Читати книгу - "Сліпий годинникар: як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті, Річард Докінз"

відкритого планування, — то у «зворотному кресленні» точно відобразиться ця зміна. Те саме відбувалося б, якби гени були описом дорослого організму. Якби гени були кресленням, то було б легко уявити, як будь-яка характеристика, набута організмом упродовж його життя, точно транскрибується назад у генетичний код, а отже, передається наступному поколінню. Син коваля справді міг би успадкувати наслідки тяжкої праці його батька. Але це неможливо, бо гени є не кресленням, а рецептом. Уявити собі успадкування організмом набутих характеристик не легше, ніж повірити в таку історію: від кексу відрізали шматок, і опис цієї зміни повернувся назад до рецепта, внаслідок чого той змінився таким чином, що наступний кекс, випечений згідно зі зміненим рецептом, вийшов із духовки без одного шматка.

Ламаркісти традиційно полюбляють приклади з мозолями, тож скористаймось і ми таким. Наш гіпотетичний банківський клерк мав м’які, зніжені руки, за винятком твердої мозолі від ручки на середньому пальці правої руки. Якщо всі покоління його нащадків багато писатимуть, то ламаркісти очікують, що гени контролю розвитку шкіри в цьому місці зміняться таким чином, що клерки-немовлята народжуватимуться з затвердінням на відповідному пальці. Якби гени були кресленням, це було б легко. Існував би окремий ген для кожного квадратного міліметра (чи іншої маленької одиниці вимірювання) шкіри. Вся поверхня шкіри дорослого банківського клерка «сканувалася» б, інформація про твердість кожного квадратного міліметра ретельно записувалася б і поверталася б назад, до генів цього конкретного квадратного міліметра, — зокрема до відповідних генів у сперматозоїдах.

Але гени не є кресленням. Гена кожного квадратного міліметра в жодному сенсі не існує. Дорослий організм аж ніяк не можна сканувати, повернувши його опис назад до генів. «Координати» мозолі не можна «відшукати» в генетичній інформації, змінивши «відповідні» гени. Ембріональний розвиток є процесом, в якому беруть участь усі робочі гени, — процесом, який за правильного перебігу в потрібному напрямку дає в результаті дорослий організм, але цей процес за самою своєю природою є глибоко незворотним. Успадкування набутих характеристик не лише не відбувається — воно не може відбуватись у жодної життєвої форми, ембріональний розвиток якої є епігенетичним, а не преформістським. Будь-який біолог, що обстоює ідеї ламаркізму (хоча він може бути шокований, почувши це), опосередковано обстоює також ідеї атомістичної, детерміністської, редукціоністської ембріології. Я не хотів навантажувати пересічного читача цією вервечкою претензійних жаргонних слівець, але просто не міг стримати іронію, бо біологи, що сьогодні найближче підійшли до співчуття ламаркізму, також надзвичайно полюбляють використовувати ті самі жаргонізми, критикуючи інших.

Це не означає, що десь у Всесвіті не може існувати якоїсь інопланетної системи життя, в якій ембріологія таки є преформістською, — життєвої форми, що справді має «генетику за принципом креслення», а тому справді здатна успадковувати набуті характеристики. Наразі я лише показав, що ламаркізм несумісний із відомою нам ембріологією. Моє твердження на початку цього розділу було глибшим: навіть якби набуті характеристики могли успадковуватись, теорія Ламарка все одно була б не здатна пояснити адаптивну еволюцію. Це твердження є настільки потужним, що може бути застосоване до всіх життєвих форм у всьому Всесвіті. Воно базується на двох лініях міркувань, одна з яких пов’язана з труднощами щодо принципу використання й невикористання, а друга — з подальшими проблемами зі спадковістю набутих характеристик. Я розгляну їх у зворотному порядку.

