Читати книгу - "Жагучі бажання , Ксана Рейлі"

Божена

Я задоволено усміхнулася, коли нарешті побачила перед собою неймовірно красивий оновлений ескіз. Вадим мене відверто здивував, коли взявся переробляти старий варіант сукні. Думала, що з цього нічого путнього не вийде, але я була вражена. І хоч поки малюнок був виконаний лише простим чорним олівцем, мені вже це шалено подобалося.

— Дякую, — сказала я, коли до кімнати повернувся Вадим.

На ньому була чорна футболка та звичайні спортивні штани. Він коротко кивнув головою, приймаючи подяку. Я помітила, що світлі пасма його волосся були вологими. Мабуть, він уже встиг прийняти душ. Я ж так сильно захопилася малюванням, що навіть не помітила цього.

— Ти голодна? — спитав у мене чоловік.

Я заперечливо похитала головою, хоча це й не було правдою. Мені страшенно хотілося їсти, але чомусь я соромилася зізнатися йому про це. Опустивши погляд вниз, побачила засохлу кров на своєму коліні. Я залишила ескіз на столику, а сама підвелася, стягуючи коротку чорну спідницю вниз.

— Мені треба в душ і перевдягнутися, — повідомила я.

Вадим озирнувся на мене та пройшовся своїм оцінювальним поглядом по моєму тілу. Чомусь я надто сильно ніяковіла поруч з ним. Особливо через те, що нам доведеться провести цю ніч в одній кімнаті. Погляд зачепився за невеличкий диван. Я не могла уявити, що ми спатимемо тут удвох.

— Я пошукаю тобі щось зі свого, — від нав'язливих думок мене відірвав голос Вадима. — Думаю, що тобі підійде моя футболка. Можу запропонувати ще шорти, але ти занадто худа для них.

— Футболки вистачить, — прошепотіла я.

Мої щоки почервоніли ще сильніше, коли Вадим пройшов повз мене. Я вловила приємний аромат його гелю для душу, яким наповнилися мої легені. Це був такий солоний свіжий запах з нотками хвої. Чоловік повернувся за лічені хвилини. Він зупинився навпроти мене та простягнув мені звичайну сіру футболку. Ця кімната майже не освітлювалася, тож коротка відстань між нами, запах Вадима та блиск його очей змушували мене ще дужче нервувати.

— Дякую, — мовила я, взявши у руки футболку.

Я уже хотіла піти до ванної кімнати, як чоловіча долоня раптом торкнулася моєї руки, зупиняючи. Я здригнулася від здивування та легкого переляку. Мій погляд віднайшов блакитні очі Вадима та його незворушне обличчя.

— У верхній шухляді є аптечка, — сказав мені він, кивнувши головою на моє коліно. — Якщо знадобиться.

— Добре, — прошепотіла я так тихо.

Рукою притиснула футболку до своїх грудей, а мій погляд усе ще був прикутий до цього чоловіка. Він не викликав у мені страху, але збентеження та дивне хвилювання чомусь було присутнє. І коли Вадим відпустив мою руку та відійшов, я не відчула жодного полегшення.

Навіть гарячий душ не допоміг мені розслабитися. Я усе ще була надто напружена. Це вперше в житті я залишалася на ніч в одній кімнаті з малознайомим мені чоловіком. Мабуть, саме це турбувало мене найбільше.

Я замотала рушник навколо своїх пахв і підійшла до дзеркала. Макіяж був розмазаним по моєму обличчі, хоча сльози частково вмили його. Довелося добре вмиватися водою, щоб хоч трішки прибрати сліди косметики з обличчя. Тут не було жодного засобу, який міг би допомогти мені в цьому. Я розчаровано видихнула та похитала головою. Як я взагалі загубила ключі від своєї квартири? А як би зі мною не було Вадима? Мабуть, уперше за цей тиждень я справді була рада його присутності.

З кухні доносилися звуки, тож я попрямувала туди, стягуючи чоловічу футболку на своїх стегнах. Побачила на столі тарілку з якимись бутербродами. Вадим тим часом, здається, робив для нас чай.

— Ти вже? — спитав він, мигцем глянувши на мене. Я кивнула головою. — У холодильнику порожньо, але я знайшов з чого зробити бутерброди.

— Я казала, що не голодна.

— А я не повірив. Сідай!

