Читати книгу - "Моя неймовірна спокуса, Аріана Мел"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вилітаю з приймальної, на ходу забиваючи в додатку пошук доступних найближчих таксі. Удача виявляється на моїй стороні. Підтверджую і вже за п'ять хвилин авто плавно лавірує брукованими вуличками рухаючись в центр. Моє хвилювання сягає апогею. Кричу подумки «Швидше! Швидше, трясця!». По здивованому погляду водія і сердитому буркотінню до мене доходить, що кричу не подумки. Нервово закушую губу і перепрошую водія за свою грубість. Та легше мені від цього геть не стає.
Міцно стискаю ремінець своєї сумки однією рукою, аж кісточки пальців на руках мало не хрускотять. Іншою так само стискаю телефон, раз за разом позиркуючи на екран, в надії, що можливо таки Бриль подзвонить. Але ні. Смартфон мочить, а на дисплеї темно, як у мене на душі.
Нарешті під'їжджаємо до будинку, швидко оплачую і вилітаю з автівки. У два кроки перестрибую сходинки до входу у будинок. Ось я вже у фоє. Підлітаю до консьєржа. Уточняю чи Бриль все ще у себе. Він підтверджує, що так, він в апартах.
Розтягую губи у кривуватій подобі посмішки. Дякую консьєржу і натискаю кнопку виклику ліфта. Час тягнеться неймовірно довго. Нарешті я вже під дверима квартири. Чорт, не уточнила чи є його мати. Та мабуть, є, тож вирішую своїм ключем не відкривати двері. Тому натискаю на кнопку дверного дзвінка і чекаю. Мить, друга. Ніхто не відчиняє. Натискаю на кнопку ще раз. Знову тиша. Тільки розстібаю сумку, щоб таки дістати ключі, як чую клацання дверного замка. Ну нарешті.
Прочиняються двері, та за ними не Анна Семенівна, а сам Веремій. Стою, не дихаю. Гарячково ковзаю по ньому поглядом, оцінюючи його вигляд, і застигаю. Бо вигляд у нього жахливий. Брова і губа розсічені, на обличчі синці. Деякі ще багряного кольору, а де-не-де вони вже потихеньку синіють. Опускаю погляд нижче, намагаючись крізь махровий халат розгледіти чи все гаразд у нього з ребрами, чи немає забоїв. Бриль перериває мій прискіпливий огляд:
— Злато...це ти..Я думав, мати повернулася.
— Це я, — на місце розгубленості та страху за цього впертого віслюка приходить миттєве роздратування від його слів.
Легко торкаюсь долонею його плеча, відсторонюючи, і проходжу в передпокій. Роззуваюсь і кидаю сумочку на комод. Стрімко розвертаюсь до нього, зметнувши копною блискучого волосся, що лягає мені на груди пишним каштановим покривалом. Сердито примружую очі. Він, м'яко кажучи, здивований моєю реакцією, та я не можу не злитись.
— Бриль, чому для тебе просто подзвонити чи черкнути повідомлення — це завжди така складність? — шиплю, трясучи перед його носом своїм смартфоном і намагаючись з усіх сил стримати це роздратування, бо розумію, що йому і так боляче. Реально, фізично боляче, — Я за весь ранок ледь з розуму не зійшла від хвилювання!
На його обличчі розквітає дурнувата задоволена хлоп'яча посмішка. Хоча, ну як посмішка. Гримаска швидше, враховуючи побите, в синцях обличчя і розсічену брову. Та для мене — це найкраща посмішка на світі.
Підходжу ближче, вже трохи заспокоївшись і вгамувавши свою злість. Камінь геть з душі падає, коли бачу що він цілий, трохи пом'ятий, але цілий. Дивлюся йому у вічі. Мимоволі підіймаю руку вгору і ледь торкаюся кінчиками пальців особливо жахливого синця на щоці, тоді шкіри поруч з розсіченою бровою. Ковтаю колючий клубок в горлі.
— Я хочу знати, як це трапилося. Розкажи мені все, — кажу твердим безапеляційним тоном.
— Гаразд, — він на диво швидко і легко здається, погодившись, — Тільки ходімо у спальню, я ляжу.
— Ох, — картаю себе подумки за таку мою дурість. Йому ж боляче, — Звісно, так. Ходімо.
Ми проходимо у спальню. Він влягається і видихає. Починає розповідати.
Виявляється сьогодні він вирішив виїхати з дому ще перед сьомою ранку, бо хотів ще раз перевірити деякі документи. Звично спустився ліфтом на підземний паркінг і пішов до свого авто. В якусь мить зрозумів, що щось не так. З освітлення працювала лише одна лампочка на виїзді та біля ліфта. А біля його авто було і геть темно.
