Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

— Час промисловців закінчився. Прийшла пора…

Під час наступного страшного поштовху здавалося, що саме повітря шпурнуло ними вперед, тоді як підлога просто завмерла під ногами. Кіп Чалмерс упав на килим, Ґілберт Кіт-Вортінґ опинився на столі, лампи згасли. З полиць попадали склянки, сталеві стіни скреготали так, ніби їх розрізають, а здалека долинав тягучий глухий звук, що судомно стугонів у колесах потяга.

Звівши голову, Чалмерс зрозумів, що вагон цілий і неушкоджений, а потім почув стогони своїх супутників і перші істеричні зойки Лори Бредфорд. Він поповз до дверей, розчахнув їх і звалився зі сходів додолу. Далеко попереду, на повороті колії, він розгледів рухливі промені ліхтариків та червоне сяйво там, де мав стояти потяг. Спотикаючись, він побрів крізь темряву, зіштовхуючись із напіводягненими людьми, оминаючи слабкі спалахи сірників у їхніх руках.

Попереду Кіп побачив чоловіка з ліхтариком і схопив його за руку. Це був провідник.

— Що сталося? — видихнув Чалмерс.

— Рейка розкололася, — безпристрасно відповів провідник. — Потяг зійшов із колії.

— Зійшов?

— Упав на бік.

— Хтось загинув?

— Ні. Машиніст у нормі. Помічника поранено.

— Рейка розкололася? Ви про що?

Обличчя провідника мало дивний вираз: понурий, закритий і сповнений обвинувачення.

— Рейки зношуються, містере Чалмерс, — відповів він, якось химерно наголошуючи на цих словах. — Особливо на поворотах.

— А ви що, не знали, що вони зношуються?

— Знали.

— Ну, то чому не замінили їх?

– Їх мали замінити. Але містер Лоусі скасував ремонт.

— Хто такий містер Лоусі?

— Людина, яка не є нашим виконавчим віце-президентом.

Чалмерс не розумів, чому провідник дивиться на нього так, ніби катастрофа якимось чином лежала на його совісті.

— То… То ви збираєтеся знову повернути потяг на колію?

— Цей потяг більше ніколи не можна буде повернути на колію, судячи з його вигляду.

— Але ж… Але ж він повинен нас тягнути!

— Він не може.

Крім кількох рухомих променів світла та приглушених криків, Чалмерс раптом відчув чорну неосяжність гір, тишу сотень незаселених кілометрів та загрозливий виступ скелі, що нависав між кам’яною стіною та прірвою, — йому не хотілося на все це дивитись. Чалмерс міцніше стиснув руку провідника.

— Але… що ми робитимемо?

— Машиніст вирушив, щоб зателефонувати до Вінстона.

— Зателефонувати? Як?

— За кілька кілометрів звідси є телефон.

— Нас звідси витягнуть?

— Так.

— Але… — цієї миті його мозок нарешті поєднав минуле з майбутнім, і голос уперше зірвався на крик. — Скільки нам доведеться чекати?

— Не знаю, — сказав провідник. Він вирвав свою руку від Чалмерса і пішов геть.

Нічний диспетчер на станції Вінстона вислухав телефонне повідомлення, жбурнув слухавку і кинувся догори сходами, щоб витягнути з ліжка начальника станції. Начальника станції — понурого здоровила і перекотиполе — було призначено на посаду десять днів тому наказом нового начальника ділянки. Він непевно звівся на ноги, але негайно прокинувся, усвідомивши слова диспетчера.

— Що? — аж захлинувся він. — Господи! «Комета»?.. Ну, не стійте тут, не тремтіть! Дзвоніть у Сілвер-Спрінґс!

Нічний диспетчер головного управління ділянки у Сілвер-Спрінґс вислухав повідомлення, а потім зателефонував Дейву Мітчаму, новому начальнику ділянки Колорадо.

— «Комета»? — вигукнув Мітчам. Його рука ще дужче притиснула слухавку до вуха, ноги намацали підлогу і він ривком звівся з ліжка. — Потяг повністю вийшов з ладу? Дизель?

