Читати книгу - "Улісс"

Ніжність ніжить слух: повільно, повально. І вже тріпоче і дрижить. Оце воно. То давай! Бери! Пульс пружно тук-тук.

Слова? Музика? Ні, це те, що за ними.

Блум зав’язував вузли і розв’язував їх, сплітав петлі й розплітав їх.

Блум. Потік пекучого нестерпного жадання прагне злитися з музикою, з пристрастю, цей темний настирливий потік. Крити її, брити її, шпарити її, харити її. Шпок. Пори розширюються, щоб розширити. Шпок. Радість відчути тепло. Шпок. Щоб струмінь ринув, відкриваючи шлюзи. Потік, струмінь, течія, струмінь радощів, шпокотроп. Ну ж бо! Мова кохання.

— …промінь надії…

Сяє. У манері справжньої леді Лідія дає зрозуміти Лідвеллові, що ладна дарувати йому промінь надії.

Все це Марта. Збіг. Саме збирався писати. Арія Ліонеля. Твоє гарне ім’я. Не можу писати. Прийми від мене невеличкий подар. Зіграти на струнах жіночого серця, що зав’язані на гаманці. Вона ж. Я назвала тебе вредним хлопчиськом. Але ім’я те ж саме: Марта. Дуже дивно! І саме сьогодні.

Голос Ліонеля знову зазвучав, тихіший, але дужий. Знову він заспівав для Ричі Польді Лідії Лідвелла, заспівав для Пета-офіціанта, який слухав, роззявивши рота. Про те, як побачив чарівне личко, як не стало у серці журби, як погляд, вигляд, слово заворожили його, Гулда Лідвелла, скорили Пета Блумове серце.

Хоча хотілося б ще й бачити його обличчя. Повніше враження. Перукар у Дрейго, коли я звертаюся до нього в дзеркалі, завжди дивиться мені в обличчя. Але чути тут краще, ніж у барі, хоча й далі.

— І дивний блиск її очей…

Уперше я побачив її на вечірці у Мета Діллона в Теренвюрі{566}. Була в жовтому з чорним мереживом. Грали в музичні стільці. Ми з нею останні. Доля. Я і вона. Доля. Крутилися повільно. Потім швидко. Ми удвох. Усі дивилися. І стоп. Вона сіла. Всі, які вийшли, дивилися. Губи сміялися. Коліна жовті.

— Мене заворожив…

Співи. Вона співала «Чекання»{567}. Я перегортав ноти. Повний голос пахощів якими парфумами твої бузкові кущі. Побачив я груди, обидві повні, горло, що творить трелі. Побачив уперше. Вона мені подякувала. Чому вона мені? Доля. Очі іспанічні. У цю годину в старому Мадриді{568} у своєму патіо під старою грушею наполовину в затінку Долорес вонадолорес. Манить мене. Заманює.

— Марто! О, Марто!

Забувши про свою млість, Ліонель розпачливо заволав від нестерпної муки жадання, що породжувала гармонійні сплески звуків, то вищих тоном, то нижчих, які закликали кохану вернутися. Болісний гук самотнього Ліонеля, щоб Марта знала, щоб вона відчула. Бо він жадає тільки її. Де? Тут чи там там чи тут спробуй-но знайти те місце. Де завгодно.

— Ве-е-ернись, моя заблукана!

Ве-е-ернись, моя кохана!

Один. Одне кохання. Одна надія. Одна мені втіха. Марта, грудний звук, повернись.

— Вернись!

Вона ширяла в небі, пташка, злітала вище, швидкий чистий гук, срібляста повітряна куля злетіла впевнено і пішла вгору, ще вище, не треба, годі, у нього довге дихання, витаючи у високості, яскріти й полум’яніти, вінець, променистий символ, з ефірних глибин, сяйво скрізь і всюди все гасає над усіма і навколо-коло-коло-коло-коло…

— До мене!

Саймопольд!

Усе.

