Читати книгу - "Байка про Арктантропа, Артур Єрмак "

За тією подією минув тиждень цілком нормального життя. Ітан працював як слід, був зібраний і зосереджений, одного дня йому навіть здалось що начальник ось-ось почне прискіпуватись до нього але той не став – не було до чого.

Потроху хлопець почав відновлювати свої ментальні сили, життя продовжується, робота, дім, робота, дім… Такі собі мишачі перегони але то було приємне відчуття, він навіть зловив себе на думці що той весь жах йому примарився. А маленький револьвер він заховав подалі, бо то був прямий доказ реальності всіх тих подій.

Хоча думки його зараз були зайняті зовсім не тим. Була п’ятниця, він сидів надворі і потрохи пив сік з пляшки, дивився на людей.

Завтра з ранку він має побачення з Марією, вони домовились у середу, коли хлопець за якимось безглуздим приводом подзвонив їй, спитав якусь дурню на кшталт:

- Маріє, то Ітан, пам’ятаєш такого?

- Н-ні, - відповіла вона, а потім весело пирснула. – Якщо то той самий Ітан якого допитували у нас прямо в палаті, то звісно пам’ятаю, як твої справи?

- О, непогано, як твої?

- Сьогодні буду на нічній зміні, а зараз маю перерву, тож недуже, то… чого хотів Ітане?

- Взагалі хотів запитати що-небудь аби зав’язати розмову з тобою, думав запитати як мені самому змінити бинти чи щось таке, та то вже не має значення.

- Такі речі мають значення, не треба самому міняти бинти, ти ж маєш приходити на перев’язки, забув?

- Не забув, - Ітан глибоко набрав повітря в груди і видихнув, вона загнала його у кут, він навіть забув чого насправді дзвонив. – То не так вже й важливо, кажу ж, я взагалі чого насправді подзвонив, пам’ятаєш, ти обіцяла мені побачення? Т-тобто вечерю разом?

- А, то ось воно що, давай подумаємо, я вільна у суботу вранці, зможеш?

- Так, зможу, звісно, зможу, - затараторив Ітан.

- Ось і добре, - сказала вона та кинула слухавку.

Тоді наш молодик був повністю збитий з пантелику, не міг зрозуміти чого веде себе ніби підліток а головне, ні місця ні більш конкретного часу Марія не сказала, немовби то було і так зрозуміло.

Він роздумував над цим два дні аж поки сьогодні в обід вона сама не передзвонила і не спитала:

- Не забув про мене?

- Ні, як я можу, я ж сам тебе звав.

- А-ха, тоді зустрінемось у центральному парку, о десятій.

- Біля пам’ятника королю Бєлуа?

- Так, давай там.

Так само як і той раз, одразу після її слів Ітан лишився сам-на-сам з короткими гудками, що ж, вочевидь Марія мала за звичку закінчувати свої розмови саме таким чином.

Але куди її повести?

Над цим він і міркував сидячи на вулиці, підставляючи обличчя назустріч прохолодному вітру.

Раптово він відчув на собі чийсь погляд, це було відчуття дивне і незвичайне для нього, ніби гостра голка вп’ялася в шкіру, та тільки не стільки той укол був болючим, скільки спричиняв зуд.

Кололо десь збоку, трохи лівіше від того місця куди він дивився зараз. Як я вже казав, йому було в новинку таке відчуття і тому подивитися назустріч незнайомцю було трохи лячно а втім і цікаво також. Тож молодик повільно перевів погляд лівіше...

Те, що він побачив змусило його затамувати подих, не тому що там стояв тренер з пірнання з секундоміром в руках, а тому що Ітана прошибло холодним потом в одну мить і забув як дихати в іншу.

Там стояв чоловік середніх років, з шрамом на обличчі, один із тих, кого він бачив перед самою аудієнцією з Туросаїчем.

«Запам’ятайте його добряче».

Забувши про все на світі Ітан вмить влетів до під’їзду, піднявся на свій поверх і замкнувся в квартирі.

Вони що слідкують за мною? – запитав він у себе.

Тоді підійшов до вікна і краєм ока визирнув.

Мисливець дивився прямо на нього. Одягнений в цивільне, з накинутим на голову капюшоном, він добре бачив молодика, хоч як той намагався сховатись. Чоловік похитав головою і на секунду вказав пальцем прямо на Ітана, даючи йому зрозуміти, що ховатись марно.

 Тоді Ітан підвівся в повний зріст і намагаючись не показувати свій страх, подивився тому прямо в очі. Мисливець не відвів погляду, навпаки, дивився своїми пронизливими голубими очима декілька хвилин, після чого його губи стали ворушитись, він хотів щось сказати, а закінчивши говорити, підняв долоню, зігнув два пальці так щоб було схоже на пістолет, підніс її до виску і зробив вигляд ніби вистрелив.

Ітану побачене не сподобалось, він заціпенів і молився аби чоловік не бачив як його трусить від страху. Хоча мисливцю здається було начхати, він вже сказав що хотів, розвернувся і пішов собі геть.

Видихнувши, наш герой впав на підлогу, прямо так, самою м’якоткою дупи.

Що то в біса було?

Вони слідкують за мною.

Дивляться що я буду робити, не залишать мене в спокої, навіть якщо переживу повню.