BooksUkraine.com » 📖 Сучасний любовний роман » Ніхто тебе не врятує, Ксана Рейлі 📚 - Українською

Читати книгу - "Ніхто тебе не врятує, Ксана Рейлі"

73
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Ніхто тебе не врятує" автора Ксана Рейлі. Жанр книги: 📖 Сучасний любовний роман. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!
Електронна книга українською мовою «Ніхто тебе не врятує, Ксана Рейлі» була написана автором - Ксана Рейлі, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "BooksUkraine.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "📖 Сучасний любовний роман".
Поділитися книгою "Ніхто тебе не врятує, Ксана Рейлі" в соціальних мережах: 
Анна: Я виросла в жорстокому кримінальному світі та пізнала усі його темні сторони. Я стала тією, що бездумно жадала влади. Після нещасного випадку з батьком мені довелося взятися за його кримінальні справи. Я думала, що все під моїм жорстким контролем, але навіть не здогадувалася, що тепер на мене та мою сім'ю відкрили полювання. Мені доведеться зробити усе, щоб втримати владу у своїх руках. Навіть якщо зрадник зовсім поряд... Дан: Помста — це єдине, що мало значення в моєму житті. Я лише чекав слушного моменту, аби напасти та зіграти у свою жорстоку гру. Після підлаштованого нападу мені довелося стати охоронцем холодної принцеси мафії. Я зробив усе, щоб вона довірилася мені та не дізналася, що насправді саме я — той, хто повинен її вбити...

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 36
Перейти на сторінку:
Пролог

Анна: Обираючи між коханням і владою, я завжди обиратиму владу

Дан: Обираючи між коханням і помстою, я завжди обиратиму помсту

 

Марія (Анна)

Колись

Я сиділа на сходах і дивилася на невеликий майданчик, що був позаду дитячого будинку. Хлопці ганяли з м'ячем у футбол, і я помітила, як двоє гравців раптом зчепилися, наче на полі бою. Якби ми зараз знаходилися на справжньому матчі, то усі камери вже б давно навелися на футболістів, між якими виникло непорозуміння. Але ми не були на матчі. І цей маленький скромний майданчик не був схожий на ті футбольні стадіони, які я бачила лише по телевізору тоді, коли потайки пробиралася у кімнату відпочинку. Вона була створена для дітей і там навіть був настільний теніс. Але насправді нам ніколи не дозволяли заходити у неї.

У цьому дитячому будинку я провела останніх п'ять років. Я не пам'ятала своїх батьків і не знала, що з ними трапилося. На відміну від мого найкращого друга, який завжди розповідав про те, що усю його сім'ю вбили на його ж очах. Страшно навіть уявити таке. Інколи я думала, що він збрехав, але мені так і не вдасться дізнатися усю правду. Директорка нашого дитячого будинку сказала, що мене сьогодні забере якась сім'я. Приємне тепло з'явилося всередині, коли я зрозуміла, що у мене буде мама і... тато.

— У мене є дещо для тебе на прощання, — захекано сказав Бодя і сів на сходинку біля мене. — Тримай!

Я уважно глянула в його світло-карі очі, а тоді підняла погляд на декілька пасом чорного волосся, що прилипли до його чола. Хлопчик важко дихав від довгого бігу, а тоді кивнув на свою руку. Я усміхнулася, коли побачила свої улюблені карамельні цукерки. Бодя нечасто приносив мені їх, а я навіть не знала, де він знаходив ці солодощі. Для дитячого будинку — це була ще та розкіш. Я вважала його своїм найкращим другом, але він ніколи не думав так про мене.

— Дякую, — дещо сором'язливо прошепотіла я та поклала декілька штук собі в долоню. Решту він засунув мені в кишеню пальта. Коли я глянула на його іншу руку, то побачила там якийсь папірець. — Що це у тебе тут таке?

Бодя розкрив невеликий аркуш, складений у декілька разів, а тоді показав мені його. Я помітила контури якогось великого помаранчевого птаха у вогні.

— Це Фенікс, — пояснив хлопчик. — Я знайшов це зображення в одному з журналів. Воно мені так сподобалося, що я вирішив вирвати папірець, поки ніхто не бачив. Коли виросту, то наб'ю таке татуювання.

— О! — все, що я змогла вимовити.

— Ех, нічого ти не розумієш! — Бодя усміхнувся та легенько штовхнув мене. — Ти ще маленька.

— Я не маленька!

— Тобі лише сім, — засміявся хлопець, після чого вдарив своїм пальцем по моєму носі.

— А тобі тринадцять! І ти... Ти теж ще маленький, — буркнула я.

— Сьогодні тебе заберуть, і ти нарешті будеш мати сім'ю. Незчуєшся, як забудеш про мене.

— Не забуду!

