Читати книгу - "Король шрамів, Лі Бардуго"

Він запевняв, що готовий до обряду. Єлизавета пропонувала відкласти задумане ще на кілька днів, щоб він міг зміцнити своє панівне становище, однак король не хотів ризикувати. Він мусив повертатися до столиці. Та було ще дещо. Хлопець відчував, як чудовисько щодня сильнішає, і підозрював, що розбудити демона стало легше, позаяк тому кортіло розправити крила. Він уже відчував близькість свободи на смак.

— Зачекаймо ще трошечки, — просила Єлизавета.

Та Ніколаї не здавався.

— Завтра, — рішуче повідомив він. Чи тої миті, котра в цьому проклятому місці вважатиметься «завтра».

Спати хотілось як ніколи, він потребував відпочинку від думок про майбутнє випробування. Відчував, як вичікувально причаїлася потвора.

Вона звідкись знала, що завтра вони зійдуться в герці, й була готова до цього. І її готовність лякала Ніколаї більше за думку, що за кілька годин йому доведеться протнути терновим шипом власне серце.

Король готовий був усе віддати за келих вина. Ні, до біса келих. Він узявся б одразу за пляшку.

Проте вина тут не було. Як і їжі, яку можна було б викласти на таріль. Ніколаї зголоднів, але шлунок не буркотів. Король відчував спрагу, та в роті не пересихало.

Хлопець спостерігав за Зоєю, котра дивилася на вогонь. Вона зігнула пальці, й іскристе полум’я підскочило вище. Ніколаї досі не йняв віри тому, скільком речам Юріс зміг її навчити за такий короткий час. Вона була вбрана в той самий одяг, що й у день їхнього зникнення, однак накидка з грубої вовни давно вже кудись поділася. Хлопець радів, дивлячись на її знайому кефту з темно-синього шовку.

Дівчина сиділа, притиснувши до грудей коліна й поклавши на них щоку. Ніколаї збагнув, що ще ніколи не бачив її такою розслабленою. При дворі Зоя завжди рухалася легким граційним кроком, а погляд її нічого не пробачав і був гострий, як лезо ножа. Однак тепер хлопець зрозумів, що це була грація актриси на сцені. Вона завжди виступала, завжди була напоготові. Навіть із ним.

Ніколаї приглушено засміявся, і дівчина перевела погляд на нього.

— Що сталося?

Він похитав головою.

— Здається, я ревную.

— До кого?

— До дракона.

— Юрісові цього краще не чути. Він і так зависокої думки про себе.

— І недарма. Він уміє літати, дихати вогнем і достоту переховує десь цілі гори золота.

— Це недоречний стереотип. Чом би йому не переховувати коштовне каміння?

— І завдяки йому ти маєш такий вигляд.

Зоя вигнула брову.

— Який це «такий»?

— Безтурботний.

Дівчина виструнчилася, і Ніколаї враз пошкодував про сказане, побачивши, її як броня повертається на місце.

За хвилину Зоя запитала:

— Як гадаєш, що станеться, коли ми залишимо цю місцину?

— Сподіваюся, горітиме небагато.

Назяленскі зітхнула.

— Давід із Кувеєм занадто довго перебувають без нагляду. Вони вже, мабуть, підірвали пів столиці.

— Твоє зауваження страхітливо слушне, — погодився Ніколаї. Почухав голову. Червоне вино. Біле вино. Вишнева наливка, яку він куштував у Воронячому Клубі. Будь-що подарувало б йому полегшення й ніч справжнього відпочинку. А тут навіть Женине снодійне зілля не працювало. Від нього лише в голові туманилося. — Не знаю, що ми там побачимо. Я навіть не знаю, ким буду завтра.

— Ти будеш тим, ким тобі завжди судилося бути. Королем Равки.

«Можливо, — подумав хлопець. — А може, наводити лад у Равці доведеться тобі».

Він витягнув із кишені складений документ і поклав біля Зоїної руки.

Дівчина взяла папірець, покрутила його й насупилася, побачивши королівську печатку з відбитком його персня на сургучі. — Це що?

— Не хвилюйся, я не написав тобі любовного листа.

Зоя відвернулася до вогню. Невже для її безжальних почуттів самої лише згадки про кохання забагато?

— Це королівський указ, яким ти проголошуєшся Захисником Равки і Головнокомандувачкою Першої та Другої армій.

Дівчина витріщилася на нього.

— Ти що, геть здурів?

— Я намагаюся поводитися відповідально. І здається, у мене від цього шлунковий розлад.

Зоя випустила аркуш на підлогу, наче він обпалив їй пальці.

— Ти думаєш, що не переживеш завтрашній день?

— Сподіванням Равки не слід жити й помирати зі мною.

— І ти натомість перекладаєш їх на мене?

— Ти одна з наймогутніших Гриш усіх часів і народів, Зоє. Якщо хтось і зможе захистити Равку, то це будеш ти.

— А якщо я відмовлюся?

— Ми обоє знаємо, що це не так. До того ж я забув зауважити, що разом із посадою ти отримаєш надзвичайно розкішні сапфіри. — Ніколаї поклав руки на коліна. — Якщо близнюкам і Тріумвірату не вдалося приховати нашу відсутність, у Равці, можливо, вже здійнявся безлад. Ми обоє знаємо, що я, ймовірно, не переживу обряду, і комусь доведеться наводити там лад. На трон посягатимуть усі, в чиїх жилах, за їхнім власним переконанням, тече хоч крапля крові Ланцових, а вороги хапатимуться за будь-яку нагоду розтягнути країну на шматки. Оберуть собі в союзники одного самозванця — найкмітливішого, або найчарівнішого, або…

— Того, кого найлегше контролювати.

— Бачиш? Ти просто створена для цього. Об’єднай сили Гриші. Спробуй уберегти наш народ.

Зоя зі стурбованим виразом прикипіла поглядом до вогню.

— Чому ти з такою легкістю плануєш власну смерть?

— Я краще відверто дивитимуся на речі, ніж дозволю їм заскочити мене зненацька. — Ніколаї всміхнувся. — Не кажи, що сумуватимеш за мною.

Дівчина знову відвела погляд.

— Гадаю, світ без тебе буде не такий цікавий. Знаєш, я б не дозволила топити себе у смолі заради першого-ліпшого.

— Я розчулений, — озвався король. І це було щиро. Щойно промовлені Зоєю слова скидалися на комплімент, найприємніший з усіх, що йому доводилося від неї чути.

Зоя дістала з-під комірця кефти тоненький ланцюжок і зняла його через голову. На ньому висів ключ від королівських кайданів. Дівчина погойдала ланцюжок на пальці.

— Після завтрашнього обряду він нам більше не знадобиться.

Ніколаї забрав у неї ключ, відчуваючи його вагу на долоні. Метал нагрівся від дівочої шкіри. Хлопець сумував не за їхнім вечірнім ритуалом, а за приводом побазікати з Назяленскі щовечора та щоранку. А тепер, схоже, такої нагоди більше не випаде.

Він повагався. Не хотілося зіпсувати Зоїн доброзичливий настрій.

— Твій підсилювач… — Її пальці смикнулися, і Ніколаї зрозумів, що дівчина поборола бажання торкнутися голого зап’ястка. — Розповіси мені, як ти його здобула?

— А це має якесь значення?

— Не думаю. — Однак йому хотілося дізнатися. Йому хотілося сидіти поряд із нею й слухати її розповідь. Вони провели разом стільки часу, та Зоя досі лишалася для нього загадкою. Можливо, це була остання нагода розгадати