Читати книгу - "Підкорись мені, дівчинко, Ванда Кей"

ПОЛІНА

Ми крокуємо з Олею величезним, нещодавно побудованим, супермаркетом. Проходимо повз шикарно оформленої вітрини брендових магазинів, з цікавістю розглядаючи й обговорюючи бездоганні фасони модного одягу. Наші голови крутяться мало не на сто вісімдесят градусів, щоб не проґавити жодного магазину, які розташовані по обидва боки галереї. Усе таке яскраве, красиве, але недоступне.

 – Форму-то купили? – повертає Оля мене до шкільної теми.

– А... Так, – відповідаю я. – Так шкода, що минулорічна мені вже не підійшла – так невдало я і підросла, і в стегнах роздалася... І блузки на грудях не застебнулися. Вони минулого року вже ледве сходилися. Довелося все купувати нове: літня форма – два комплекти, зимова форма – два комплекти, і спортивна теж...

– Ну так, – тягне Оля, окидаючи мене прискіпливим поглядом. – Ти змінилася. Сильно. Не дивно, що стара форма не налізла.

– Угу, – гірко киваю я. – Довелося розщедритися на іншу. Завтра піду в новій з голочки формі.

– Круто ж, – говорить подруга. – І дві коси?

– Так.

– І банти?

– Так! Білі.

– Ой, Полько! – похитує вона головою, знову окидаючи мене чіпким поглядом.

– Чого?

– Зведеш з розуму ваших шкідливих золотих хлопців.

– Ой, та годі! – сміюся я. – Ти про що говориш взагалі? Вони на мене ніколи уваги не звертали навіть.

– Але ти змінилася, Поліно.

– І що?

– І те, – вигинає вона одну брову. – Повір мені на слово – скоро з цих розпещених мажорів за тобою черга вишикується, а ти ще будеш вибирати серед них, із ким у кіно піти!

– Та не буде такого, – відмахнуюсь я. – Це щось зі сфери фантастики. Та й не потрібно мені. Ти ж знаєш, Оль, як до мене ставляться однокласники. Більша їх частина.

– Ну так, ну так...

Потім переводить уважний погляд на мене.

– Не хочеш туди йти? – запитує вона. – Ой, і не складно здогадатися про це.

– Не хочу, – стискаю я губи. – Але доведеться.

– Ну, потерпиш ще рік, – намагається підбадьорити мене подруга. – Ти ж так хотіла в цю гімназію потрапити і витримала там рік, не втративши пільги.

За минулий рік я впоралася з виконанням умов, від яких залежало моє навчання в цій школі безоплатно: зразкова поведінка, відмінне навчання – не більш як дві вісімки в чверті, активна участь у житті школи. Звісно, мені було важко, щохвилини я боялася, як би не спіткнутися. Я просто не могла втратити це місце. У разі порушення умов мене б просто перевели на платний контракт, а ми з дідусем не потягнули б. Особливо тяжко стало, коли дідусь захворів і мучився з тиском. Потрібні були дорогі ліки, харчування, і я вибивалася з сил – удень гризла граніт науки, після обіду працювала кур'єром, а ближче до ночі сідала за підручники...

– Потерплю, – відповідаю я впевнено. – Обов'язково. Даремно чи це все...

– Саме так, – підтримує мене Оля. – Головне, щоб цей до тебе не в'язався... Як його... Павленко. Неадекват той.

Мені гірко  чути згадку про нього. Ніхто не знає моєї таємниці, навіть моя найближча подруга, не знає, що я відчуваю, коли думаю про нього. Боячись, що подруга довідається про мій стан, я опускаю вії, прикриваючи очі, щоб не видати біль, що оселився в них. 

Один з основних винуватців моїх страждань, Фелікс Павленко, отруював моє перебування в стінах школи, як ніхто інший. Тому вважала, що він не гідний бути предметом нашої з Олею розмови. 

Водночас не думати про нього, я не могла. Це було вище мене, поза моєю волею і бажанням. Але зізнатися у своєму найпотаємнішому, не могла ні дідусеві, ні подрузі.

– Сподіваюся, що за літо він порозумнішав, – відповідаю я, зібравшись, підіймаю очі на подругу і мені навіть вдається посміхнутися.

– Цей козел? – морщиться Оля. – За три місяці? Не повірю.

– А раптом? – усміхаюся я. – Сталося диво.

– Всяке, звісно, буває, але ти особливо не розслабляйся, – напучує мене дівчина.

– Так, ти маєш рацію, – зітхаю я, в глибині душі насправді погодившись із нею. – Намагатимуся поменше потрапляти йому на очі.

– Навчатися в одному класі і не потрапляти однокласнику на очі, це, знаєш, постаратися треба. Ти що під партою будеш сидіти? Це складно буде, – хмикає вона. – Враховуючи, що він у тебе закоханий.

Оля зачепила настільки болючу тему, що я навіть не одразу розумію переносний сенс її слів.

– Що ти сказала? – я стою, опустивши перед нею очі.

– Та я мала на увазі, що любить тебе нервувати, як закоханий хлопчисько. Словесно тобто.

– А... У цьому плані.

– Ну а в якому ще? – з підозрою вдивлюється в мене вона.

– Ніякому, звісно, – вирішую я закруглити неприємну й гостру для мене тему. – Знаєш, я чомусь нервую перед завтрашнім днем і туплю трохи.

– Та я сама нервую, – відповідає Оля. – Віриш, ні? Щоразу як уперше.

– Вірю, – посміхаюся я.

Ми продовжуємо базікати ні про що. Точніше про все, що не встигли обговорити під час останньої зустрічі, і що накопичилося новенького відтоді. Вчимося з нею тепер у різних школах, тож подій, що підлягають обговоренню, само собою подвоїлося.

Завжди казала, що бути Ользі актрисою. Енергія її так і б'є ключем. Вона не замовкає ні на секунду, розповідаючи про свої останні пригоди. І робить вона це настільки майстерно, не забуваючи про найдрібніші подробиці, що її співрозмовник мимоволі стає ніби учасником тих подій, про які йдеться.

Ось і зараз, слухаючи її чергову докладну розповідь про свою поїздку до бабусі, я на власні очі уявляю тих хлопців, яких вона відшила в поїзді. 

– Уяви, вони мало не побилися, поступаючись мені місцем біля віконця в електричці. Я вже думала викликати екстрену допомогу. І не хочеться когось із них виокремлювати, та там особливо й не було з кого вибирати, – вона закочує очі, щоб надати історії ранг вселенського штибу.

– Так все–таки, чиє ж місце ти обрала? – запитую я, бажаючи дізнатися, чим справа закінчилася.