Читати книгу - "Ніхто тебе не врятує, Ксана Рейлі"

Анна: Обираючи між коханням і владою, я завжди обиратиму владу

Дан: Обираючи між коханням і помстою, я завжди обиратиму помсту

Марія (Анна)

Колись

Я сиділа на сходах і дивилася на невеликий майданчик, що був позаду дитячого будинку. Хлопці ганяли з м'ячем у футбол, і я помітила, як двоє гравців раптом зчепилися, наче на полі бою. Якби ми зараз знаходилися на справжньому матчі, то усі камери вже б давно навелися на футболістів, між якими виникло непорозуміння. Але ми не були на матчі. І цей маленький скромний майданчик не був схожий на ті футбольні стадіони, які я бачила лише по телевізору тоді, коли потайки пробиралася у кімнату відпочинку. Вона була створена для дітей і там навіть був настільний теніс. Але насправді нам ніколи не дозволяли заходити у неї.

У цьому дитячому будинку я провела останніх п'ять років. Я не пам'ятала своїх батьків і не знала, що з ними трапилося. На відміну від мого найкращого друга, який завжди розповідав про те, що усю його сім'ю вбили на його ж очах. Страшно навіть уявити таке. Інколи я думала, що він збрехав, але мені так і не вдасться дізнатися усю правду. Директорка нашого дитячого будинку сказала, що мене сьогодні забере якась сім'я. Приємне тепло з'явилося всередині, коли я зрозуміла, що у мене буде мама і... тато.

— У мене є дещо для тебе на прощання, — захекано сказав Бодя і сів на сходинку біля мене. — Тримай!

Я уважно глянула в його світло-карі очі, а тоді підняла погляд на декілька пасом чорного волосся, що прилипли до його чола. Хлопчик важко дихав від довгого бігу, а тоді кивнув на свою руку. Я усміхнулася, коли побачила свої улюблені карамельні цукерки. Бодя нечасто приносив мені їх, а я навіть не знала, де він знаходив ці солодощі. Для дитячого будинку — це була ще та розкіш. Я вважала його своїм найкращим другом, але він ніколи не думав так про мене.

— Дякую, — дещо сором'язливо прошепотіла я та поклала декілька штук собі в долоню. Решту він засунув мені в кишеню пальта. Коли я глянула на його іншу руку, то побачила там якийсь папірець. — Що це у тебе тут таке?

Бодя розкрив невеликий аркуш, складений у декілька разів, а тоді показав мені його. Я помітила контури якогось великого помаранчевого птаха у вогні.

— Це Фенікс, — пояснив хлопчик. — Я знайшов це зображення в одному з журналів. Воно мені так сподобалося, що я вирішив вирвати папірець, поки ніхто не бачив. Коли виросту, то наб'ю таке татуювання.

— О! — все, що я змогла вимовити.

— Ех, нічого ти не розумієш! — Бодя усміхнувся та легенько штовхнув мене. — Ти ще маленька.

— Я не маленька!

— Тобі лише сім, — засміявся хлопець, після чого вдарив своїм пальцем по моєму носі.

— А тобі тринадцять! І ти... Ти теж ще маленький, — буркнула я.

— Сьогодні тебе заберуть, і ти нарешті будеш мати сім'ю. Незчуєшся, як забудеш про мене.

— Не забуду!

— Забудеш. Знаю, що забудеш, — мовив він і задумано подивився кудись перед собою. Я прослідкувала за його поглядом, але не побачила нічого, окрім похмурого неба. — Сподіваюся, що ти потрапиш у хорошу сім'ю.

— Дякую, що завжди захищав мене, — прошепотіла я та легенько стиснула його руку.

Це було правдою. Мене чомусь не любили. Хлопці постійно штовхали, а дівчата насміхалися. Позаочі називали "бруднокровка", хоча я й не розуміла чому. Це через те, що у мене не було батьків? Тому вони думали, що у мене брудна кров? Але ж тут ні в кого не було мами чи тата. Чому саме я? Я повернула голову до хлопчика та відчула, що на мої очі навернулися сльози. Лише він сприймав мене такою, якою я була насправді. І лише він заступився за мене.

