Читати книгу - "Ніхто тебе не врятує, Ксана Рейлі"

Анна

Через рік і два місяці 

— Що було в ящику? — спитала я, схрестивши руки на грудях.

Тато кивнув головою, щоб усі присутні вийшли з кабінету, залишаючи нас наодинці. Я провела поглядом того дратівливого Руслана та його батька. Моє тіло виражало напругу, і тільки коли за ними зачинилися двері, я змогла розслабитися.

— Рештки людини, яка працювала на мене на території Каплунів, — спокійно відповів батько.

Я завмерла від здивування, адже навіть не знала про це. Тато нічого не розповідав раніше.

— Ти не казав, що у тебе був шпигун, — дорікнула я. — І звідки це взялося? Хіба ворожнеча з Каплунами не закінчилася ще пʼять років тому?

— Мала б закінчитись, — пробурмотів тато, — якби ми вбили їх усіх. Не варто було залишати Демʼяна живим. Це було моєю помилкою.

Я стиснула щелепи, адже за цих пʼять років Демʼянові вдалося суттєво підняти свій клан. Мені не доводилося зустрічатися з ним раніше, але з поведінки батька можна здогадатися, що ситуація дуже загострилася.

— Отже, Демʼян дізнався про шпигуна, вбив його та відправив тобі? — уточнила я.

— Саме так.

— Це нормально. Війна між кланами не розпочнеться через таку дрібницю. Усюди є шпигуни та зрадники.

Я знизила плечима, коли батько розвернувся на візку обличчям до мене.

— Це ще не все, — сказав він таким тоном, що я напружилася. — Артем мав вчора вночі привезти Меланію.

Усередині все завмерло від згадки про старшу сестру. Мене наче паралізувало так, що я не могла поворухнутися. Навіть маленький вдих завдавав мені болю.

— Хто? — спитала я пошепки.

Тато хитнув головою в бік напіввідкритого ящика з пошматованим тілом. Я відступила на декілька кроків, відчуваючи легке пощипування в очах.

— Якщо він мав привезти її, — прошепотіла тихо, — то де тоді вона?

— Не знаю, — буркнув тато, стиснувши губи.

— Ти впевнений, що це взагалі була вона? Меланія зникла ще пʼять років тому.

— Так! Але шість місяців назад один з моїх добрих друзів помітив у барі дівчину, яка була максимально схожа на Меланію. Тоді я знайшов людину на території Демʼяна, щоб він слідкував за нею.

— Ти хочеш сказати, що вона весь цей час була там? — спитала я здивовано. Тато кивнув головою. — Мабуть, її викрали. Ще тоді! Пʼять років тому. Я казала тобі, що вона не могла ось так просто втекти...

— Вона втекла! — гаркнув тато доволі голосно. — Кинула тебе, мене, зібрала свої речі та втекла. І їй доволі непогано жилося там, доки ми самостійно розгрібали тут усе.

— Можливо, все не так, як здається на перший погляд?

— Годі захищати її, Анно! Вона брехуха та зрадниця. Меланія повинна отримати покарання за те, як вчинила з нами. Рано чи пізно я знайду її.

— Якщо цього вже не зробив Демʼян, — додала я, стискаючи пальцями свої руки. — Якщо вони вбили та розчленували Артема, то з нею могли зробити ще гірше.

— Не думаю, що вона в них, — задумано мовив тато, дивлячись на ящик. — Та сучка точно жива. Мабуть, знову втекла.

— Тоді нам якнайшвидше потрібно знайти її, — твердо сказала я. Тато підняв свій погляд на мене. — Доки цього не зробили люди Демʼяна. Хто той чоловік, що першим помітив її у барі?

— Роман Нагорний, — відповів він, слідкуючи за мною, — відомий аукціонер.

Я кивнула головою та швидко підійшла до дверей. Тепер у мене зʼявилося нове важливе завдання. Я вчепилася за ручку дверей та завмерла на секунду, відчуваючи хвилювання в грудях.

— Чому ти не розповів мені? — спитала я, озирнувшись на тата. — Чому не сказав, що Меланія жива і ти вийшов на її слід?

— Бо ти завжди була надто привʼязана до неї, Анно. І я не хотів засмучувати тебе тим, що твоя сестра таки виявилася зрадницею.

