Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

— Слухаюсь, прокураторе, — озвався Афраній і почав відступати і вклонятися, а прокуратор вдарив у долоні й гукнув:

— До мене, сюди! Світоч у колонаду!

Афраній виходив у сад, а за спиною Пілата в руках слуг уже миготіли вогні. Три світочі опинилися на столі перед прокуратором, і місячна ніч тут же відступила в сад, мовби Афраній завів її з собою. Замість Афранія на балкон вийшов невідомий маленький та худющий чоловік разом з гігантом кентуріоном. Цей другий, перехопивши погляд прокуратора, зараз же відступив у сад і там зник.

Прокуратор вивчав прибульця жадібними і дещо переполошеними очима. Так дивляться на того, про кого чули багато, про кого думали і хто нарешті з’явився.

Прибулий чоловік, віком років під сорок, був чорний, обірваний, покритий засохлим багном, дивився по-вовчому, з-під лоба. Словом, він був дуже непривабливий і найбільше скидався на міського жебрака, яких чимало товчеться по терасах храму чи на торговицях гамірного і брудного Подолу.

Мовчанка тяглася довго, і порушена вона була дивною поведінкою приведеного до Пілата. Він перемінився на обличчі, схитнувся і, якби не вчепився брудною рукою за край столу, впав би.

— Що з тобою? — спитав Пілат.

— Нічого, — відповів Левій Матвій і зробив такий рух, наче щось проковтнув.

Худа, гола, брудна шия його нап’ялася і знову обпала.

— Що з тобою, відповідай, — повторив Пілат.

— Я стомився, — відповів Левій і понуро подивився на підлогу.

— Сядь, — мовив Пілат і показав на крісло.

Левій недовірливо поглянув на прокуратора, ступив до крісла, лякливо покосував на золоті бильця і сів не в крісло, а поряд з ним, на підлогу.

— Поясни, чому не сів у крісло? — спитав Пілат.

— Я брудний, я його закаляю, — сказав Левій, дивлячись у землю.

— Зараз тобі дадуть попоїсти.

— Я не хочу їсти, — відповів Левій.

— Для чого ж брехати? — спитав тихо Пілат. — Ти ж не їв цілий день, а може, й довше. Ну гаразд, не їж. Я прикликав тебе, щоб ти показав мені ніж, що був у тебе.

— Вояки відняли його у мене, коли заводили сюди, — відповів Левій і докинув похмуро: — Ви його поверніть мені, його потрібно віддати хазяїну, я вкрав його.

— Для чого?

— Щоб мотуззя перерізати, — відповів Левій.

— Марку! — гукнув прокуратор, і кентуріон ступив під колони. — Ніж його дайте мені.

Кентуріон витягнув з одних з піхов при поясі брудний хлібний ніж і дав його прокуратору, а сам відійшов.

— А в кого взяв ножа?

— У хлібній крамничці біля Хевронської брами, як увійти в город, зараз же ліворуч.

Пілат подивився на широке лезо, навіщось почіпав пальцем, чи гострий ніж, і сказав:

— Щодо ножа не турбуйся, ніж повернуть у крамничку. А тепер мені потрібне інше: покажи хартію, яку ти носиш з собою і де записані слова Ієшуа.

Левій з ненавистю подивився на Пілата і посміхнувся такою недоброю посмішкою, що обличчя його спотворилося вкрай.

— Все хочете відібрати? І останнє, що маю? — спитав він.

— Я не сказав тобі — віддай, — відповів Пілат, — я сказав — покажи.

Левій понишпорив у пазусі й витяг сувій пергаменту. Пілат узяв його, розгорнув, розстелив між вогнями і, щулячи очі, почав вивчати малорозбірливі чорнильні знаки. Важко було збагнути ці кострубаті рядки, і Пілат морщився та прихилявся до самого пергаменту, водив пальцем рядками. Йому пощастило-таки розібрати, що записане є безладною низкою якихось висловів, якихось дат, господарських записів і поетичних уривків. Дещо Пілат прочитав: «Смерті немає… Вчора ми їли солодкі весняні баккуроти…»

Гримасуючи від натуги, Пілат мружився, читав: «Ми побачимо чисту ріку води життя… Людство буде дивитися на сонце крізь прозорий кристал…»

Тієї миті Пілат здригнувся. В останніх рядках пергаменту він розібрав слова: «…більшого пороку… боягузтво». Пілат скрутив пергамент і різко простяг його Левію.

— Візьми, — сказав він і, помовчавши, додав: — Ти, як я бачу, книжник, і нема чого тобі, одинокому, ходити злидарем, без пристанища. В мене в Кесарії є велика книгозбірня, я дуже багатий і хочу взяти тебе на службу. Ти будеш розбирати і доглядати папіруси, будеш мати хліб і одяг.

Левій підвівся і відповів:

— Ні, я не хочу.

— Чому? — темніючи з лиця, спитав прокуратор. — Я тобі неприємний, ти боїшся мене?

Така ж лиха посмішка спотворила обличчя Левію, і він сказав:

— Ні, тому, що ти боятимешся мене. Тобі не так просто буде дивитися мені у вічі, після того як ти вбив його.

— Мовчи, — відповів Пілат, — візьми грошей.

Левій заперечливо похитав головою, а прокуратор вів далі:

— Ти, я знаю, числиш себе учнем Ієшуа, але я тобі скажу, що ти не збагнув анічогісінько з того, чому він тебе вчив. Бо ж, якби це було так, ти неодмінно взяв би у мене хоч щось. Уважай, що він перед смертю сказав, що він нікого не винуватить, — Пілат значуще підняв палець, лице Пілатове пересмикувалося. — ї сам він неодмінно взяв би що-небудь. Ти жорстокий, а він жорстоким не був. Куди ти подасися?

Левій раптом наблизився до столу, вперся в нього обома руками і, дивлячись палахкими очима на прокуратора, зашепотів йому:

— Ти, ігемоне, знай, що я в Єршалаїмі заріжу одну людину. Мені кортить тобі це сказати, щоб ти знав, що крові ще буде.

— Я теж знаю, що вона ще буде, — відповів Пілат, — своїми словами ти мене не здивував. Ти, певно, хочеш зарізати мене?

— Тебе мені зарізати не вдасться, — відповів Левій, ошкірившись у посмішці, — я не такий безклепкий, щоб на таке важитись, але я заріжу Іуду з Киріафа, я цьому заповім решту життя.

Від цих слів утіха виобразилася в очах прокураторових, і він, поманивши до себе пальцем поближче Левія Матвія, сказав:

— Цього тобі не зробити, не клопочися. Іуду цієї ночі вже зарізали.

Левій відскочив від столу, дико озираючись, і вигукнув:

— Хто це зробив?

— Не будь ревнивим, — скалячись, відповів Пілат і потер руки, — я боюся, що в нього були прихильники й окрім тебе.

— Хто це зробив? — пошепки повторив Левій.

Пілат відповів йому:

— Це зробив я.

Левій роззявив рота, дико вирячився на прокуратора, а той сказав тихо:

— Це, певно, малувато зроблено, але все ж таки це зробив я. — І докинув: — Ну ж бо, а тепер візьмеш що-небудь?

Левій подумав, полагіднішав і, нарешті, сказав:

— Звели дати мені шматок чистого пергаменту. Минула година. Левія не було в палаці. Тепер тишу

світання порушував лише тихий шерхіт кроків вартових у саду. Місяць швидко бляк, крайнеба навпроти було видно білувату плямку вранішньої зорі. Світочі давним-давно загасли. На ложі лежав прокуратор. Підклавши руку під