Вже біля самих дверцят зрозумів, що з машиною щось не в порядку. Придивився. Справді, в авто виявилися пробиті шини. Спочатку не повірив очам. Бо хто ж таку дурість утне? На паркінгу працюють цілодобові камери спостереження. Та обійшовши автівку з усіх сторін зрозумів, що так і є. Хтось пробив йому всі чотири колеса.
Та не встиг здивуватися, як троє невідомих накинулися на нього. Спочатку він не встиг зорієнтуватися. Тоді ж і отримав розсічення брови. Далі, швидко зібравшись, почав відбиватись. Противники явно не сподівались на таку віддачу(за це подяка багаторічним заняттям спортом), тож їм теж солідно дісталося. Та все ж у них була кількісна перевага. В кінці лише сказали, що це перше й останнє попередження. Він зробив висновок, що від Яромського, а я розумію, що Сотник до цього, мабуть, теж причетний. Від цієї думки мороз йде шкірою. Та я лише міцніше стискаю свій смартфон у руці й мовчки продовжую слухати Веремієву розповідь.
Десь за десять-п'ятнадцять хвилин після цього його побачив сусід із третього поверху, що прямував до свого авто, запаркованого неподалік, і викликав швидку. Медики прибули швидко. Його оглянули. Наполягали на госпіталізації та цей впертюх відмовився, коли йому повідомили, що переломів немає, а з такими ушкодженнями не бажано, проте допустимо залишатись вдома.
Тож він швидко підписав відмову і медикам нічого не залишалось, як поїхати, залишивши список рекомендованих знеболювальних, які точно знадобляться пізніше, коли дія теперішніх мине. Згодом, відправив матір в аптеку за ліками, щоб трохи відпочити від її істеричного плачу. Бо ж, звісно, перелякалась не на жарт.
Не втримуюся, розкриваю поли його халату. Мені зараз конче необхідно на власні очі переконатися, що він справді цілий і переломів немає. Бачу синці по грудях і нижче на животі. Очі печуть від сліз, які так і норовлять вирватися стрімким потоком. Сухо ковтаю цей клубок непролитих сліз, а серце глухо гатить об грудну клітку і тупо болить за нього. Підіймаюся з ліжка. Мені треба вийти та прочистити голову.
— Зроблю тобі чаю, гаразд, — губи зрадницьки тремтять, коли кажу це.
— Добре, дякую, — він відкидає голову на подушку і втомлено прикриває очі повіками.
Виходжу на кухню. Набираю води в чайник і вмикаю кнопку. На автопілоті дістаю чашку і пакетик свого улюбленого ромашкового чаю. Ставлю її поруч з чайником і тоді наважуюсь взяти до рук свій телефон, який перед цим поклала на столі. Мною трусить від хвилювання, коли розблоковую дисплей.
Інтуїція не підводить. Блимає одне непрочитане повідомлення з невідомого номера. Пальці дрібно тремтять, натискаючи на сповіщення. Розумію, що це від нього, від Сотника та все одно виявляюсь геть не готовою до того, що бачу. Нервово пробігаю очима текст. Коротке речення змушує груди стиснутись від жаху:
«Подумав, що тобі потрібно трохи мотивації у вигляді розмальованого Бриля. Всього дві простеньких умови й твій коханий буде врятований. Якщо ж ні..»
Господи! На що цей божевільний готовий піти, щоб помститись Веремію за всі мислимі й немислимі гріхи, які Давид сам же собі й надумав?
Намагаюсь зібрати думки докупи. З цього трансу виводить клацання кнопки чайника. Повертаюся і йду запарювати чай.
Стою спершись стегнами об стіл і морочу собі голову. Я просто у глухому куті. Виходу немає. Точніше він є, але ..жахливий і болючий..для мене, а для Веремія і поготів.
Беру чашку і повертаюся у спальню. Ставлю її на приліжкову тумбу. Веремій заснув. Набрякле обличчя уві сні розслабилося, складки на чолі, яке він часто морщить, зараз майже непомітні. Руки самі тягнуться до нього. Бажання торкнутись коханого просто нестерпне.
Дозволяю собі цю маленьку і швидше за все останню розкіш, бо дивлячись на нього чітко усвідомлюю, ЩО маю зробити. Бо розумію, що не зможу спокійно жити далі, знаючи, що з моєї вини з ним щось трапиться..щось гірше цього.
Моє серце кровоточить і шалено стукоче у грудях. Душа ридає, та я не дозволяю гірким сльозам затьмарити цей момент. Пізніше..За втраченим коханням я плакатиму потім. А зараз є лише ця мить. Ніжно торкаюсь лише подушечками пальців його підборіддя, проводжу вище. Легко окреслю контур м'яких губ. Мої пальчики невагомо подорожують вище по скроні, пірнають у волосся. Я нахиляюся нижче, вдихаю такий вже рідний цитрусовий запах. Тремтіння проноситься тілом і шкіру поколює від гострих відчуттів.