— Так, сер.

— О, Боже! Господи всемогутній! Що ж нам робити? — тоді, пригадавши, яку посаду обіймає, додав: — Вишліть аварійний потяг.

— Я вже це зробив.

— Зателефонуйте оператору в Шервуді, щоб він затримав увесь рух.

— Уже зателефонував.

— Що там за розкладом?

— Спеціальний вантажний потяг для армії, у західному напрямку. Але він їхатиме за чотири години. Він запізнюється.

— Я зараз прийду… Зачекайте. Нехай Білл, Сенді та Клеренс уже будуть там до мого приходу. Ох, як за таке карають!

Дейв Мітчам завжди скаржився на несправедливість. За його словами, йому страшенно не щастило в житті. Він пояснював це гнітючими теоріями про змови поважних перців, які ніколи не давали йому жодного шансу, хоча він і не пояснював, кого має на увазі під «поважними перцями». Перевага у становищі на службі була улюбленою темою для його скарг і єдиним стандартом цінностей; в залізничному бізнесі він був довше за багатьох людей, які вже давно просунулися вище. Він казав, що це і є доказом несправедливості соціальної системи, хоч ніколи не пояснював, що вкладає в поняття «соціальна система». Він працював у багатьох залізничних компаніях, проте у жодній не затримувався надовго. Його працедавці не ставили йому на карб якихось особливих проступків, просто виживали його з посади, бо він занадто часто вживав відмовку: «Мені ніхто не сказав!» Мітчам не здогадувався, що своєю теперішньою працею він завдячує угоді між Джеймсом Таґґартом і Веслі Моучем: коли Таґґарт здав Моучеві таємницю про особисте життя сестри в обмін на зростання тарифів, Моуч змусив того піти на додаткову поступку згідно зі звичними правилами їхніх угод, які передбачали, що з будь-якої домовленості слід витиснути якнайбільше особистого зиску. Цією додатковою поступкою була посада для Дейва Мітчама, зятя Клода Слаґенгопа, президента «Друзів глобального прогресу» — організації, що, на думку Моуча, мала найбільший вплив на громадську думку. Джеймс Таґґарт переклав відповідальність за роботу для Мітчама на Кліфтона Лоусі. Лоусі негайно запхав Мітчама на перше-ліпше місце — начальника ділянки Колорадо: посада саме звільнилася, бо попередній начальник непомітно її покинув. А покинув тоді, коли додатковий дизельний потяг зі станції Вінстон віддали для спеціального поїзда Чіка Моррісона.

— Що ж ми будемо робити? — кричав напіводягнений Дейв Мітчам, на неслухняних зі сну ногах несучись до свого офісу, де на нього чекали головний диспетчер, начальник служби руху і машиніст-наставник.

Йому ніхто не відповів. Це були чоловіки середнього віку, які чимало часу пропрацювали на залізниці. Ще місяць тому вони охоче давали поради за будь-якої надзвичайної ситуації, але тепер кожен почав розуміти, що все змінилось, і говорити небезпечно.

— Що ж до дідька ми будемо робити?

— Ясно лише одне, — відповів Білл Брент, головний диспетчер. — Ми не можемо відправити локомотив на вугільній тязі до тунелю.

Дейв Мітчам насупився: він знав, що про це думає кожен із них, і волів, щоби Брент не казав цих слів уголос.

— Де ж ми візьмемо дизель? — злісно запитав він.

— Ніде, — відповів старший машиніст.

— Але ж ми не можемо дозволити, щоб «Комета» цілу ніч стояла на запасній колії!

— Нам, мабуть, доведеться, — мовив начальник служби руху. — Дейве, який сенс про це говорити? Ти ж знаєш, що дизеля у цьому окрузі немає.

— Але ж, Господи всемогутній! Як вони хочуть, щоб ми запускали потяги без локомотивів?

— Міс Таґґарт не хотіла, —