Читати книгу - "Невермур. Випробування Морріґан Кроу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— У нас із Корвусом буде дитина.
У кімнаті запала тиша, яку перервав брязкіт із-за дверей, ніби покоївка впустила таріль. Корвус спробував усміхнутися своїй молодій дружині, але вийшла лише гримаса.
— Ну? — допитувалася Айві. — Ви не збираєтеся нас привітати?
— Айві, люба, — сказала Бабуся, даруючи своїй невістці крижану посмішку. — Можливо, твоє оголошення було б краще сприйняте в менш делікатний момент. Наприклад, наступного дня після того, як моя єдина онучка має трагічно нас покинути в одинадцять років.
Хоч як дивно, її слова трохи підняли настрій Морріґан. Це була, мабуть, найбільш сентиментальна річ, яку вона чула від Бабусі за весь час. Вона раптом відчула теплоту до старої хижої птахи.
— Але це добре! Хіба ж ви не розумієте? — вигукнула Айві, повертаючись до Корвуса за підтримкою. Він тільки насупив перенісся, ніби боровся з мігренню. — Це ніби… коло життя. Одне життя закінчується, а друге з’являється на світ. Це ж справжнє диво!
Бабуся мляво застогнала.
Айві не здавалася.
— У тебе буде нова онучка або онук, Орнелло. У Корвуса — нова дочка. Або син! Хіба ж це не чудово? Маленький хлопчик, Корві, ти казав, що завжди хотів хлопчика. Ми можемо вдягати його у маленький чорний костюм, і він буде схожий на татка.
Морріґан боролася з бажанням засміятися з гримаси на батьковому обличчі.
— Так. Прекрасно, — не дуже переконливо сказав він. — Але, мабуть, ми відсвяткуємо це пізніше.
— Але… Морріґан не проти. Правда, Морріґан?
— Не проти чого? — запитала Морріґан. — Того, що мене зітре з цього світу через декілька годин, а ви вже плануєте гардероб для моєї заміни? Анітрохи. — Вона запхала повну виделку пастернаку собі до рота.
— О, заради всіх святих! — зашипіла Бабуся, дивлячись на сина через весь стіл. — Ми збиралися не згадувати слово на П.
— Це був не я, — запротестував Корвус.
— Я не сказала «помру», Бабусю, — заперечила Морріґан. — Я сказала «мене зітре з цього світу».
— Ну, просто припини. Через тебе у твого батька болить голова.
— Айві сказала «закінчується». Це набагато гірше.
— Досить.
— Невже нікого не цікавить, що я вагітна? — закричала Айві, тупнувши ногою.
— Невже нікого не цікавить, що я помру? — закричала у відповідь Морріґан. — Будь ласка, чи можемо ми поговорити про мене хоча б хвилинку?
— Я казала тобі не згадувати слово на П! — вибухнула Бабуся.
У головні двері гучно постукали. Запала тиша.
— Хто б міг прийти в такий час? — прошепотіла Айві. — Журналісти? Уже? — Вона пригладила волосся й сукню, піднявши ложку, щоб подивитися на своє відображення.
— Стерв’ятники. Полюють на сенсації, так? — спитала Бабуся. Вона вказала на покоївку. — Прожени їх геть своєю найпрезирливішою посмішкою.
Через декілька секунд із коридору почулася тиха коротка розмова, і, незважаючи на кволі протести покоївки, до них почали наближатися кроки масивних черевиків.
Морріґан здригалася з кожним кроком. «Це вона? — думала дівчинка. — Це Смерть іде по мене? Смерть носить черевики?»
У дверях з’явилася постать чоловіка, осяяна яскравим світлом. Він був високий, худий і мав широкі плечі. Половину його обличчя закривав широкий плетений шарф, другу (видиму) половину вкривало рясне ластовиння, з-за якого виглядали уважні блакитні очі і широкий довгий ніс.