Його груди підіймаються та опускаються у спокійному, розміреному ритмі. Веремій міцно спить. І я десь глибоко в душі навіть рада цьому. Бо в цю мить не змогла б спокійно дивитися йому у вічі. Одинока сльозинка все-таки проривається і самотньо скочується щокою. Змахую її тильною стороною долоні. Нахиляюся до його губ і залишаю невагомий поцілунок.
Відхиляюся, підіймаюся з ліжка і тихо виходжу зі спальні, скануючи коханого останнім поглядом, повним жалю і розпачу, від усвідомлення того, що змушена буду зробити.
Забираю сумочку, швидко взуваюсь і виходжу з квартири, тихо причинивши за собою двері. У ліфті знесилено притискаюся плечима до стінки, розблоковую телефон і швидко, поки мужність не покинула мене, друкую повідомлення у відповідь Сотнику. Всього два слова, які перевернуть моє життя з ніг на голову:
«Я згодна»
За декілька хвилин приходить його відповідь:
«Май на увазі, проговоришся Брилю про нашу угоду чи повернешся назад в Україну..скажімо так...Ця мотивація здасться тобі квіточками у порівнянні з наступною»
Виходжу з ліфта, киваю на прощання консьєржу і штовхаю вхідні двері. Жадібно вдихаю повітря. Жах від того на що я тільки-но погодилася накриває гарячою хвилею. Нудотний спазм підкочує до горла, а паніка б'ється спійманим птахом об ребра, немов об пруття клітки. Розумію, що мені необхідно з кимось поговорити, бо я просто зійду з розуму від цього божевілля в яке перетворюється моє життя.
Розблоковую смартфон і набираю знайомий номер. За декілька гудків на тому кінці чую мелодійний Алінин голос.
— Аль, я потрапила у препаскудну ситуацію, — на ходу, без вітання, кидаю, — потрібна твоя допомога.
— Злато, що..,— мабуть, чуючи істеричні нотки у моєму голосі, вона замовкає на пів слова, — Гаразд, кажи.
— Зможеш приїхати зараз до мене на квартиру? Не знаю скільки в мене є часу..
На тому кінці повисає тиша, та за мить Аліна впевнено каже:
— Так, Злато. Постараюсь якомога швидше бути, — і на цьому вона завершує виклик.
Так і бреду до своєї квартири, занурившись з головою у відчай і власні думки. Ще за двадцять хвилин лунає дверний дзвінок і я поспішаю відчинити. Аліна мені зараз бачиться чимось на кшталт рятувального круга. Я чіпляюсь за неї, щоб остаточно не зійти з розуму.
Аліна заходить, роззувається і проходить у вітальню. Всідається на диван і дивиться на мене оцінювальним, проникливим поглядом.
— Розказуй, Злато. Подивимося у що ти влипла і що можна зробити.
Я падаю у м'яке крісло навпроти та починаю говорити. Спочатку не можу вловити думки, та потім вся ця історія виливається з мене немов вода з відра. Я говорю в перемішку із гіркими сльозами й не можу зупинитися. Та вона і не перебиває. Уважно слухає і лише трохи хмурить брови, зморщуючи при цьому зазвичай ідеально гладкий лоб.
Закінчивши, реву вже ридма.
— Аліно, я погодилася. Погодилася на цю авантюру, бо мені до дрижаків у кістках страшно за Веремія. Це вже не пусті погрози. Сотник чисто збожеволів. Він ненормальний, скажений, — схлипую.
— Чорт, Злато. Не впевнена, що тут можна знайти якийсь інший вихід за такий короткий термін. Хоча, я б радила поговорити з Веремієм.
Заперечно махаю головою.
— Сотник попередив, щоб тримала язика за зубами. Я навіть зараз ризикую, та я геть розгублена і в паніці.
Аліна кривиться при згадці імені Давида і тоді лише сумно зітхає.
— Боюся, тоді у тебе справді немає вибору. Єдине, що зможемо дещо підкоригувати його задум. Дізнайся куди він для тебе взяв квитки. На мільйон відсотків впевнена, що якщо він знатиме де ти, то буде тиснути та шантажувати й там. Єдиний вихід — сплутати йому карти. Це вийде, якщо ти зможеш зникнути з його поля зору. Можливо тоді, коли ми зможемо приспати його пильність, то зможемо і знайти докази його причетності — і до зникнення документів і до нападу. Нам просто потрібно виграти трохи часу.
Її ідея здається дуже логічною і мені від цього трішки легше дихається. Бо бути залежною від цього шаленого хтозна скільки часу..не найкращі перспективи, скажу.