У мене в очах защипало від дурних сліз, але я проковтнула неприємний клубок у горлі та вийшла з кабінету батька. Я багато думала про своє минуле, про Меланію, про її втечу та той лист, який так часто перечитувала ночами. Увесь час я думала, що з нею щось сталося. Я не вірила, що вона могла кинути мене в такий важкий період і втекти. Але вона зробила це. Вона, чорт забирай, зрадила мене та втекла!..

— Ще раз! — суворо крикнула сестра.

Я прицілилася, стиснула щелепи та натиснула на гачок. Куля зі свистом полетіла вперед, вдаряючись об мішень. Я опустила пістолет, коли Меланія попрямувала до мішені, щоб оцінити мої навички у стрільбі. Її довге чорне волосся впало вперед, як тільки дівчина нахилилася. Сестра невдоволено похитала головою.

— Я тобі вже сотню разів казала, що цілитися потрібно більше вліво! — крикнула вона.

Я закотила очі, бо вже відверто втомилася від того, що вона постійно наполягає на тому, аби я вміла захищати себе.

— Може, в мене одне око косить? — пробурмотіла я.

— Будь серйозною, Анно! Тобі вже майже сімнадцять.

Я кинула пістолет на стіл поруч і поправила на собі модну шкіряну жилетку. Меланія підійшла ближче до мене, нависаючи наче гора. З нашою різницею в зрості це справді здавалося так. Вона примружила свої темні очі, розглядаючи моє обличчя.

— У нашому світі ніколи не знаєш, де на тебе нападуть, — почала вона. — Тобі варто вміти захищати себе. І я роблю все, щоб ти відточила свої навички до ідеальності.

— Годі тобі, Мел! — мало не застогнала я. — Глянь скільки в нас охорони! Вони тут для того, щоб захистити нас. А ми з тобою можемо розважитися краще в клубі, аніж стрілятимемо на задньому дворі нашого дому.

— Ти не розумієш, — дорікнула вона та чомусь схопила мене за обидві руки. — Навіть у нашому домі нема безпеки, Анно. Навіть той, кого ти найбільше любиш у своєму житті, насправді може бути твоїм ворогом.

— Що ти таке кажеш? — насупилася я, а тоді засміялася. — Ти надто сильно увійшла в роль моєї матусі.

— Перестань! — Меланія закотила очі, коли я стиснула її обидві руки. — Тобі треба стати серйознішою.

— Що таке серйозність? — засміялася я. — Поки ти тут читаєш мені моралі, я думаю про те, як непомітно пофліртувати з новим охоронцем.

— Ти неможлива, — дорікнула сестра, але не стрималася і теж засміялася.

— Ти ж знаєш, що в цьому домі я найбільше люблю тебе? — уже серйозніше заговорила я, дивлячись їй в очі. — Я ніколи не була рідною для вас по крові, але ти прийняла мене всім своїм серцем. Ти найбільше дбала про мене, навчала, захищала. Я завжди буду вдячна тобі за це. І я знаю, що ніщо нас не розлучить, правда?

— Анно… — прошепотіла вона.

— Ти ніколи не будеш моїм ворогом, — додала я.

Меланія всміхнулася мені, але це не було схоже на повноцінну усмішку. Вона не заперечила і не відштовхнула мене, коли я обійняла її.

— Звісно, не буду, — прошепотіла дівчина, провівши рукою по моєму волоссі. — Ти моя сестра, Анно. Я ніколи не залишу тебе…

Один постріл, другий, третій… Я нещадно випускала кулі з пістолета, доки магазин не спорожнів. У мене дихання збилося, коли я дивилася на понівечену мішень. Глибоко вдихнувши, я сильніше стиснула руківʼя пістолета, бажаючи, щоб тепер на місці мішені стояла Меланія. Цікаво, як би зараз вона оцінила мою стрільбу, коли б куля влучила їй прямісінько в голову?

Тихі кроки відірвали мене від моїх думок. Коли повернула голову вбік, то побачила Дана, що прямував до мене. Я зітхнула і сховала пістолет за пояс штанів.

— Хотів підійти раніше, але вирішив дозволити вам випустити пару, — сказав він достатньо голосно.