Уся його надзвичайно висока постать була загорнена у довгий синій плащ, а під ним був вузький костюм із перламутровими ґудзиками — виглядало дуже стильно, але трохи криво, ніби він щойно повернувся додому з офіційної події і був саме в процесі перевдягання. До вилоги його плаща була пришпилена маленька золота літера Д.
Чоловік стояв, широко розставивши ноги й засунувши руки в кишені брюк, і недбало спирався на одвірок. Він мав такий вигляд, ніби провів половину життя, стоячи тут, і не мав іншого місця, де б почувався настільки вдома, як у їхньому будинку. Ніби це він володів маєтком Кроу, і ця родина просто прийшла в гості на вечерю.
Його очі зупинилися на Морріґан. Він широко всміхнувся.
— Привіт тобі.
Морріґан нічого не відповіла. Єдиним звуком, що порушував тишу, було цокання годинника на стіні.
— Перепрошую, я запізнився, — продовжував він трохи приглушеним через шарф голосом. — Був на вечірці на віддаленому острові у Джет-Джекс-Джейді. Поспілкувався з чарівною людиною, еквілібристом, — неймовірний хлопець, одного разу гойдався над активним вулканом — і зовсім забув про різницю в часі. Старий, дурний я. У будь-якому разі, я вже тут. Зібрала речі? Я припаркувався біля входу. Це що, пастернак? Як мило.
Напевне, Бабуся була занадто шокована, аби щось сказати, коли чоловік вихопив великий шматок смаженого пастернаку прямісінько з тарелі і з’їв його, з насолодою облизуючи пальці. Та й усій родині Кроу, і Морріґан зокрема, ніби відняло мову.
Непроханий гість іще декілька хвилин гойдався на каблуках і ввічливо чекав, доки йому щось спало на думку.
— На мені все ще капелюх, так? Що за люб’язність? Це так грубо. — Він підняв брову до своїх спантеличених глядачів. — Не лякайтеся. Я рудий.
«Рудий — це ще слабко сказано», — подумала Морріґан, намагаючись приховати подив. Звання «Рудий року», або «Король рудих», або «Великий рудий президент Рудого фонду для невиліковно рудих» пасувало би більше. Його яскрава хвиляста чуприна мідного кольору могла б претендувати на нагороди. Він звільнив своє обличчя від шарфа, і з-під нього з’явилася борода, забарвлення якої хіба що трохи менше шокувало.
— Гм, — це все, що Морріґан, з усією своєю красномовністю, змогла з себе вичавити. — Хто ви?
— Юпітер. — Він роззирнувся кімнатою, чекаючи, що його хтось упізнає. — Юпітер Норт. Юпітер Норт із Товариства Дивообраних. Твій наставник.
Її наставник. Юпітер Норт. Її наставник. Морріґан недовірливо похитала головою. Це ще один злий жарт?
Вона підписала договір. Звісно, вона підписала договір, тому що було так гарно, так пречудово вдати — лише на п’ять хвилин, — що це все правда. Що справді існує те, що називається Товариством Дивообраних, і що вони обрали саме її, Морріґан Кроу, з усіх людей, щоб запросити приєднатися до них. Що вона житиме достатньо довго, аби взяти участь у загадкових випробуваннях навесні. Що по той бік Вечоріння на неї чекає дивовижне майбутнє.
Звісно, вона підписалася зі зворотного боку. Навіть намалювала маленьку чорну ворону біля свого імені, щоб приховати чорнильну ляпку, яка впала з її ручки.
Потім вона кинула його у вогонь.
Вона не вірила в це жодної секунди. Зовсім ні. Навіть глибоко всередині.
До Корвуса нарешті повернувся голос:
— Божевілля!
— Будьте здорові, — сказав Юпітер і відновив свої спроби вивести Морріґан у коридор. — Боюся, нам справді потрібно поспішати, Морріґан. Скільки в нас валіз?
— Валіз? — повільно повторила вона.
— Боже мій, — сказав він. — Ти ж зібрала їх, правда? Не
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Невермур. Випробування Морріґан Кроу», після закриття браузера.