов партизан, він продовжив:

– Валеріє, якби ви прийшли на прийом до травматолога, і він виявився чоловіком, ви б пострибали від нього на одній нозі, лиш задля того, щоб він не побачив вміст ваших джинс? Повірте, перед ним пройшло стільки ніг, що він бачить в них лише стражденні кінцівки, і не більше.

Все це було промовлено таким рівним і монотонним голосом, що мені навіть прикро стало. Ні, я зовсім не хотіла, щоб професор загорівся пристрастю й накинувся на мене, хоча я не уявляю цю крижану брилу в подібній ролі, але й чути щось про усього лиш страждаючу кінцівку теж було неприємно. Я простягла руку до флакона:

– А чи не простіше мені самостійно розібратись з моєю стражденною, – не навмисне, але як вже вийшло, наголосила на останньому слові, – кінцівкою?

Він перехопив мене за зап’ястя:

– Не простіше, на ваш жаль, – осміхнувся він. – Втирання – це ще не все.

– Невже танці з бубном влаштовувати доведеться?

Колвін розсміявся цього разу напрочуд по-доброму:

– Обійдемося без танців. Самі побачите.

– Побачу – що?

– Я потім поясню.

– Ви весь час говорите мені це чарівне слово «потім» і нічого не пояснюєте. А тим часом цих «потім» накопичилось вже стільки…

Його пальці різко ковзнули з мого зап’ястя на мою долоню, стискуючи її в гарячій чоловічій:

– Так, уявляю, скільки у вас питань, і як від цього «зносить дах», хоча, – він глянув на мене і в його погляді – готова поклястись – було, що завгодно, але не холод, – нерви у вас міцні.

– В дитбудинку зміцнили, – ледь вичавила з себе я, стримуючи клубок, що підкочував до горла і вже набув таких розмірів, що його було майже несила утримувати, бо утримувала надто довго.

– Я знаю… тепер… знаю, – якось плутано почав говорити він, чого за ним раніше не помічалось. – Пробачте.

– Пробачте?! – моїм вухам, мабуть, приверзлось. – А за що?! – тепер я свердлила його поглядом, повільно вивільнюючи руку з чоловічої долоні.

– За те, що образив вас в перший день вашого навчання. Я був катастрофічно не правий, та й взагалі, не мав права так себе вести.