— Добре, що ти тут, — мовила я, ігноруючи його зауваження. — У нас нове завдання.

— Завжди до ваших послуг, — пробурмотів він і відвів погляд.

Я прослідкувала поглядом за чоловіком, коли він почав іти до мішені. Дан доволі довго розглядав її, а я увесь цей час розглядала його. Він уже трохи більше як рік працював на мене, і моментами мені здавалося, що між нами щось зароджувалося. Але я одразу ж закривалася, а він не робив перших кроків.

Дан був відданий роботі. За це я дуже сильно цінувала його. А наш звʼязок міг би все зруйнувати. Я не хотіла так ризикувати, але ігнорувати дивне збудження поруч з ним теж не могла. Я опустила голову вниз, коли він глянув на мене. Вдала, що зосереджено поправлю рукави піджака, наче й не уявляла декілька секунд тому, як він знімає його з мене.

— У вас хороший приціл, Анно, — заговорив Дан.

Я здригнулась від того, як чоловік вимовив моє імʼя. Мені подобався його голос, і моментами я піймала себе на думці, що хотіла б чути його щоночі.

— Він усе ще неідеальний, — сказала я, примруживши очі від сонця.

Дан відійшов від мішені та зупинився навпроти мене. Він був значно вищим, тому фактично загородив мені сонце. Я змогла розслабити мʼязи обличчя.

— Інколи мені здається, що нема нічого, чого б ви не вміли.

— Насправді є.

— Що саме? — Дан зацікавлено підняв одну брову.

— Я не надто сильна в самообороні, — зізналася я, схиливши голову вбік.

Погляд карих очей пройшовся спочатку моїм обличчям, а тоді опустився вниз до моїх грудей, стегон та ніг. Я уже хотіла зробити зауваження, як Дан раптом перехопив мої руки та розвернув мене спиною до нього в міцній хватці. Я ахнула, коли моє тіло вдарилося об його груди. Його дотики не були ніжними. Він стискав моє запʼястя так, що це завдало болю. Я сіпнулася, стискаючи щелепи.

Усе моє тіло напружилося, коли я відчула його гарячий подих на своїй щоці.

— Якщо ви не виберетеся, то я з легкістю можу задушити вас, — прошепотів він мені на вухо.

— Знаю, що можеш, але…

Як пригадала, як колись мені казали, що в такій хватці найкраще скористатися можливістю та вдарити нападника по ногах. Я підняла праву ногу та зі всієї сили вдарила нею в його коліно. Думала, що він відпустить мене, але Дан ще міцніше стиснув мої руки. Я спробувала знову замахнутися. Тільки цього разу він передбачив це, тож одразу перехопив мій удар, переступив через мою ногу і перевернув мене так, що я мало не впала спиною на землю. Від падіння мене втримали лише його міцні руки.

Дан навис наді мною, не відриваючи свого погляду від моїх очей. Мої груди сильно здіймалися від важкого дихання, а серце раз за разом пропускало удари. Деякий час ми мовчки ось так дивилися одне на одного.

— Це справді було погано, — голос Дана порушив тишу.

— Хочеш запропонувати декілька уроків? — спитала я, піднявши одну брову.

Я не стримала своєї задоволеної усмішки. Дан допоміг мені підвестися на ноги, але чомусь не поспішав відпускати мене. Його руки все ще лежали на моїй талії.

— За додаткову оплату, ясна річ, — додав він.

Я засміялася, кивнувши головою.

— Уже й забула, як сильно ти любиш гроші.

— Я виконую усю вашу брудну роботу, — нагадав Дан, опустивши свої руки. — І завжди підчищаю за вами. Думаю, що заслужив премію.

— Гм… Я подумаю про це, — сказала я, схиливши голову вбік. — Якщо наше завдання пройде успішно.

— Що за завдання? — серйозним тоном спитав Дан.

Уся легкість і грайливість між нами зникла, бо розмова повернулася до роботи. Моя усмішка впала, а сама я випрямилася, показуючи силу та владу.

— Цієї суботи повинен відбутися ювелірний аукціон. Треба розпитати дещо в організатора. Ми підемо разом, Дане. Підготуйся!

Я востаннє глянула на нього, а тоді поспішила геть, не озираючись.