Не хотілося сперечатися з ним, тому я таки послухалася та сіла на вільний стілець біля столу. Згодом переді мною з'явилося горнятко з гарячим чаєм. Вадим опустився на стілець навпроти мене. Мені одразу ж стало ніяково від його погляду.

— Може, ти перестанеш уже так соромитися поруч зі мною? — заговорив він. — Розумію, що ми не надто близькі, але тут я для тебе друг.

— Друг? — перепитала я, піднявши одну брову. — Цієї ночі нам доведеться разом спати!

Вадим раптом засміявся, а мої щоки ще сильніше почервоніли. Він розслаблено сперся на свою руку, наче його взагалі забавляла моя поведінка.

— Ми не будемо спати разом, Божено. Ти спатимеш на дивані, а я ляжу на підлогу.

— О! — все, що змогла вимовити.

Чомусь почувалася ідіоткою в цей момент. Як я взагалі могла думати, що він погодиться лягти зі мною на один диван?

— Ти вечеряй, а я поки підготую для тебе спальне місце.

Я кивнула головою. Вадим підвівся та вийшов з кухні, залишаючи мене. Моя рука потягнулася до бутербродів. І хоч я говорила, що не голодна, з'їла аж цілих два.

— Як твоє коліно? — раптом до кухні повернувся Вадим.

Я мало не заглитнулася чаєм від несподіванки. Відвівши ногу вбік, побачила, що з рани досі сочилася кров. Чоловік нахилився до моєї ноги, щоб оглянути подряпину. Я напружилася, адже його подих ковзнув моєю шкірою, змушуючи її покритися сирітками. Це було щось таке дивне й абсолютно невідоме для мене. Вадим зітхнув, випростався та попрямував кудись. Згодом він повернувся з аптечкою в руках. Мої очі розширилися від здивування, коли він схопив стілець, підсунув його ближче до мене та опустився поруч. Його рука торкнулася внутрішньої частини мого стегна. Я здригнулася від несподіванки та дивних відчуттів, що раптово з'явилися всередині. Мене наче струмом вдарило так сильно, що я мало не задихнулася. Він злегка стиснув моє стегно своїми довгими пальцями, а тоді закинув мою ногу собі на коліно. Ці дотики не були неприємними, і мені зовсім не подобався той табун мурах, який вони виклали.

— Ти не послухалася мене і не обробила рану, — зауважив Вадим. Його голос був тихий і хрипкий. — Боляче?

Він обережно пальцями торкнувся тієї частини коліна, що посиніла від удару. Я сіпнулася та скривилася від болю. Рукою міцно вчепилася за плече Вадима та сильно прикусила губу.

— Зараз може трохи пекти, — попередив він.

Я підняла погляд до стелі та сильно зажмурилася. Мене завжди лякав біль, навіть якщо він був незначним. Мені не хотілося більше дивитися на свою рану, тому я продовжувала сидіти ось так з заплющеними очима. Крізь легкі відчуття печіння з'являлося ще щось. Я зосередилася на пальцях Вадима, що досі торкалися мене. Це було так ніжно, обережно та лагідно. Водночас моє тіло досі іскрило.

— Усе! — крізь думки прорізався його голос. — Готово.

Вадим скинув мою ногу зі свого коліна. Мені чомусь від цього стало холодно. Він склав аптечку, підвівся та попрямував до ванної кімнати. Мій погляд зачепився за мою ногу. Здавалося, ніби його дотики обпекли мою шкіру, бо я досі відчувала їх...

Я крутилася з одного боку в інший, бо не могла ніяк заснути. Цей диван виявився не зовсім зручним, але я не могла жалітися. Не тоді, коли Вадим узагалі лежав на підлозі. Я помітила, що перед сном він декілька разів перевіряв свій телефон, наче чекав на чиєсь повідомлення. Може, у нього є дівчина? Я зовсім нічого не знала про особисте життя цього чоловіка.

— Ти можеш перестати крутитися! — у тихій кімнаті почувся роздратований голос Вадима. — Цей скрип починає діяти мені на нерви.

— Пробач, — винувато промовила я, повернувшись на бік. Я просунула руку під подушку та зітхнула. — Не можу ніяк заснути.

— Чому?

— Бо тут нема моєї іграшки.

— Твоєї іграшки? — Вадим тихо засміявся. — Серйозно, Божено? Тільки не кажи мені, що ти досі спиш з іграшками.

— Лише з одною, — відповіла я. — Це Стіч. Його мені подарували батьки за день до того, як загинули.

