Читати книгу - "Екзорцист"

ставила пташку назад, то помітила поруч на столі для ігор «Дошку Віджа». Вона вже й забула про неї. Цікавлячись собою не менше, ніж іншими людьми, Кріс якось купила ту гру, сподіваючись знайти ключі до своєї підсвідомості. Нічого з цього не вийшло. Вона двічі пробувала грати з Шерон і одного разу з Берком Деннінґзом, який уміло спрямовував пластмасову планшетку («Це не ти її рухаєш, кицю? Га?») так, що всі «спіритичні послання» виходили непристойними, а потім звинувачував у цьому «пиздуватих злих духів».

— Реґ, золотце, ти граєшся з «Дошкою Віджа»?

— Ага.

— І знаєш як?

— Звісно. Дивись, я тобі покажу. — Реґана сіла за стіл біля дошки.

— Ну, мені здається, що мають грати двоє, сонечку.

— Та ні, мамо, я весь час бавлюся сама.

Кріс присунула стільця.

— Ану пограймо разом, добре?

Дівчинка завагалася.

— Ну, гаразд, — мовила зрештою й поклала пальці на планшетку, а коли Кріс збиралась і собі зробити те саме, вказівник планшетки несподівано швидко перемістився по дошці до позначки «Ні».

Кріс лукаво всміхнулася.

— «Мамо, може, краще я сама?» Ти це хотіла сказати? Не хочеш, щоб я з тобою гралася?

— Та ні, я хочу! Це капітан Говді сказав: «Ні».

— Який капітан?

— Капітан Говді.

— Рибонько, а хто такий капітан Говді?

— Ой, знаєш, я про щось запитую, а він відповідає.

— Он як?

— Так, він дуже приємний.

Кріс намагалася не хмуритися, раптом відчувши невиразне занепокоєння. Реґана дуже любила свого батька, але зовні на розлучення батьків ніяк досі не реагувала. Можливо, вона й плакала на самоті у своїй кімнаті — хтозна? Але Кріс боялася, що донька стримує свій сум та озлоблення й що одного дня цю дамбу може прорвати і її емоції вихлюпнуться назовні в якійсь несподіваній і небезпечній формі. Кріс стисла губи. Вигаданий партнер у грі. Це звучало якось хворобливо. І чому його звати «Говді»? Це від «Говарда»? Її батька? Дуже схоже.

— Як же це — ти не можеш вигадати ім’я навіть для дурненької пташки й раптом дивуєш мене якимось «капітаном Говді»? Чому ти назвала його так, Реґ?

— Бо це його ім’я, — хихотнула Реґана.

— Хто тобі сказав?

— Ну, він сам.

— Ах, так, звісно.

— Звісно.

— І що він тобі ще каже?

— Та всяке.

— Яке таке всяке?

Реґана знизала плечима й відвернулася.

— Не знаю. Різні речі.

— Ну, а наприклад?

Реґана знову обернулася й сказала:

— Ну добре, я тобі покажу. Зараз запитаю в нього що-небудь.

— Гарна думка.

Поклавши кінчики пальців обох рук на бежеву пластмасову планшетку у вигляді серця, Реґана міцно заплющила очі й зосередилася.

— Капітане Говді, правда ж, моя мама гарна? — запитала вона.

Минуло п’ять секунд. Десять.

— Капітане Говді!

Жодного руху. Кріс була здивована. Вона сподівалася, що донька пересуне планшетку до позначки «Так». «О Господи, що ж це таке? — стривожилася вона. — Неусвідомлена ворожість? Вона звинувачує мене за те, що втратила батька? Що це може бути?»

Реґана розплющила очі з невдоволеним виглядом.

— Капітане Говді, це не дуже ввічливо, — дорікнула вона.

— Рибонько, може, він спить? — мовила Кріс.

— Ти думаєш?

— Я думаю, що й тобі пора спати.

— А-а-а, мамо!

Кріс підвелася.

— Так, пташко, ходімо. Спатки-спатки! Скажи капітанові Говді «на добраніч».

— Ні, не буду. Він какулька, — буркнула насуплена Реґана.