— Забудеш. Знаю, що забудеш, — мовив він і задумано подивився кудись перед собою. Я прослідкувала за його поглядом, але не побачила нічого, окрім похмурого неба. — Сподіваюся, що ти потрапиш у хорошу сім'ю.

— Дякую, що завжди захищав мене, — прошепотіла я та легенько стиснула його руку.

Це було правдою. Мене чомусь не любили. Хлопці постійно штовхали, а дівчата насміхалися. Позаочі називали "бруднокровка", хоча я й не розуміла чому. Це через те, що у мене не було батьків? Тому вони думали, що у мене брудна кров? Але ж тут ні в кого не було мами чи тата. Чому саме я? Я повернула голову до хлопчика та відчула, що на мої очі навернулися сльози. Лише він сприймав мене такою, якою я була насправді. І лише він заступився за мене.

— Я буду сумувати за тобою, — додала я так тихо і водночас схвильовано.

— Не треба. — Бодя сильніше стиснув мою руку, а його великий палець торкнувся мого шраму на правому зап'ясті. — Тепер ти будеш щасливою. У тебе з'явиться хороша заможна сім'я. Ти потрапиш у нормальну школу, а ще будеш дивитися телевізор досхочу. І тобі подарують ляльку, про яку ти так довго мріяла.

— Справді? — вражено спитала я, відчуваючи, як всередині все наповнилося чимось прекрасним.

— Звісно. Тепер у тебе все буде добре.

— Тобі теж одного разу обов'язково пощастить.

Ми декілька секунд мовчки дивилися одне на одного, і я усміхнулася, віддаючись спогадам. Колись двоє хлопців вирішили посміятися і кинули мене у велику калюжу. Весь мій одяг був у болоті, а я почала сильно плакати, адже розуміла, що це розлютить нашу директорку. Тоді Бодя вперше заступився за мене. Саме з цього моменту розпочалася наша дружба. Його не бентежило те, що я була молодша на шість років. Він любив багато говорити про свої плани, а я обожнювала слухати його. Мабуть, це і пов'язало нас.

— Маріє! — закричала директорка за моєю спиною. — Маріє!

— Вона шукає мене, — швидко та злякано прошепотіла я, підводячись зі сходів. — Мені вже час.

— Прощавай! — наостанок гукнув Бодя та криво посміхнувся. — Можливо, колись зустрінемося.

Я потерла свої пальці, а тоді швидко обійняла його. Він не відштовхнув мене, лише легенько поклав свою долоню на мою спину. Сльози потекли по моїх щоках, бо я не хотіла з ним прощатися.

— Маріє! — суворіше крикнула директорка, і тоді я швидко відсторонилася від свого друга.

Я помахала йому рукою на прощання, востаннє дивлячись у його карі очі, намагаючись запам'ятати їх.

— Я ніколи не забуду тебе, — одними губами прошепотіла, після чого забігла в будівлю дитячого будинку.

Тамара Григорівна одразу помітила мене. Вона невдоволено похитала головою та боляче шарпнула мене за руку.

— Де ти була? — роздратовано буркнула жінка і потягнула мене довгим коридором. — За тобою прийшли.

Я слухняно дозволила їй тягнути мене. Згодом ми зупинилися біля якогось чоловіка. Він був дуже високим, як мені здавалося. Подекуди його темне волосся покрилося сивиною. Я напружилася, але він тепло всміхнувся мені та нахилився нижче. Його пальці торкнулися моєї щоки так ніжно і навіть боязко. Чоловік спрямував свій пильний зацікавлений погляд на мене, а тоді простягнув мені свою руку. Я деякий час просто дивилася на неї, а потім все ж вклала в неї свою долоню. Тепло його руки зігріло мене та допомогло розслабитися.

— Ходімо! — грубим, але спокійним голосом сказав він.

Я послухалася. Чоловік повів мене до темних воріт дитячого будинку. Я востаннє озирнулася на будівлю і підняла погляд до неба якраз у той момент, коли його прорізала блискавка. Я здригнулася з переляку, але мужня рука, що тримала мою маленьку долоню, не дозволила страху заволодіти мною.

— Як мені вас тепер називати? — спитала я, глянувши на чоловіка.

— Тато, — відповів він.

— А мама теж у мене буде?

Чоловік деякий час мовчав, а тоді тихо сказав:

— У тебе тепер буде справжня велика сім'я, Анно.

Я насупилася та міцно стиснула губи. Чому він назвав мене так?

— Але ж я Марія! — відчувала неабияку потребу сказати йому, як насправді мене звати.

— Тепер у тебе інше ім'я. Ти — Анна... Анна Чорна.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
Сподобався роздiл?
Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно
$(document).ready(function () { $('.rating-star').on('click touchstart', function (e) { Reader.stars.sendRating(e.target.value); }); });
1 2 ... 36
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ніхто тебе не врятує, Ксана Рейлі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ніхто тебе не врятує, Ксана Рейлі"
Біографії Блог