— Я буду сумувати за тобою, — додала я так тихо і водночас схвильовано.

— Не треба. — Бодя сильніше стиснув мою руку, а його великий палець торкнувся мого шраму на правому зап'ясті. — Тепер ти будеш щасливою. У тебе з'явиться хороша заможна сім'я. Ти потрапиш у нормальну школу, а ще будеш дивитися телевізор досхочу. І тобі подарують ляльку, про яку ти так довго мріяла.

— Справді? — вражено спитала я, відчуваючи, як всередині все наповнилося чимось прекрасним.

— Звісно. Тепер у тебе все буде добре.

— Тобі теж одного разу обов'язково пощастить.

Ми декілька секунд мовчки дивилися одне на одного, і я усміхнулася, віддаючись спогадам. Колись двоє хлопців вирішили посміятися і кинули мене у велику калюжу. Весь мій одяг був у болоті, а я почала сильно плакати, адже розуміла, що це розлютить нашу директорку. Тоді Бодя вперше заступився за мене. Саме з цього моменту розпочалася наша дружба. Його не бентежило те, що я була молодша на шість років. Він любив багато говорити про свої плани, а я обожнювала слухати його. Мабуть, це і пов'язало нас.

— Маріє! — закричала директорка за моєю спиною. — Маріє!

— Вона шукає мене, — швидко та злякано прошепотіла я, підводячись зі сходів. — Мені вже час.

— Прощавай! — наостанок гукнув Бодя та криво посміхнувся. — Можливо, колись зустрінемося.

Я потерла свої пальці, а тоді швидко обійняла його. Він не відштовхнув мене, лише легенько поклав свою долоню на мою спину. Сльози потекли по моїх щоках, бо я не хотіла з ним прощатися.

— Маріє! — суворіше крикнула директорка, і тоді я швидко відсторонилася від свого друга.

Я помахала йому рукою на прощання, востаннє дивлячись у його карі очі, намагаючись запам'ятати їх.

— Я ніколи не забуду тебе, — одними губами прошепотіла, після чого забігла в будівлю дитячого будинку.

Тамара Григорівна одразу помітила мене. Вона невдоволено похитала головою та боляче шарпнула мене за руку.

— Де ти була? — роздратовано буркнула жінка і потягнула мене довгим коридором. — За тобою прийшли.

Я слухняно дозволила їй тягнути мене. Згодом ми зупинилися біля якогось чоловіка. Він був дуже високим, як мені здавалося. Подекуди його темне волосся покрилося сивиною. Я напружилася, але він тепло всміхнувся мені та нахилився нижче. Його пальці торкнулися моєї щоки так ніжно і навіть боязко. Чоловік спрямував свій пильний зацікавлений погляд на мене, а тоді простягнув мені свою руку. Я деякий час просто дивилася на неї, а потім все ж вклала в неї свою долоню. Тепло його руки зігріло мене та допомогло розслабитися.

— Ходімо! — грубим, але спокійним голосом сказав він.

Я послухалася. Чоловік повів мене до темних воріт дитячого будинку. Я востаннє озирнулася на будівлю і підняла погляд до неба якраз у той момент, коли його прорізала блискавка. Я здригнулася з переляку, але мужня рука, що тримала мою маленьку долоню, не дозволила страху заволодіти мною.

— Як мені вас тепер називати? — спитала я, глянувши на чоловіка.

— Тато, — відповів він.

— А мама теж у мене буде?

Чоловік деякий час мовчав, а тоді тихо сказав:

— У тебе тепер буде справжня велика сім'я, Анно.

Я насупилася та міцно стиснула губи. Чому він назвав мене так?

— Але ж я Марія! — відчувала неабияку потребу сказати йому, як насправді мене звати.

— Тепер у тебе інше ім'я. Ти — Анна... Анна Чорна.