Вона встала й рушила вгору сходами слідом за Кріс.

Кріс поклала її в ліжечко, а тоді присіла збоку.

— Котику, у неділю вихідний. Хочеш чимось зайнятися?

— Так, мамо. А чим?

Коли вони вперше прибули до Вашинґтона, Кріс зробила спробу підшукати якихось товаришок для Реґани. Зуміла знайти тільки одну дванадцятирічну дівчинку на ім’я Джуді. Але Джуді з родиною поїхала кудись на великодні свята, тому Кріс тепер журилася, що Реґана почуватиметься самотньою без друзів-однолітків.

Кріс знизала плечима.

— Ну, я не знаю, — замислилася вона. — Щось придумаємо. Хочеш проїхатися містом і подивитися на пам’ятники й таке інше? І вже цвістиме сакура, Реґ! Так, цього року вона рано розцвіла! Хочеш побачити?

— Ой, так, мамусю!

— Ну й чудово! А ввечері підемо в кіно!

— Ой, я тебе люблю!

Реґан притулилася до мами, а Кріс іще палкіше пригорнула її, прошепотівши:

— Ой, золотце, я так тебе люблю.

— Якщо хочеш, можеш запросити містера Деннінґза.

Кріс трохи відхилилася й запитливо глянула на Реґану.

— Містера Деннінґза?

— Звісно, мамо. Це нормально.

— Ой, ні, не зовсім! — засміялася Кріс. — Сонечку, чого б це я мала запрошувати містера Деннінґза?

— Ну, він же тобі подобається, правда?

— Ну, так, звісно, подобається, пташко. А тобі хіба ні?

Дивлячись убік, Реґана нічого не відповіла. Її мати стурбовано на неї глянула.

— Дитинко, у чому річ? — поцікавилася Кріс.

— Ти ж хочеш вийти за нього заміж, мамо, так.

Це було не так запитання, як похмура констатація факту.

Кріс вибухнула сміхом.

— Ой, дитинко моя, звісно, що ні! Що ти таке говориш? Містер Деннінґз? Звідки ти це взяла?

— Але ж ти сказала, що він тобі подобається.

— Мені подобається піца, але ж я не збираюся з нею одружуватися! Реґано, він мій товариш, просто старий божевільний товариш!

— Він тобі не подобається так, як татко?

— Я люблю твого тата, сонечку; я завжди його любитиму. А містер Деннінґз часто сюди приходить, бо він самотній, ось і все; він самотній пришелепуватий товариш.

— Ну, бо я чула…

— Що ти чула? Від кого?

Іскорки сумніву в очах, вагання, а тоді недбале знизування плечима.

— Не знаю, — зітхнула Реґана. — Я просто подумала.

— Ну, це дурниці, викинь таке з голови.

— Гаразд.

— А тепер спатки.

— Мені ще не хочеться. Можна я почитаю?

— Добре, почитай ту нову книжечку, що я тобі дала.

— Дякую, мамусю.

— На добраніч, котику. Солодких тобі снів.

— На добраніч.

Кріс послала їй із порога повітряний цілунок, а тоді зачинила двері й зійшла сходами в кабінет. Дітлахи! І де тільки вони набираються такого? Їй було цікаво, чи Реґана якимось чином не пов’язала Деннінґза з її поданням на розлучення. Цього хотів Говард. Довгі розлуки. Уражене самолюбство чоловіка суперзірки. Він знайшов собі якусь іншу. Але Реґана цього не знала, їй було відомо лише те, що Кріс подала на розлучення. Ой, годі вже займатися аматорським психоаналізом, ліпше проводь більше часу з нею. Справді!

Повернувшись у кабінет, Кріс знову взялася до сценарію «Надії», і коли вже дійшла до середини, почула кроки й побачила, що до неї йде, потираючи кулачком кутик ока, заспана Реґана.

— Гей, рибонько! Що сталося?

— Знову ті чудернацькі звуки, мамо.

— У тебе в кімнаті?

— Ага, у кімнаті. Ніби хтось стукає, і я не можу заснути.

І де в біса ті пастки!

— Котику,