У кімнаті стало так тихо. Вадим більше не сміявся, а я перевернулася на спину. Диван піді мною вкотре заскрипів. Мій погляд зупинився на стелі.

— Знаю, що це дуже по-дитячому, але нічого не можу з собою вдіяти, — пошепки продовжила розповідати. — Для мене це не просто подарунок. Це мої спогади. Я не надто багато пам'ятаю про своїх батьків, але вони любили мене. І Стіч... Він завжди заспокоює мене, відганяє тривожні думки. Я не знаю, як це працює.

— І без нього ти не можеш спати?

— Я ніколи не пробувала.

— Як же ти збираєшся спати зі своїм хлопцем? — поцікавився Вадим. — Чи ти попередила його про те, що у вашій спальні третім буде Стіч?

Його слова чомусь змусили мене усміхнутися.

— Я покладу його між нами, — задумано сказала. — Впевнена, що мій хлопець буде не проти.

— Ну... Якби я був твоїм хлопцем, то присутність іграшки між нами лякала б мене. Тобі не здається, що це схоже на збочення?

— Фу! — фиркнула я та скривилася. — Звідки в тебе такі думки взялися?

— А якщо серйозно, Божено, то який він? — спитав Вадим.

Краєм ока я помітила, що він перевернувся на бік обличчям до мене, спершись головою на свою руку.

— Хто? — тихо уточнила.

— Твій хлопець. Той, про якого ти згадувала, коли ми підіймалися на літак.

Як добре, що зараз темно і Вадим не міг бачити мого розгубленого виразу обличчя. Тоді я натякнула на Іслеро. Хоч він не був моїм хлопцем офіційно, я вважала його таким.

— Він... Він дуже цікавий, загадковий, — почала говорити я, несвідомо вимальовуючи пальцем круги на простирадлі. — Він уміє підтримати мене і завжди з'являється тоді, коли потрібен. Я часто показую йому свої ескізи. Ти знаєш, він ніколи не критикує мене. Йому подобається те, що я роблю. Інколи мені здається, що він у захваті від мене.

— І чим він займається? — поцікавився Вадим.

— Він звичайний механік, — байдуже відповіла я.

— Та невже?

Голос Вадима був явно здивований. Я піднялася на ліктях та повернула голову в його бік.

— Так, у нашому світі досі існують прості люди, уявляєш?

Чомусь мені хотілося захистити Іслеро перед цим пихатим багатієм, статки якого, мабуть, налічували мільйони.

— Я не в цьому сенсі, — задумано мовив чоловік. Мені здалося, що він віддався якимсь далеким спогадам. — Я теж був звичайним механіком. Я навіть не думав про те, що колись матиму свою компанію. Мені не хотілося цього багатства та грошей. Я просто любив збирати мотоцикли, а потім уже зайнявся автомобілями.

— Що змусило тебе змінити свої цінності? — зацікавлено спитала я.

Вадим легко постукав пальцями по підлозі, наче нервував. Я не була впевнена, що він поділиться цим зі мною. Але чомусь я хотіла цього. Мені здавалося, що поки ми застрягли тут удвох у Парижі, то повинні порозумітися.

— Одна дівчина, — відповів він.

Я здивувалася, бо не очікувала почути саме таку відповідь. Цікавість наростала з кожною секундою.

— Вона змусила тебе стати тим, ким ти є зараз?

— Наштовхнула мене на це.

— І що сталося потім? Ви... Ви були разом?

— Ні, — заперечив Вадим. — Усе закінчилося, навіть не почавшись. Просто їй не потрібен був звичайний механік.

— А зараз? — тихо спитала я. — Можливо, її думка змінилася? Упевнена, що будь-яка дівчина захотіла б тебе.

— Але вона не хотіла, Божено, — сказав він надто різко. — І зараз це абсолютно не має жодного значення.

— Дівчата інколи бувають жорстокими, — прошепотіла я, глянувши в стелю. — Але я б ніколи так не вчинила.

— Отже, тебе цілком влаштовує те, що твій хлопець звичайний механік?

— Не бачу в цьому проблеми. До того ж я закохана у нього.

— Тоді йому дуже пощастило, — тихо сказав Вадим, але я змогла розчути. — Гадаю, що час усе спати. Добраніч, Божено.

Мені насправді хотілося ще порозмовляти з Вадимом. Я могла б усю ніч це робити, але він, мабуть, утомився.

— Добраніч, — тихо мовила я та заплющила очі.