У самій своїй основі проблема з набутими характеристиками полягає ось у чому. Успадкування набутих характеристик — це, звісно, добре, але не всі набуті характеристики є покращеннями. По суті, переважна більшість із них є ушкодженнями й погіршеннями. Очевидно, що якби успадковувались усі набуті характеристики без розбору (зламані ноги та шрами від віспи передавалися б із покоління в покоління так само, як загрубілі підошви та засмагла шкіра), то еволюція не просувалася б у загальному напрямку адаптивного покращення. Більшість характеристик, які будь-яка машина набуває з віком, зазвичай є накопиченням руйнівних впливів часу — зношуванням. Якби вони збиралися разом якимось процесом сканування й поверталися до креслення наступного покоління, то наступні покоління ставали б дедалі немічнішими. Замість того, щоб стартувати зі свіжого, нового креслення, кожне нове покоління починало б життя обтяженим і наляканим накопиченим ослабленням і ушкодженнями попередніх поколінь.

Ця проблема не обов’язково нездоланна. Не можна заперечувати, що деякі набуті характеристики є покращеннями, і теоретично можливо, що механізм спадковості міг би якимось чином розрізняти покращення й погіршення. Але замислившись над тим, як це розрізнення могло би працювати, ми підходимо до питання, чому набуті характеристики іноді бувають покращеннями. Чому, наприклад, ділянки шкіри, що використовуються, на кшталт підошов тих, хто бігає босоніж, стають товстішими та грубішими? На перший погляд здається ймовірнішим, що шкіра стала б тоншою: у більшості машин у процесі зношування деталі тоншають з тієї очевидної причини, що дрібні частинки матеріалу при цьому втрачаються, а не додаються.

Дарвіністи, звісно, мають на це готову відповідь. Шкіра при зношуванні стає товстішою, бо природний відбір у предковому минулому сприяв тим індивідам, шкіра яких випадково реагувала на зношування таким корисним чином. Так само природний відбір сприяв тим представникам предкових поколінь, які випадково реагували на сонячне світло, стаючи коричневими. Дарвіністи стоять на тому, що єдина причина, чому хоча б меншість набутих характеристик є покращеннями, полягає в існуванні підмурків попереднього дарвінівського відбору. Іншими словами, теорія Ламарка здатна пояснити адаптивне покращення в процесі еволюції, лише, так би мовити, сидячи на спині дарвінівської теорії. За умови наявності на задньому плані дарвінівського відбору, який гарантує корисність деяких набутих характеристик і надає механізм розрізнення корисних і шкідливих на­дбань, спадковість набутих характеристик теоретично могла би привести до якогось еволюційного покращення. Але покращення, хоч яким би воно було, відбувається виключно за рахунок дарвінівських підмурків. Для пояснення адаптивного аспекту еволюції доводиться повертатися до дарвінізму.

Те саме справедливо й для набагато важливішого класу набутих покращень — тих, що групуються під назвою «навчання». Упродовж свого життя тварина стає досвідченішою у справі виживання. Вона засвоює, що для неї добре, а що ні. Її мозок зберігає цілу бібліотеку спогадів про світ, а також про те, які дії зазвичай приводять до бажаних наслідків, а які до небажаних. Відповідно, багато що у поведінці тварини є набутими характеристиками і багато що з цих надбань — «навчання» — насправді заслуговує на те, щоб називатися покращенням. Якби батьки могли якимось чином транскрибувати мудрість життєвого досвіду в свої гени так, аби їхнє потомство народжувалось із уже вбудованою бібліотекою чужого досвіду, готовою для використання, це потомство могло би починати життя на один стрибок попереду. По суті, можна було б прискорити еволюційний прогрес, оскільки в гени автоматично вбудовувались би засвоєні вміння, навички й мудрість.

Але все це передбачає, що зміни поведінки, які ми називаємо навчанням, по суті, є покращеннями. Чому ж вони обов’язково мають бути покращеннями? Тварини дійсно вчаться робити те, що є для них добрим, а не поганим, але чому? Вони зазвичай уникають дій, що в минулому призводили до болю. Але біль не є чимось матеріальним. Біль — це лише те, що мозок розцінює як біль. На щастя, події, що розцінюються як болісні, наприклад насильницьке ушкодження поверхні тіла, випадковим чином водночас є подіями, що зазвичай загрожують виживанню тварини. Але можна легко уявити собі якусь родину тварин, що насолоджувалися б ушкодженнями та іншими подіями, що загрожують їхньому виживанню, — родину тварин, мозок яких влаштований