Читати книгу - "Сяйво"

Усі троє перебували в фойє. Джек розпалив у каміні такий вогонь, що той аж ревів. Цілком закутаний у ковдру Денні сидів на маленькому диванчику, де колись, мільйон років тому, були сиділи й сміялися, наче дівчатка, три черниці, чекаючи поки зменшиться черга на виписку. Він сьорбав з великої чашки гарячий локшиновий суп. Венді сиділа поряд і гладила його по голові. Джек усівся на підлозі, обличчя в нього вочевидь усе дужче застигало, кам’яніло, що далі Денні розповідав свою історію. Двічі він витягав із задньої кишені носовичок і витирав свої зашерхлі губи.

— А потім вони за мною гналися, — закінчив хлопчик. Джек підвівся й пішов до вікна. Денні подивився на мамуню. — Вони гнались за мною аж до самого ґанку.

Він щосили намагався, щоби голос його звучав спокійно, бо якщо він зберігатиме спокій, може, тоді вони йому повірять. Містер Стенджер не зберіг спокою. Він почав плакати і не міг зупинитися, і тому приїхали ЛЮДИ В БІЛИХ ХАЛАТАХ, щоби забрати його з дому, бо якщо ти не можеш перестати плакати, значить ти З’ЇХАВ З КОТУШОК, а коли ж ти повернешся назад? НІХТО ЦЬОГО НЕ ЗНАЄ. Його парка і комбінезон, і обліплені снігом снігоступи лежали на килимку просто всередині великих подвійних дверей.

(«Я не заплачу, я не дозволю собі заплакати».)

І Денні здавалося, що він це зможе зробити, але труситися він перестати не міг. Він дивився у вогонь і чекав, коли щось скаже його тато. Високе жовте полум’я танцювало в темному кам’яному каміні. Гучно стрельнув сосновий сучок, й іскри сипонули вгору, в комин.

— Денні, ходи-но сюди, — обернувся Джек. Його обличчя все ще мало той самий заціплений, мертвотний вираз. Денні неприємно було на нього дивитися.

— Джеку…

— Я всього лиш хочу, аби хлопчик підійшов сюди на хвильку.

Денні зісковзнув з дивана і, підійшовши, став біля тата.

— Добре, синку. А тепер, що ти бачиш?

Іще раніше, аніж підійти до вікна, Денні вже знав, що він там побачить. Поза плутаниною слідів від чобіт, слідів від санок і слідів від снігоступів, якими була позначена їхня звичайна прогулянкова територія, суцільне снігове поле, що вкрило галявини «Оверлука», тяглося положисто вниз до топіарію й ігрового майданчика. Його трохи псували дві низки слідів, одна з них тягнулася прямою лінією від ґанку до ігрового майданчика, інша довгою, кривою дугою вела назад.

— Тільки мої сліди, тату. Але…

— А як щодо живоплотів, Денні?

У Денні почали тремтіти губи. Він був на межі того, щоби заплакати. А якщо він не зможе зупинитися?

(«я не не заплачу Я Не Заплачу Не Заплачу НЕ ЗАПЛАЧУ»)

— Усе засипано снігом, — прошепотів він. — Але, тату…

— Що? Я тебе не чую!

— Джеку, ти жорстко допитуєш його! Хіба ти не бачиш, що він збентежений, він…

— Замовч! Ну, Денні?

— Вони подряпали мене, тату. В мене нога…

— Напевне, ти міг роздряпати собі ногу об сніжний наст.

А тоді Венді постала між ними, з обличчям блідим і сердитим.

— Що це ти намагаєшся примусити його зробити? — запитала вона. — Зізнатися у вбивстві? Що таке скоїлося з тобою?

І тоді відчуженість в очах Джека, на позір, зруйнувалася.

— Я намагаюся допомогти йому знайти різницю між тим, що є реальним і дечим таким, що є всього лише галюцинацією, от і все. — Він присів навпочіпки перед Денні так, що вони опинилися очі-в-очі, а потім міцно його обійняв. — Денні, насправді нічого з того не відбувалося. Окей? Це був ніби черговий транс з отих, у які ти іноді западаєш. Ото й усе.

— Тату?

— Що, Дене?

— Я не роздряпував ногу об наст. Там нема ніякого насту. Всюди тільки сипкий сніг. Він навіть не ліпиться, з нього не можна сніжку зробити. Пам’ятаєш, як ми спробували покидатися сніжками і не змогли?

Він відчув, як напружився батько проти нього.

— Тоді об сходинку ґанку.

Денні відсахнувся. Раптом він збагнув. Усе враз зблиснуло йому в голові, як траплялося інколи, як тоді, з тією жінкою, що хотіла влізти в сірі чоловічі штани. Він дивився на батька вибалушеними очима.

— Ти ж знаєш, що я кажу правду, — прошепотів він, шокований.

— Денні… — обличчя Джека напружилось.

— Ти знаєш, бо сам бачив…

Звук удару відкритою долонею Джека по обличчю Денні був бляклим, зовсім не драматичним. Голова хлопчика хитнулась назад, відбиток долоні червонів на його щоці, немов клеймо.

Венді видала якийсь плаксивий звук.

Нам мить усі застигли, всі троє, а тоді Джек вхопив сина і проказав:

— Денні, вибач мені, з тобою все гаразд, доку?

— Ти його вдарив, сучий ти сину! — закричала Венді. — Брудний ти покидьок!

Вона вхопила сина за іншу руку, і на мить Денні опинився розіп’ятим між ними.

— Ой, будь ласочка, перестаньте розтягувати мене! — заверещав він, і таке страждання звучало в його голосі, що батьки його відпустили, і тоді звичайно надійшли сльози, і він повалився, ридаючи, між диваном і вікном, а батьки безпорадно дивилися на нього, як то можуть дивитися діти на якусь іграшку, що зламалася через шалене шарпання в суперечці за те, кому вона мусить належати. У каміні ручною гранатою вибухнув черговий сучок, змусивши їх здригнутися.

Венді дала синові дитячого аспірину, і Джек поклав його, покірного, до ліжка й укутав ковдрами. Невдовзі Денні вже спав з великим пальцем у роті.

— Не подобається мені це, — промовила Венді. — Це ніби повернення в минуле.

Джек не відповів.

Вона лагідно подивилася на нього, без злості, але й без посмішки.

— Хочеш, щоби я вибачилася за те, що назвала тебе сучим сином? Гаразд, я перепрошую. І все одно ти не мусив його бити.

— Знаю, — буркнув він. — Сам знаю. Я не знаю, що збіса на мене найшло.

— Ти обіцяв, що більше ніколи його не вдариш.

Він люто глянув на неї, але враз уся лють пропала. Раптом, із сумом і жахом, вона побачила, яким виглядатиме Джек у старості. Ще ніколи до того вона його таким не бачила.

(?яким?)

«Зламаним, — відповіла вона сама собі. — Він має вигляд побитого».

Джек промовив:

— Я завжди вважав, що здатен