Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

На подвір’ї хлюпнув в обличчя водою з криниці, помив руки й побіг до гойхауза по нову сорочку. Лляна матерія муляла під пахвами. Сорочка була ще чиста, носив її тільки два дні.

Дожинки були у розпалі. Від сміху, співів і музики корчма здригалася до даху, а тлум хлопів і баб виливався аж на дорогу, наче забава википала з господи, як молоко з каструлі. Куба увірвався в саму середину шарварку, розштовхавши кількох селян. Один хотів із ним битися, але молоде пиво, схоже, вже добре шуміло в нього в голові, бо ледь тримався на ногах; двоє друзів пробували його відтягти, то він їх обблював.

Йонтек Гаца та інші музиканти грали так, наче скрипки й смички пекли їм пальці, наче мали грати оберки до кінця світу. Тут і там снували дівки, які самі найнялися розносити їдло і напої, бо тоді, як відомо, найлегше впасти хлопцям в око. Першою серед кращих була тут Сальця Нев’яровська, яка зовсім не мусила розносити пиво, аби на її розколихані стегна витріщалися всі чоловіки, і то не тільки молодь і сільські кавалери, але й старі, жонаті хлопи. Не мусила, але робила це, аби тим більше виблискувати на тлі інших дівок, бо такою вже є бабська натура.

Куба не пас Сальцю очима, принаймні не спеціально. Дивився, аби виловити з юрмиська Мальву. Є! Рум’яна, кольорова, як не вона. Сьогодні ввечері навіть її волосся набрало барв, і були це барви місячного світла. Він уже хотів схопитися і бігти в її бік через тлумище, але придивився краще, і звірячий страх прикував його до місця.

Мальва несла дошку, а на тій дошці ряд широких келихів, гарних, найгарніших, які тільки мав старий Кольман. Несла те скло, несла його до дідича.

Дідич Вікторин розсілися посеред зали, бо в кожному вертепі мусить бути якийсь Ірод. Курили цигарки, гучно сміялися й крутили вуса, зібравши навкруг себе коло попихачів — челядь, кучера, багатших селян, ну, і цілий натовп дівок. Кожне слово, що падало з великопанських вуст, зустрічали вибухом сміху; коли ж дідич переконували в чомусь із особливим запалом, усі навкруг нього так охоче притакували, що здавалося, ніби це не добрі християни, а жидки, що хитаються над талмудами.

Мальва поставила перед паном Вікторином дошку з келихами, в яких хлюпотів зелений трунок, той самий, що його Куба привіз був із Бжостка. Господарі за столом, необізнані з панськими звичаями, зиркали на напій із підозрою, але оскільки вельможний пан припрошували, то хильнули всі. Хильнули, поперхнулися, закашлялися і витріщили баньки так, наче зараз вже мали сконати. Кубі спало на думку, що це зрада, що найзаможніші в усьому селі господарі впадуть зараз трупами. Пан Вікторин із челяддю зареготали. Кольман почав кричати «Браво!», а за ним розхихотілися дівки, спершу несміливо, а потім, коли стало ясно, що це не отрута, сміялися, аж стріляло у вухах, як то тільки баби можуть.

Пан Вікторин кивнули Кольману, який послужливо підбіг із мискою, повною чеського цукру в грудках, і горнятком свіжої води з криниці. Вельможний пан облапали зраділу Мальву й посадили її собі на коліно. Потім присунули два келихи із зеленою горілкою, один для себе, другий для чарівної дівчини, і власноручно долили холодної води по самі вінця. Добряче насипали цукру, потерли сірчану тріску об халяву чобота й підпалили. Горілка бухнула блакитним полум’ям і горіла довший час, поки дідич не кивнули Мальві. Обоє взяли по склянці, здмухнули пломінь і душком випили.

— Отак це, хами, п’ється! — вигукнули задоволені вельможний пан. І всі сміялися, а Мальва найголосніше, бридко й хрипко, наче курва.

Склянка ішла за склянкою. Пили всі значніші господарі, підсолоджуючи, скільки влізе, бо нечасто траплялося їм пити панські напої, крім того ще й підсолоджені. Старий Кольман теж пив, навіть музикантам дісталося по одній. І ніхто, ніхто не здогадався, що в зелену горілку насцяли.

Куба забився в куток, боячись, що його вибрик викриють, але ще більше лякався чогось іншого.

За панським столом усім уже добре макітрилося в головах. Одна тільки Мальва спокійно перехиляла склянку за склянкою, наче воду пила. Вельможний пан Вікторин облаплювали її й намагалися цілувати, надто п’яні, аби помітити, що Мальва не може бути звичайною дівкою, бо звичайна дівка досі вже упилася б до непритомності.

А Куба тулився в кутку й гриз пальці, бо за столом вельможного пана надто багато було людей, аби можна було так просто підійти й відбити у нього Мальву. Пив звичайну, хамську оковиту, а всередині в нього розливалася чорнота, пекуча, як кипляча смола. Та чорнота заліплювала йому очі й серце, і не бачив він крізь неї нічого.

Того дня в господі Кольмана танцювали чорти. Весь світ уже був добряче п’яний, коли Куба нарешті підвівся і вийшов справити малу нужду. Ніч стояла високо, і в селі розгавкалися пси. Капела давно вже перестала грати. Басист, упившись, лежав під лавкою, а на голову йому лилася цівка оковитої з перевернутого жбана. Йонтек Гаца, скрипаль, радісно засаджував спертій об пліт Сальці Нев’яровській, яка була зовсім гола й не до кінця розуміла, що з нею діється; парубки, напевно, долили їй до горілки крапель, тобто ефіру.

Куба не звернув на це найменшої уваги, хоча зазвичай соромився чогось такого й червонів, наче баба. Він пішов до стодоли, де знайшов вбитий у сук ніж для дерева. Затиснув той ніж у руці й кілька разів підкинув для проби. Це був добрий ніж і чудово лежав у руці. Хлопець рушив назад через подвір’я, аби перерізати горло вельможному панові, а також кожному, хто стане в нього на дорозі.

Так уже сталося, що першою трапилась йому на дорозі Мальва. Може, йшла по приховане вино з яблук, а може, за чимось зовсім іншим.

— Що ти там маєш? — суворо запитала вона Кубу.

Парубок оглянув ніж з усіх боків.

— Нічого. — Сховав ножа за спину.

— Кинь це.

— Що він має такого, чого я не маю?

Дівчина подивилася на Кубу, і цей її погляд не мав у собі жодного кольору і жодного виразу. Люди не можуть так дивитися, і Куба перелякався не на жарт.

— Він має силу, — спокійно відповіла вона. — Він має міць. Коли він говорить, інші слухають. А ти?