Вернись. Проспівав чудово. Всі аплодували. Вона повинна. Вернутися. До мене, до нього, до неї і до тебе теж, до мене, до нас.

Браво! Ляп-ляп. Молодець, Саймоне. Ляп-ляп-ляп. Біс! Ляп-ляп-ляп. Пречудовий голос. Браво, Саймоне! Ляп-ляп-ляп. Біс, говорили, кричали, плескали всі, Бен Доллард, Лідія Дус, Джордж Лідвелл, Пет, Майна, двоє джентльменів з двома кухлями, Каулі, перший джент із своїм кух і бронзова міс Дус та золота міс Майна.

Модні черевики О’Кропа О’Шпара брунатного кольору протупотіли, поскрипуючи, підлогою бару, як про це сказано вище. Кабріолет подзенькував повз пам’ятники серу Джонові Грею, Гораціо однорукому Нельсону, високошановному отцю Теобальдові Метью, як оце щойно ми теж сказали вище. У спеку, з нагрітим сонцем сидінням. Cloche. Sonnez la. Cloche. Sonnez la. Виїжджаючи на горб, біля Ротунди, Ратленд-сквер, кобила закопотіла повільніше. Не до шмиги О’Шпару, О’Кропу О’Шпару, О’Шпаровій нетерплячці, чого вона так дляється.

Відлунали вже акорди Каулі, зникли з повітря, і повітря поширилося.

І Ричі Гулдинг приклався до свого віскі, а Леопольд Блум до свого сидру, а Лідвелл до свого гіннесу, а другий джентльмен повідомив: вони залюбки б випили ще по кухлю, якщо вона не заперечує. Міс Кеннеді знехотя осміхнулася кораловими губками спочатку одному, потім другому. Ні, не заперечує.

— Тиждень у буцегарні, — сказав Бен Доллард, — на хлібі й на воді. Отоді б ви, Саймоне, заспівали, як дрізд у садочку.

Ліонель Саймон, співак, засміявся. Отець Боб Коулі знову торкнувся клавішів. Майна Кеннеді подала пиво. Другий джентльмен розплатився. Том Кернан рушив до шинквасу; Лідія, якою захоплювалися, захопилася. А от Блум співав мовчки.

Захоплюючись.

Ричі, захоплюючись, щось базікав про пречудовий голос цього чоловіка. І згадав, що діялося одного вечора колись у давні роки. Таке, мовляв, ніколи не забувається. Сай співав «Слава та могуть» у Неда Ламберта. Милий Боже, зроду йому не доводилося чути такого звучання голосу, ніколи так чисто не лунало «Зрадливице, прощатись нам пора»{569} і, Господи, так твердо проголошене «коханню вже край». Ламберт чув це і може підтвердити.

Гулдинг, на блідих щоках його проступив рум’янець, розповів містерові Блуму, обличчя у нього, мов нічний морок, як Сай Дедал у домі Неда Ламберта співав «Слава та могуть».

Він, містер Блум, слухав, як він, Ричі Гулдинг, розповідає йому, містерові Блуму, про той вечір, коли він, Сай Дедал, співав «Славу та могуть» у домі у нього, Неда Ламберта.

Вони ж свояки, родичі. Зустрівшись, минаємо, не кажучи ні слова. Зуб за зуб стялися, гадаю. Не терплять один одного. А бачиш. Тим більше ним захоплюється. Ті вечори, коли співав Сай. Людський голос, дві тоненькі шовкові ниточки. Найдивніше диво з усіх див.

У тому голосі був суцільний плач. Тепер спокійніше. Лиш у тиші відчуєш те, що почув. Вібрації. Тепер повітря затихло.

Блум розтиснув свої склеплені руки, і розправлені пальці посмикали напружену струну. Він тягнув її і сіпав. Вона тенькала і бренькала. Доки Гулдинг балакав про гаму голосу Барраклоу, доки Том Кернан вдавався у