Читати книгу - "Подаруй мені життя, Камілла Рей"

Самотня сльоза впала на мертве обличчя дівчини. Алекс шмигнув носом, швидко змахнув зрадницьку сльозу і поквапився, починаючи приготування. Чим швидше він все проверне, тим краще.

Десяток чорних свічок хлопець розставив поруч і навколо Ханни. Один помах руки і свічки загорілися. Діставши з темної баночки цвинтарної землі, він розсипав її в долоні дівчини і ще маленьку жменю сипнув на чоло.

Поруч із Ханною, хлопець поклав тіло незнайомої молодої дівчини, вона була непритомна. Життя за життя, як кажуть. Проклятий баланс не можна порушувати. Сьогодні Алекс стане вбивцею двічі.

Гілки хвойного дерева, він уклав Ханні на груди. Хвоя – дерево смерті.

Взявши до рук стародавній манускрипт із пожовклими сторінками, Алекс почав вершити ритуал. Полум'я свічок затремтіло як від подиху вітру, хоча той був взагалі відсутній. Алекс читав заклинання, тембр голосу був рівномірний та впевнений. Не можна заїкатися та запинатися, необхідно триматися спокійно.

Продовжуючи читати і водночас обходити камінь із кинджалом у руці, він підійшов до незнайомки. Кинжал завис у повітрі.

- Ти віддаєш своє життя, щоб інший зміг воскреснути, - кинджал опустився. Дівчина на мить різко розплющила очі, але не видала жодного звуку. Судорожно зітхнула і назавжди зімкнула повіки.

– Душа за душу, життя за життя. Така моя воля. Нехай буде так.

Свічки як одна згасли. Порив вітру задув їх остаточно. Алекс закрив книгу і злегка похитнувся. Свідомість попливла.

- Повернися до нас на світанку, - прошепотів Алекс і осів на траву.

Ханна

Я не могла наговоритись з рідними. Я шалено за ними сумувала. Шкода, що вони не зможуть повернутись разом зі мною у світ живих.

Несподівано, я відчула поколювання у всьому тілі.

- Настав час тобі повертатися, - добродушно сказала бабуся.

- Так швидко? Скільки часу пройшло? - злякалася я.

- Тут немає такого поняття, як час, - сказав дідусь.

Мене потягнуло назад. Ні! Вже? А я навіть не встигла з ними попрощатися! Я побачила як бабуся з дідусем усміхаючись, махають мені на прощання. Теж махаю у відповідь. Темрява. Силуетів рідних не видно. Різко розплющую очі і роблю жорсткий вдих. І відразу з усього маху врізаюсь чолом у щось тверде.

- Ауууу! - завила я не гірше вовка від болю і схопилася за забите місце. - Якого біса?

Я помацала рукою те, об що так сильно стукнулася головою.

Тверда рівна поверхня була гладкою та рівною. Така сама поверхня була піді мною, на якій я лежала. Жахливе усвідомлення прийшло відразу, але для затвердження свого здогаду, я боязко простягла руку в бік – твердо. З іншого боку, теж саме.

Боже! Я в дерев'яній труні!

- ААААА! - несамовито закричала я, стукаючи кулаками і ногами в дерев'яну кришку. - Випустіть мене! АААА!

Дрібний пил посипався між дошками, потрапляючи до рота та носа. Я закашлялася і прикрила очі руками. Темрява непроглядна. Я спробувала дихати рівно і спокійно. Напад паніки тиснув до непритомності. Ніколи раніше не страждала на клаустрофобію, тепер страх закритих просторів мені забезпечений.

Поруч спалахнув жовтий вогник і я почула голос бабусі:

- Розслабся, Ханно. Істерику убік. Тобі треба економити повітря.

- Бабусю?

- Я тут, поряд. Послухай мене: ти маєш вибиратися. Спробуй пробити дошки.

Я з силою вдарила в кришку: раз… другий… Нічого. Тільки пил засипає очі.

- Не виходить, я не можу.

- Ти зможеш, Ханно. Спробуй ще раз.

- Добре.

Зібравшись із силами, б'ю в ненависні дошки рукою. Чується тріск. Б'ю ще раз. Дошки піддаються. Неймовірно. В будь-якому разі, без допомоги бабусі не обійшлося. Вона надала мені сили. Одна з дощок зламалася навпіл, теж було і з другою, третьою. Я шалено била по них руками з новими силами.

- Молодець, люба, - прошелестів вогник і розчинився в повітрі.

Потоки землі засипали мене, притискаючи до нижньої стінки труни, я вдихнула глибше і затримала повітря. Під двометровим шаром землі було незручно. Земля страшенно стискала все тіло. Із заплющеними очима, навпомацки, я як божевільна проривалася нагору. Ну, де ж верх могили!? Без повітря довго не протримаєшся. Я не для того розбивала собі руки об дошки, щоб померти ось так.

Моя рука пробилася крізь землю – пустота! Землі немає. Значить…

Алекс

-Ти Можеш їхати швидше, Нейтоне?

- Ага. Може, ти вже запізнився, і вона задихнулася в могилі? – посміхнувся Нейт.

- Заткнися, га? - Алекс відвернувся до вікна, нервово підперши підборіддя. – Вже майже світанок!

– Знаю. Ми вже близько.

Нейтон загальмувати до ладу не встиг, як Алекс відразу вилетів з машини і помчав на територію цвинтаря. Добігаючи до потрібної могили, він побачив руку, що вилізла з землі наче паросток. Впавши поруч на коліна, хлопець шалено почав рити землю.