Читати книгу - "Сильмариліон"

Саурон багатьма аргументами заперечував усе, чого їх навчили валари, і змусив людей думати, що у світі, на сході й навіть на заході, лежить багато морів і багато земель, які вони можуть завоювати, здобувши небачені багатства. І ще, якщо б їм вдалося, зрештою, дістатися до краю земель і морів, то поза всім тим лежатиме Прадавня Темрява.

— З неї було створено світ. І єдина тільки Темрява варта поклоніння, і Володар її зможе ще сотворити інші світи й подарувати їх тим, котрі служать йому, так що примноженню їхньої влади не буде кінця.

I Ар-Фаразон сказав:

— Хто є Володарем Темряви?

Тоді Саурон бесідував із Королем за замкненими дверима і збрехав, мовивши:

— Це той, чийого ймення нині не згадують, адже валари обдурили тебе щодо нього, запропонувавши натомість ім’я Еру — примари, вигаданої за примхою їхніх сердець, — прагнучи, щоби люди служили тільки їм. Валари — оракули цього Еру, який говорить лише те, що вони захочуть. Але їхній справжній повелитель іще переможе і позбавить тебе від цієї примари, а ім’я йому — Мелкор, Володар Усього, Даритель Свободи; він зробить тебе сильнішим, аніж вони.

Після того Король Ар-Фаразон знову навернувся до поклоніння Тьмі та Володареві її Мелкору, попервах потайки, а незабаром і відкрито, перед лицем народу, більшість якого наслідувала його приклад. Але, як уже мовлено, в Роменні та поближніх землях усе ще жили вцілілі Вірні, а дещицю інших було розкидано по краю. Проводирем, від котрого всі вони сподівалися керівництва та мужності в лихі часи, був Аманділ, радник Короля. Аманділ мав сина Еленділа й онуків Ісілдура та Анаріона, які тоді ще, за численням Нуменору, були юними. Аманділ та Еленділ були видатними морськими капітанами і походили з роду Елроса Тар-Міньятура, хоч і не з правлячого дому, якому належали корона та престол у місті Арменелосі. У дні спільної юності Аманділ був любий Фаразонові й, незважаючи на те, що належав до ельфодрузів, зоставався серед його радників аж до приходу Саурона. Тепер же його звільнили, позаяк Саурон ненавидів володаря Андуніе понад усіх інших нуменорців. Однак Аманділ був такий шляхетний і такий могутній морський капітан, що чимало людей і досі дуже шанувало його, тож ані Король, ані Саурон поки що не насмілювалися схопити його.

Тому Аманділ відбув до Роменни і закликав інших, чиїй вірності довіряв, також приїхати туди потайки, остерігаючись швидкого росту зла та почуваючи, що ельфодрузі тепер у небезпеці. Так воно й сталося. Бо Менелтарму в ту пору було остаточно занедбано, і хоча навіть сам Саурон не зважувався осквернити вершину, проте Король під страхом смертної кари не дозволяв жодному підніматися туди, навіть тим із Вірних, у чиїх серцях і досі жив Ілуватар. Саурон підбурив Короля зрізати Біле Дерево — Прекрасний Німлот, — що росло в його дворах, бо воно нагадувало про елдарів і про світло Валінору.

Спершу Король не погоджувався на це, бо вірив, що достатки його дому пов’язані з Деревом, як те й передрік Тар-Палантір. Отак у глупоті своїй той, хто нині ненавидів елдарів і валарів, намарне чіплявся за тінь давньої васальної залежності Нуменору. Та коли Аманділ почув поголос про зловісні Сауронові наміри, біль протнув його серце, він-бо знав, що, врешті-решт, Саурон таки доможеться свого. Відтак він бесідував із Еленділом і його синами, пригадавши їм сказання про Дерева Валінору; й Ісілдур, не мовивши ні слова, вийшов у ніч і здійснив подвиг, який згодом зробив його знаменитим. Він одинцем і замаскувавшись пробрався в Арменелос, до королівських дворів, куди на ту пору вхід Вірним було заборонено, й дістався до того місця, де було Дерево і куди, за розпорядженням Саурона, не допускали нікого, а Дерево вдень і вночі стерегли підлеглі йому охоронці. На той час Німлот потьмянів і не квітував, бо надворі стояла пізня осінь і зима була вже не за горами; Ісілдур же пройшов повз охоронців і, зірвавши з Дерева єдиний плід, що висів на ньому, повернувся, щоби піти. Проте охоронці здійняли тривогу й напали на нього, і він, отримавши чимало поранень, пробив собі шлях до відступу й урятувався, а позаяк Ісілдур замаскувався, то жодна жива душа не довідалася, хто наважився торкнутися Дерева. Тим часом Ісілдур заледве дістався назад до Роменни і встиг вручити плід Аманділові, доки ще сили не покинули його. Тоді плід потайки посадили, й Аманділ благословив його, а навесні з землі пробився пагінець і випустив бруньки. А щойно на ньому розкрився перший листочок, Ісілдур, який довго лежав при смерті, ожив, і рани вже йому не докучали.

І зроблено це було саме вчасно, бо після нападу Король поступився Сауронові та зрубав Біле Дерево, остаточно зрікшись вірності своїх праотців. А Саурон став призвідником того, що посеред нуменорського міста Арменелоса Золотого звели могутній храм у формі кола при основі, зі стінами сорок ліктів завтовшки, а ширина основи його становила чотириста ліктів у перерізі через центр, а стіни здіймалися на чотириста ліктів над землею, увінчуючись велетенським куполом. Купол той був цілий покритий сріблом і, сяючи на сонці, здіймався так високо, що світло його було помітно здалеку; та небавом світло потьмяніло, а срібло зробилося чорним. Адже посеред храму стояв огненний вівтар, а на самісінькій вершині купола була вентиляційна башта, звідки виривався густий дим. Перше полум’я на тім вівтарі Саурон розпалив із порубаної деревини Німлота, і, потріскуючи, вона згоріла дотла; людей же здивувало, що чад, який здійнявся від неї, перетворився на хмару, яка сім днів оповивала землю й аж потім поволі рушила на захід.

Відтоді вогонь і дим там не переводилися, бо Сауронова влада день при дні розросталася, й у тому храмі, проливаючи кров, катуючи та чинячи страхітливу скверну, люди приносили офіру Мелкорові, щоби він звільнив їх од Смерті. Найчастіше жертв вони вибирали з-поміж Вірних, але ніколи відкрито не оскаржували їхнього невшановування Мелкора, Дарителя Свободи, а звинувачували натомість у ненависті до Короля й у бунтарстві чи у змові проти їхнього роду, у вигадуванні брехні й отрут. Обвинувачення ті були головно фальшиві; та гіркі то були часи, а ненависть породжує ненависть.

Проте, незважаючи на все, Смерть не полишила тієї землі, а радше стала приходити раніше й частіше в різних жахливих личинах. Адже якщо колись люди повільно старіли й, остаточно стомившись од світу, засинали, щоби не прокинутися, то тепер на них напосілися шаленство та хвороби; і ще вони боялися помирати й іти в пітьму — королівство