Читати книгу - "Чорнильна кров"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Справді?
Болотяник так зацікавлено розглядав Меґі, немов хотів більше довідатися про Каприкорнову смерть, втім у двері знову постукали. Цього разу крізь замкнені двері пробивався чоловічий голос.
— Учителю, ви йдете? Ми все підготували, та ліпше, якщо різатимете ви.
Меґі побачила, як Фарид зблід.
— Зараз іду! — сказав Болотяник. — Йди, я наздожену. Сподіваюся, колись зможу привітати твого батька у цьому приміщенні, — сказав він Меґі, простуючи до дверей. — Ти ж маєш рацію: моїм книжкам потрібен лікар. Чи має Чорний Принц план щодо полонених? — Болотяник запитливо поглянув на Вогнерукого.
— Ні, навряд чи. Ти щось чув про інших полонених? Серед них мати Меґі.
— Ні, про інших я нічого не знаю, — відповів Болотяних. — А тепер перепрошую. Белла, певно, вже сказала, що ліпше зупинитися в цій частині будинку. Змієголов витрачає чимало срібла на шпигунів. Жодне місце не убезпечене від них, навіть оце.
— Знаю. — Вогнерукий узяв одну з книжок, що лежали на цирульниковому столі. Це був травник. Меґі могла собі уявити, як пожадливо його б розглядала Елінор. А Мо пройшовся б пальцем по намальованих листочках, немов відчув би пензля, котрий так витончено зобразив їх на папері. А про що думав Вогнерукий? Про трави на Роксаниних грядках? — Повір мені, я б не прийшов сюди, якби не те, що сталося на млині, — сказав він. — Це не те місце, на яке хочеться накликати небезпеку, ми сьогодні ж підемо геть.
— Залишайтесь, поки твоя нога і хлопцеві пальці не загояться, — сказав Болотяник. — Ти знаєш, я дуже тішуся, що ти прийшов. І я радий, що хлопець із тобою. Він ніколи не мав учня, знаєш? — сказав цирульник Фаридові. — Я йому завжди казав, що своєї майстерності треба навчати інших, але він не хотів навіть чути. Я свої навички передаю багатьом, а тому мушу наразі вас залишити. Маю показати учневі, як відрізати ногу, не вбиваючи чоловіка.
Фарид приголомшено подивився на цирульника.
— Відрізати? — прошепотів він. — Навіщо відрізати?
Проте Болотяник уже зачинив за собою двері.
— Хіба я не розповідав? — сказав Вогнерукий, проводячи рукою по пораненому стегну. — Болотяник майстерно ріже кістки. Та гадаю, ми ліпше залишимо при собі наші пальці й ноги.
Подбавши про Фаридові пухирі та ногу Вогнерукого, Белла розмістила усіх трьох у віддаленій комірчині, просто біля воріт, крізь які вони прийшли. Меґі тішила думка знову спати під дахом, та Фаридові ця ідея не стала до вподоби. Він з нещасним виглядом сидів на притрушеній лавандою долівці й поспіхом жував гіркий листочок.
— Ми не могли б сьогодні вночі спати на узбережжі? Пісок, певно, приємний і м'який. Або в лісі?
— Про мене, — відповів Вогнерукий. — Але зараз дай мені поспати. І припини вдавати, ніби я тебе привів до людожерів, а то не покажу те, що обіцяв.
— Завтра? — Фарид виплюнув листок у долоню. — Чому аж завтра?
— Бо надто вітряно, — сказав Вогнерукий і повернувся до хлопця спиною, — і тому що клята нога болить… Тобі потрібні ще якісь обґрунтування?
Фарид пригнічено похитав головою, застромив до рота ще один листочок і поглянув у бік дверей так, немов смерть ось-ось завітає сюди.
А Меґі сиділа і повторювала собі увесь час те, що Болотяник сказав про Мо: «Він почувається набагато краще, аніж ми про те сповіщаємо Змієголова… Отже, наразі не хвилюйся».
Коли засутеніло, Вогнерукий пошкутильгав надвір. Він обперся на стовп і дивився на срібні вежі Сутінкового замку. А Меґі напевно всоте запитувала себе, чи не допомагав вогнедув лише заради її матері. Можливо, Вогнерукий і сам не знав відповіді.
У темниці Сутінкового замку
На чолі відчуваю холодний метал.
Павуки шукають серця мого.
Це світло, що гасне в моїх устах.
Ґеорґ Тракль. De profundis[8]
Міна заплакала знову. Реза обняла її, наче ця вагітна жінка — дитина, тихенько заспівала пісеньку. Так часом вона заспокоювала Меґі, хоча донька вже давно виросла і була заввишки з Резу.
Двічі на день до них приходило худе забігане дівча, молодше за Меґі: приносило їм хліб і воду. Часом їх годували липкою холодною кашею, та нею хоча б можна було наїстися. Ця каша нагадала Резі час, коли Мортола зачиняла її за те, що вона зробила чи не зробила. Каша тут і в Мортоли смакувала однаково.
Коли Реза запитала дівчину про Сойку, та лише перелякано втягнула голову і втекла. Реза боялася, що Мо вже мертвий, що його повісили угорі на велетенській шибениці, і останнє, що він побачив у своєму житті, було не її обличчя, а срібні зміїні голови, що звивалися вниз по замкових мурах. Часом вона уявляла все так чітко, що аж затуляла очі руками. Та видіння лишались. Темрява довкруж оманливо запевняла, ніби все лише сон: мить на Каприкорновій площі, коли вона побачила Мо, який раптово з'явився біля Меґі, рік у будинку Елінор, все це щастя — лише сон.
Час від часу хтось розповідав якусь історію, щоб не було чути плачу з камер, щурячого шарудіння, криків, бурмотіння, позбавленого найменшого сенсу. Жінки розповідали про любов і смерть, зраду і дружбу. Всі історії закінчувались добре. Реза розповідала казки, які їй читав Мо, давно-давно, коли пальчики Меґі були м'які й малесенькі Вони ще тоді не боялися літер. Шпільмани ж розповідали про світ, який їх оточував: про Козимо Вродливого і його боротьбу проти паліїв, про те, як Чорний Принц знайшов свого ведмедя й потоваришував з Вогнехідцем.
— Я його якось бачила! — прошепотіла Бенедикта. — Багато років тому, я ще була маленькою дівчинкою. Вогонь так світився, що навіть мої очі його побачили. Кажуть, він помер.
— Не помер, — прошепотіла Реза. — Хто ж тоді підпалив дерево посеред дороги?
З якою недовірою вони на неї дивилися! Але вона занадто втомлена, щоб розповідати чи пояснювати. Пустіть мене до чоловіка — це все, що вона хотіла сказати. Відпустіть мене до моєї дитини. Не розповідайте жодних історій, скажіть лише, що з ними. Прошу.
І їй нарешті розповіли. Але краще про Меґі й Мо розказав би хтось інший. Усі спали, коли прийшла Мортола. З нею були два солдати. Реза прокинулась: вона знову бачила це видіння, як Мо виводять на подвір'я, вдягають на шию петлю… Він мертвий, і стара прийшла, щоб мені це сказати! Це перше, що спало на думку, коли Мортола з переможною посмішкою зупинилась над Резою.
— Ти поглянь, служка-зрадниця! — сказала Мортола, коли Реза важко піднялась на ноги. — Здається мені, ти
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорнильна кров», після закриття браузера.