Читати книгу - "Син"

– Ми не встигли роздивитись, але машина зараз уже далеко. Можливо, хтось просто заблукав.

– Гаразд. Усім приготуватися.

Бо помацав свій бронежилет. Лофтус не матиме часу зробити бодай один постріл, але Бо вважав за ліпше підстрахуватись. Він розташував двох своїх людей у саду, щоб захопити Лофтуса, коли той проходитиме хвірткою або перелізе через паркан, і одного чоловіка за незамкненими вхідними дверима. Всі інші шляхи доступу в будинок були зачинені і замкнені. Вони сиділи тут з п’ятої по обіді, вони втомилися, а ніч ледве почалася, але думка про Сильвестра допоможе Бо утриматись від сну. Думка про те, як вони заманять сюди виродка. Якщо не сьогодні, то завтра або наступної ночі. Час від часу Бо вражало, як Великий Бос – чоловік, в якому було так мало людського, – настільки досконало розуміє людей: їхні потреби, слабкості й мотивацію, їхню ймовірну реакцію на тиск і страх; і як він, – маючи дані про їхній темперамент, схильності та інтелект, – може передбачити їхній черговий крок з дивовижною (або, як Великий Бос сам казав, обеззброюючою) точністю. На жаль, Великий Бос наказав убити хлопця одразу, а не брати його в’язнем, тож смерть його буде швидкою і порівняно безболісною.

Бо зручніше вмостився в кріслі й тут почув якийсь звук позаду. Іще до того навіть, як він обернувся, дещо спало йому на думку. А саме: що він, на відміну від Великого Боса, не вміє передбачити, що цей хлопець робитиме далі. Ні тоді не вмів, коли залишив Сильвестра в жовтому будинку, ні зараз.

Хлопець із закривавленою хустинкою на голові стояв у дверях, що вели через вітальню просто в гараж.

Як, холера, він пробрався там, коли вони замкнули гараж? Він, мабуть, підійшов до будинку ззаду, з лісу. Підломити гаражний замок, либонь, – одна з перших навичок кожного пристойного наркомана. Але не ця проблема видалась Бо найнагальнішою. Найбільш стривожило його те, що хлопець тримав щось аж надто схоже на «Узі», ізраїльський пістолет-кулемет, що вистрілює чергами 9×19-міліметрові кулі швидше за середнього класу розстрільну команду.

– Ти не Інве Морсанд, – сказав Сонні Лофтус. – Де він?

– Він тут, – сказав Бо, – схиливши голову до мікрофона.

– Де?

– Він тут, – повторив Бо трохи голосніше, – у вітальні.

Сонні Лофтус озирнувся, підступаючи ближче до Бо, і тримаючи палець на спусковому гачку. У магазині зазвичай тридцять шість куль. Він зупинився. Чи побачив він кабель і мікрофон?

– Ти до когось балакаєш, – сказав хлопець і встиг відступити назад, перш ніж розчахнулись двері в коридор і в кімнату вбіг Стен зі своїм пістолетом. Бо теж потягнувся по свій «руґер», аж тут сухим, тріскучим кашлем озвався «Узі», і каскадом хлинули скалки скла з розтрощеного панорамного вікна. З м’яких меблів бризнув білий фарш наповнювача, і полетіли тріски з паркетної підлоги. Хлопець щедро засіяв вітальню кулями, ні в кого не цілячись. Але це не мало значення: «Узі» завжди переграє два пістолети. Бо і Стен сховалися за найближчими диванами. Запала тиша. Бо лежав на спині, тримаючи пістолет обома руками на випадок, що обличчя хлопця вигулькне над спинкою дивана.

– Стене! – гаркнув він. – Кінчай його!

Відповіді не було.

– Стене?!

– Сам його кінчай! – огризнувся Стен з-поза іншого дивана. – У чувака ж «Узі», хай йому холера!

У Бо клацнуло в навушнику:

– Босе, що діється?

Тієї самої миті Бо почув, як з ревінням запускається автомобільний мотор. Морсанд взяв свій царствений «мерседес-28 °CE-купе», модель 1982 року, щоб їхати на вечірку до Твілінґена в Осло, але вертлявий автомобільчик його дружини – компактний «хонда-сівік» – стояв на своєму місці. Тепер, коли Морсанд убив дружину, їздити на маленькому авто не було кому, але ключ, очевидно, залишився в замку запалювання. Так вони, мабуть, чинять отут на селі з дружинами і з машинами – діляться ними. Він почув голоси своїх людей знадвору:

– Він тікає!

– Хтось відчиняє гараж!

Бо почув скрегіт незнятого зчеплення і стогін мотора, що захлинувся. Той хлопець що, любитель? Ні стріляти не вміє, ні машину з місця зрушити?

– Взяти його!

Автомобільний мотор запустився вдруге.

– Ми щось чули про «Узі»…

– Або «Узі», або Твілінґен – вам вибирати!

Бо різко звівся на ноги і підбіг до розбитого вікна і встиг побачити, як автомобіль кулею вилетів з гаража. Нуббе та Євґеній стояли перед воротами. Нуббе шмаляв зі своєї «Берети». Євґеній мав «Ремінґтон-870» зі спиляним стволом. Натиснувши на курок, він сіпнувся з відбою. Бо побачив, як розлетілось вітрове скло, але автомобіль рвучко набирав швидкість, вдаривши Євґенія переднім бампером якраз над колінами, і той зробив сальто в повітрі, після чого позбавлений вітрового скла автомобіль проковтнув його, як косатка тюленя. Він зніс ворота і частину огорожі, промчав вузькою, посипаною гравієм доріжкою просто в пшеничне поле по той бік путівця, і затим, не зменшуючи швидкості, як був на першій передачі, зі скреготом проорав собі шлях повз золоті снопи, що купалися в місячному сяйві. Зробивши широке півколо, він вискочив на битий шлях. Двигун завив іще голосніше – водій тиснув на педаль зчеплення, не прибираючи ногу з педалі газу. Потім він таки увімкнув другу передачу, двигун мало не заглух знову, однак упорався, машина помчала далі шляхом і, оскільки водій не спромігся увімкнути фари, незабаром зникла в нічному мороці.

– До машини! – заволав Бо. – Ми маємо перехопити його, перш ніж він дістанеться міста!

Пелле дивився на машину, не вірячи своїм очам. Він чув постріли і бачив у дзеркало заднього огляду, як «хонда» вискочила крізь зачинені ворота, зірвавши заодно частину білого паркану. На його очах автомобіль проорав пшеничне поле з вирощеною на держсубсидії сільгосппродукцією і, вискочивши якось на трасу, невпевнено помчав далі. Ясно, що Хлопець був зовсім недосвідченим водієм, але Пелле зітхнув з полегшенням, коли в місячному світлі крізь дірку замість вітрового скла розгледів закривавлену хустку над кермом. Принаймні хлопець був живий.

Він почув крики з боку будинку.

У тиші літньої ночі було чутно, як там заряджають зброю.

Там завели мотор автомобіля.

Пелле не мав уявлення, хто вони такі. Хлопець сказав йому – правда це була чи ні? – що чоловік у тому будинку – вбивця. Можливо, п’яний водій, що збив когось на смерть, а нині вийшов із в’язниці. Пелле не знав. Він знав тільки, що сам кілька років поспіль намагався більшу частину доби залишатися за кермом своєї машини, щоб не думати про той жах; він лише зараз повернувся в той давній світ, де