Киваю головою.
— Так, я дізнаюся куди він взяв квитки.
— Добре. А тоді ми разом щось вигадаємо. Гаразд?
— Так, дякую Аліно, — продовжую схлипувати.
Подруга підіймається і пропонує допомогти зібрати необхідні речі. Все, звісно, я не зможу зібрати, та вона запевняє мене, що решту вона переправить посилкою.
— Так, Злато, так діло не піде. Тобі потрібно заспокоїтися і взяти себе в руки, бо нічого не вийде, а на кону занадто високі ставки. Є у тебе щось зі спиртного в домі?
Киваю, що так. Показую де. Далі Аліна робить все сама, бо я наче в якомусь трансі. Застигаю і просто не можу поворухнутись. Вона знаходить келихи, плюскає нам обом прозору рідину. Роблю ковток. Розумію, що це ром, який минулого разу я наливала Веремію. Кривлюсь, відмовляючись пити далі, та вона непохитна. Наполегливо змушує зробити ще декілька ковтків.
За деякий час відчуваю, як гаряча рідина робить свою справу. Хміль вдаряє в голову і тіло м'якне та розслабляється. Напруга по трохи спадає. Чую наче здалеку Алінині слова про те, що я мушу бути сильною. Інакше ніяк.
Розумію, що вона на сто відсотків права. Потрібно зібратись з духом і для початку хоч спакувати речі. Рутинна робота, та я сподіваюся допоможе прочистити думки.
Поки я пакую речі — на мій смартфон приходить чергове повідомлення. Нутрощі спазмує у передчутті недоброго. Розблоковую. Читаю:
«Завтра. Зробиш це завтра»
Мовчки намагаюсь ковтнути спазм у горлі. Так швидко. Дідько. Збираюсь з духом позаяк необхідно ще випитати в Сотника куди ті кляті квитки він взяв.
Набираю номер з якого прийшло повідомлення. На диво він не вимкнений. Слухаю гудки. Нарешті за п'ятим гудком на тому кінці чую ненависний Сотниковий голос.
— Чого тобі? — гарчить.
Та мені байдуже в якому він настрої. Саркастичним тоном випльовую йому в трубку:
— Пакую речі. От хотіла уточнити яка погода в тій країні куди я лечу?
Сотник мовчить, а я вся в середині скручуюсь у пружину. Скажи. Ну давай. Куди я лечу? Благаю подумки цього гада.
— У Варшаві тепло. Багато речей не знадобиться, — врешті видає з натиском, а я видихаю з полегшенням. Благо, не так далеко, як я думала.
— Ясно. О котрій вилітає мій рейс? — кажу сухо, намагаючись нічим не видати свого хвилювання.
— Все, що тобі потрібно знати — повідомлю завтра, — випльовує Сотник і одразу завершує виклик.
Дідько. Повертаю голову до Аліни. Вона стоїть поруч і явно чує всю розмову.
— Не парся, Злато, — задумливо каже, мало не втиснувшись носом у свій смартфон і щось там клацаючи, — Бінго! Завтра лише один рейс на Варшаву у розкладі — О вісімнадцятій вечора. Так, глянемо тоді коли найближчий рейс на Краків.
В якомусь онімінні дивлюся як Аліна оперативно перевіряє інформацію, тоді посміхається і каже:
— Супер. Найближчий на 19:30 за польським часом. У тебе буде достатньо часу, щоб впоратись з усіма аеропортовими формальностями у Варшавському аеропорту й встигнути на посадку на наступний рейс. Дай свій закордонний паспорт — мені потрібні дані для бронювання.
Я в якомусь ступорі киваю і йду беру паспорт. Не розумію чому саме на Краків, та зараз мені байдуже, аби з-під влади Сотника вирватись. Даю Аліні документ, яка швидко бронює мені квиток і одразу реєструє на рейс. Спостерігаю за її діями наче крізь туман.
— Посадковий талон скинула тобі на мейл, — вона торкається долонею мого плеча, — Квиток лише з ручною поклажею, щоб ти не затримувалась з основним багажем. Злато, все буде добре. Це максимум, що ми можемо зробити у цій ситуації.
Я киваю, стримуючись, щоб знову не лити сльози.
— Аліно, а що мене чекає у Кракові? Я нікого там не знаю, ні роботи, ні зв'язків, ні житла.
— За це не хвилюйся, у мене є ідея і тут я зможу допомогти. Не дарма ж квитки на Краків бронювала, — пояснює вона і мені стає легше на душі.
Вона посміхається, а в мене щемить серце. Як добре в цьому світі мати таку подругу. Вдячна долі за неї.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Моя неймовірна спокуса, Аріана Мел», після закриття браузера.