Читати книгу - "Кохана плоть, Сніжний Василіск"

Спочатку я чинила опір його егоїстичним спробам заробити викид дофаміну, було просто страшно, що може статися, якщо його не зупинити. Але коли він поводився спокійно, дивився на мене цими ясними блакитними очима, не забруднений кров'ю і пахнучий пряно-димним ванільним удом, все частіше мигала думка здатися. На станції все йде коту під хвіст. У всіх нерви на межі, навіть зустрітися на кухні та розійтися без скандалу стає складно. Робота заходить в глухий кут за всіма напрямками. Іноді вирубається електрика, зв'язку із зовнішнім світом немає вже декілька тижнів. На вулицю вийти просто неможливо, всі двері замело на метр, і мете, і мете, і мете. Може, ми тут усі врешті-решт і залишимось, поховані в снігах. Тут і помремо. Забуті та покинуті. Може, і втрачати вже нічого. Джерел радості майже не залишилось. Трохи дофаміну нікому не зашкодить. Пішло все до біса. Я надто скучила за цим прекрасним обличчям. Не залишаю без уваги ні сантиметра, покриваючи поцілунками його скроні, щоки, вздовж щелепи, вниз по шиї. Така м'яка фарфорова шкіра. Такий п'янкий улюблений запах. Такі приємні знайомі звуки зриваються з його відкритих губ. Очі затягуються непроглядною чорнотою, але це мене більше не хвилює. Мені вже байдуже, до чого це може призвести. Тільки те, що відбувається зараз, має сенс. Найповніший життям момент за останні тижні. На відміну від податливого Аллена, "Аллен" просто не знає жалю. Укуси до крові, синці по всьому тілу. Червоні сліди опіків на моїй шкірі. Подряпини і червоні півмісяці від нігтів, що впиваються у плоть, на обох тілах. Безжалісно, відчайдушно, із тваринним голодом, до зірваного голосу і неконтрольованих сліз у куточках очей. У вир із головою. Наче вперше. Як востаннє. Вже немає сенсу тримати щось під контролем, все довкола й так розсипається на шматки.

Все ж варто було поводитись тихіше. Замок на моїх дверях все ще зламаний, на гучні звуки зайшов один із лікарів, ми обидва не почули стукоту у двері. До побаченого він був точно не готовий — закричав, і без будь-яких вагань, до того, як я встигла щось сказати, чорні щупальця втягли його в кімнату, і його голова покотилась по підлозі, розбризкуючи кров.

Сиджу під стінкою, загорнувшись у ковдру. "Аллен" тягне до дверей стілець, підпирає ручку. У кутку в неприродній позі холоне труп лікаря. Голова лежить у нього на колінах. Навіщо він зайшов, ідіот? Навіщо закричав?

- Не сумуй за ним. Рано чи пізно це сталося б. А так, мені навіть не довелося обирати, кого вбити на вечерю. - Ах, ну так. Зовсім забула, що мій "Аллен" жере людей. Подумаєш.

- Моя вина, - зітхаю. - Забула про зламаний замок. Якби він не зміг увійти, залишився б живим.

- Думаю, якби він не зміг увійти, він покликав би когось ще, щоб вибити двері, і жертв було б більше.

- Він був непоганою людиною.

- Сподіваюся, смачною. - Сідає поряд, схрещує ноги.

- Можеш перестати говорити про людей, як про шматки м'яса? Будь ласка.

- А, ну так, вибач. Ви ж на корів теж дивитеся як на інтелектуальних істот з багатим внутрішнім світом. - Сміється. Пхаю його ліктем. Якоюсь мірою він має рацію, але від того не легше.

- Я теж для тебе шматок м'яса?

- М'яса, крові та кісток, але яких чарівних. - Стягує край ковдри і цілує в край плеча.

Коли я повертаюся із душу, трупа в моїй кімнаті вже немає. "Аллена" також. Мабуть, забрав до себе. Приношу відро з водою та ганчірку, відмиваю кров зі стін, підлоги та меблів. Від виду та запаху крові стає бридко, але вже не нудить. Оплакувати вбитого на моїх очах лікаря теж чомусь не хочеться. Чомусь сльози не накочують. Все відчувається якимось нереальним. Начебто з боку спостерігаю за тим, що відбувається в театрі, а не беру у цьому участь особисто. Вимиваю руки від крові та заповзаю під ковдру. Тіло ломить. Певною мірою відчувається навіть приємно. Крізь сон чую тихе відкриття-закриття дверей, ковдра піднімається, впускаючи холод, потім ззаду притискається джерело тепла, кінчики пальців ледь торкаючись обводять сліди зубів та губ на моєму животі. Провалююсь назад у сон, і вперше за довгий час він наповнений порожнечею замість кошмарів.

Сиджу на кухні, обідаю макаронами із сосисками. Зв'язку так і немає, інтернет не працює, читати доводиться журнал дворічної давності, що завалявся на полиці під столом. Кроки з коридору, повертаю голову — Інгрід.

- Привіт, - киваю.

- Привіт, - зітхає, вмикаючи електрочайник. - Йонас кудись зник. - Стукає пальцями по стільниці, нервово тупає ногою.

- Давно?

- З вечора не бачила. Зазвичай він снідав у той самий час, коли я вранці виходила зробити каву. Сьогодні його не було. У кімнаті та медпункті порожньо, всі кажуть, що не бачили його з учора.

- Дивно. - Не знаю, що сказати, щоби не звучало підозріло. - На вулицю вийти не міг, двері занесені снігом.

- Не міг. Ми вже все обійшли. Сідає навпроти, очі бігають по моєму обличчю, руки неспокійно гладять чашку. - Що це? - Киває у мій бік.

- М? - Дивлюсь на светр. - Облилася чимось?

- На шиї. - Присувається через стіл. - Я дивлюся, ти тут часу дарма не втрачала. - Посміхається з огидою на обличчі. - Поки всі панікують і божеволіють, примудряєшся з кимось у ліжку розважатися?

- Це не те, чим здається. - Натягаю горло светра вище. Чорт, зовсім забула про всі ці сліди на шкірі.

- І з ким же, м? - Вона на мить замовкає, потім очі розширюються. - Що ти з ним зробила?

- З ким? Ти про що?

- То був Йонас, так? Звичайно, він вічно навколо тебе крутився. - Фиркає на мене, дивлячись зневажливо.

- Між нами ніколи нічого не було. Чесно.

- Ну звичайно, розкажи. - Усміхається. - Що ти з ним зробила? О, боже… Як я одразу не додумалася? Пропадали переважно чоловіки. Ти їх заманювала до себе, спала з ними, а потім убивала, так? Чи що ти з ними робила?

- Інгрід, заспокойся, ти параноїш.

- Що ти з ними робила, щльондро? - Кидається на мене через стіл, я відхиляюся назад, вислизаю з-за столу.