Читати книгу - "Сяйво"

цього майданчика, взявши той самий кружний напрямок, що й його батько того дня, коли повалив сніг. Він зосередився на роботі снігоступами. Повільні, гладенькі кроки. Не задирай ступню надто високо, бо втратиш рівновагу. Крути щиколотками, щоби струшувати сніг з навхресних плетінок. Це здавалося таким повільним. Він досяг кута майданчика. Тут високо намело снігу і він міг переступити через огорожу. Він уже майже перебрався через неї, а тоді ледь не впав пластом, коли задній снігоступ зачепився за один зі стовпчиків огорожі. Він наліг супроти сили тяжіння, пам’ятаючи, як важко підводитись, якщо впадеш.

Праворуч від нього знову той м’який звук падіння снігової брили. Він поглянув туди і побачив приблизно за шістдесят кроків двох інших левів поряд один з одним, тепер уже до передніх лап звільнених від снігу. Зелені западини, що були їхніми очима, вглядалися в нього. І пес повернув голову.

(це відбувається, тільки коли ти не дивишся)

— Ох! Ой…

Снігоступи зашпорталися, і він, безпорадно змахнувши руками, повалився просто в сніг. Снігу забилося йому під каптур, і за шию, і в халяви чобіт. Серце тепер уже колотилося скажено, він виборсався зі снігу, намагався підсунути снігоступи під себе

(секретний агент пам’ятай ти секретний агент)

і завалився навзнак.

Якусь мить він так і лежав, дивлячись у небо, думаючи, що простіше буде взяти і здатись.

А тоді подумав про те створіння в бетонному тунелі і зрозумів, що не зможе. Він зіп’явся на ноги і втупився очима в топіарій. Усі три леви тепер були вкупі, десь за сорок футів віддалік. Собака розташувався лівіше них, немов, щоб перекрити Денні шлях до відступу. Вони були позбавлені снігу, окрім розсипчастих рюшів навкруг їхніх ший і морд. Усі вони зирили на нього.

Тепер уже дихання його скакало галопом, а паніка викручувалася й гризла під лобом, немов пацюк. Він поборював паніку, і він поборював снігоступи.

(Татів голос: Ні, не поборюй їх, доку. Йди ними, наче вони твої власні ступні. Йди на них).

(Так, тату).

Він знову почав іти, намагаючись відтворити той легкий ритм, у якому був практикувався з татом. Мало-помалу той ритм повертався, але разом з ним прийшло усвідомлення того, який він вимотаний, як дуже виснажив його власний страх. Сухожилля у стегнах і литках, і щиколотках йому горіли й тремтіли. Попереду він бачив «Оверлук», насмішкувато віддалений, здавалося, він дивиться на Денні своїми багатьма вікнами, немов тут відбувається якесь трішки цікаве йому змагання.

Денні озирнувся через плече, на мить йому забило похапливе дихання, але потім хекання ще дужче пришвидшилось. Найближчий лев уже лише за двадцять футів позаду пер уперед грудьми крізь сніг, наче собака, що талапається в ставку. Ліворуч і праворуч від цього дибали двоє інших. Вони скидалися на якусь армійську розвідгрупу, собака, все ще поодалік зліва від них, як дозорець. Найближчий лев мав похилену голову. Плечі потужно випнуті понад шиєю. Хвіст задраний, немов за мить перед тим, як Денні озирнутись, той з посвистом хльоскав уперед-назад, уперед-назад. Денні подумалося, що він схожий на великого домашнього кота, якому приємно бавитися, граючись з мишкою перед тим, як її вбити.

(…завалити…)

Ні, якщо він упаде, йому смерть. Вони нізащо не дадуть йому підвестись. Нападуть на нього. Оскаженіло вертячи руками, він смикнувся вперед, центр інерції затанцював у нього просто перед носом. Денні його вловив і поспішив далі, кидаючи через плече погляди назад. Свистіло повітря, входячи і виходячи з його сухого, як розпечене скло, горла.

Світ стиснувся до сліпучого снігу, зелених живоплотів і шаркання його снігоступів. І ще чогось. Якихось м’яких, приглушених, ватних звуків. Він спробував додати ходу, та не зміг. Зараз він ішов понад засипаною снігом під’їзною алеєю, маленький хлопчик з обличчям, майже похованим у тіні каптура його парки. День був тихий, яскравий.

Коли він знов озирнувся, центровий лев уже був лише за п’ять футів позаду нього. Він вищирявся. З роззявленою пащею, присілий на стиснутих, як годинникові пружини, задніх лапах. Поза цим левом і іншими Денні побачив кроля, його голова тепер стирчала з-під снігу, яскраво-зелена, немов той обернувся сюди своєю гидотною, безвиразною пикою, щоби побачити фінал цього переслідування.

Уже на передній галявині «Оверлука», між розворотним колом для машин і ґанком, Денні дав волю паніці і почав незграбно бігти на снігоступах, тепер уже не наважуючись озиратися, хилячись дужче і дужче вперед, з руками далеко попереду себе, як у сліпця, що намацує перешкоди. Каптур спав з голови назад, виявивши його лице, борошняна білість якого поступилася гарячково-червоним плямам на щоках, очі хлопчик мав вирячені від жаху. Ґанок був уже зовсім близько.

Позаду себе він почув раптове жорстке репання снігу, наче щось там плигнуло.

Він упав на сходи ґанку з беззвучним криком і рачки поповз ними вгору, позаду нього торохкали перехняблені снігоступи.

У повітрі пролунало шшшух, і потім раптовий біль у нозі. Звук роздирання тканини. Щось іще, що могло бути — мусило бути — його уявою.

Ревіння, сердитий рик.

Запах крові й зимостійкої зелені.

Він упав ницьма на ґанку, захрипло схлипуючи, з важким металевим присмаком міді в роті. Серце калаталося йому в грудях. Маленька цівка крові текла в нього з носа.

Денні уявлення не мав, скільки часу він пролежав там, перш ніж розчахнулися двері фойє і вибіг Джек, який мав на собі тільки джинси і шльопки. А відразу за ним і Венді.

— Денні! — скрикнула вона.

— Доку! Денні, заради Бога-Христа! Що трапилося? Що скоїлося?

Тато допоміг йому підвестись. Холоша його комбінезону прорвалася під коліном. Усередині його шерстяна лижварська шкарпетка була розідрана, а литка дрібно подряпана… немов він намагався продертися крізь якісь близько посаджені зимозелені кущі і його пошкрябало гілками.

Він подивився собі через плече. Далеко внизу на галявині, поза гольф-майданчиком, виднілися кілька ледь розпізнаваних, засипаних снігом купин. Живоплотові звірі. Між ними й ігровим майданчиком. Між ними й дорогою.

У нього підломилися ноги. Джек його підхопив. Денні почав плакати.

Розділ тридцять п’ятий

Фойє

Він розповів їм усе, окрім того, що з ним трапилося, коли снігом засипало кінець бетонної труби. Він не міг змусити себе цього переповісти. І не знав правильних слів, якими виразити те повзуче, млосне відчуття жаху, що облягло його, коли він почув, як там, у холодній темряві, почало скрадливо потріскувати мертве осикове листя. Але він розповів їм про те, як м’яко гупали, обвалюючись, снігові брили. Про лева, про його голову і нап’яті плечі, коли той